У ситуаціях, коли ми перебуваємо під великим тиском стресових факторів, а звичні способи справлятися з життєвими труднощами не працюють, у гру вступають так звані копінгові стратегії. Вони часто ускладнюють нам поведінку, спілкування та взаємодію з іншими людьми. Як, наприклад, нашій читачці Поліні. Копінг її партнера — це тематична вісь розповіді, до якої ми зараз підійдемо і яку я буду коментувати. Собі на підмогу я візьму одну з засновниць сімейної терапії Вірджинію Сатір.
Остання не залишила по собі довгого списку теоретичних публікацій та статей. Вона була практиком, їздила світом і ознайомлювала науковців та неспеціалістів зі своїми напрацюваннями на семінарах і подіях, присвячених прожитому досвіду. Одним із концептів, на які вона спиралася у роботі з родинами, парами й індивідуальними клієнтами, є так звані позиції подолання труднощів або копінгові стратегії.
Одна з моїх улюблених цитат Вірджинії Сатір звучить так: «Проблема не в самій проблемі, проблема в тому, як ми справляємося з ситуацією». Тобто ключовою є не конкретна перепона на життєвому шляху, а те, як ми на неї реагуємо. Основи цих реакцій виникають уже в ранньому дитинстві. Деякі ми засвоюємо, а інші виразно не розвиваються. Це залежить від того, наскільки ефективно вони спрацьовують, передусім у контакті з людьми, які про нас піклуються.
Стратегії самозбереження
В умовах стресу й травматичної ситуації ми не вибираємо копінгову стратегію свідомо, наша реакція радше рефлекторна. Вона є частиною захисних механізмів, стратегією для забезпечення потреб у безпеці, прийнятті й самоствердженні. Ми найчастіше схиляємося до однієї або двох позицій. Вірджинія Сатір добре описала копінгові стратегії в книгах «Як будувати себе та свою сім’ю» (The New Peoplemaking) і «Модель Сатір: Сімейна терапія й поза нею» (The Satir Model: Family Therapy and Beyond).
1. Примирлива копінгова стратегія
Коли ми змиряємося, ми перш за все зважаємо на інших і ситуацію, а не на себе та почуття власної цінності. Ми намагаємося догодити й віримо, що так отримаємо увагу та любов.
Цей підхід ранить наші найглибші прагнення. Ми платимо за нього низькою самооцінкою й браком самоповаги. Якщо ж ця позиція стане свідомою, її вигода полягає в гарній здатності йти на компроміси та пропонувати допомогу іншим.
2. Обвинувачувальна копінгова стратегія
Коли ми звинувачуємо когось, то в цій ситуації ми беремо до уваги себе і свої потреби, проте не зважаємо на потреби інших. Ми звинувачуємо їх у своїх невдачах і так оберігаємо себе. Ми можемо залякувати, висміювати й принижувати, тиснути на інших, використовувати в комунікації сарказм.
За використання цієї позиції ми платимо додатковим тягарем на своє здоров’я: нам шкодить внутрішня напруга в м’язах та перевантажених органах, особливо страждає серцево‑судинна система. Якщо нам вдасться усвідомити цю позицію, то ми з’ясуємо, що можемо робити те, що іншим не під силу. Ми усвідомлюємо свої потреби, знаємо, як їх висловити, вміємо використовувати свою життєву енергію для дії.
3. Копінгова стратегія розуміння
Коли ми міркуємо, то передовсім сприймаємо ситуацію й контекст. Ми спрямовуємо увагу на факти, аксіоми, думки й ідеологію. Ми не зважаємо ані на власні почуття й потреби, ані на почуття й потреби інших. Ми слухаємо лише свій розум та відкидаємо те, що нам кажуть серце й тіло. Ми звеличуємо коректність і розум, вияви ж почуттів нас лякають.
Найчастіше цю стратегію обирають дуже чутливі й інтелігентні люди, які у такий спосіб захищають себе від можливого травмування. Однак ця позиція умертвляє й віддаляє від життя, буквально висушує нас. Водночас ідеться про стратегію, яка в умовах стресу працює чи не найефективніше. Якщо ми її усвідомимо, то оцінимо в собі здатність продумувати й презентувати ідеї.
4. Відволікаюча копінгова стратегія
У цьому випадку ми не рахуємося ні з чим — ні з собою, ні з іншими, ні навіть із контекстом. Наші дії та комунікація ніяк не пов’язані з діями та комунікацією інших людей. Найсильніше почуття, яке ми проживаємо, — хаос.
Ця позиція найчастіше розвивається з досвіду, коли інші на нас не зважали, ми не мали для них цінності, або з того, що людина не могла повірити в силу власної здатності приймати рішення й задовольняти свої потреби.
Саме тому ми відходимо від теми, відвертаємо увагу на щось інше, спрощуємо ситуацію через гумор, зникаємо зі сцени подалі або занурюємося «в себе», подібно до страуса, що ховає голову в пісок. Якщо гумор є частиною стратегії, то він буде привабливим доти, доки не потрібно приймати чітке рішення й діяти.
Козир у рукаві: конгруентність
Вірджинія Сатір протиставляє цим чотирьом стратегіям самозбереження конгруентність. Ми, як правило, буваємо в цій позиції у ситуаціях без стресу — тоді ми можемо рахуватися з самими собою й іншими, добре розуміємо ситуативний контекст.
Конгруентна позиція визначається здатністю висловлювати свої думки, почуття й потреби, водночас наша поведінка їм не суперечить. Ми можемо і постояти за свої права, і поважати почуття інших. Це не стільки про навичку, як про спосіб проживання власного життя, заснований на глибокому розумінні себе, власної цілісності та внутрішнього спокою, що своєю чергою є надійним захистом від стресу.
Геть від себе
В історії, про яку я згадав у вступі, наша читачка пропонує поглянути на життя двох людей у віці близько сорока років. Обоє мають невдалий досвід попередніх стосунків. Його і її діти потихеньку стали на шлях до самостійності. Стосунки тривають роки, і Поліна описує партнера так: «Він дуже добрий, спокійний, чутливий, уважний, люблячий, турботливий, гарно до мене ставиться. Ми маємо спільні й окремі інтереси, проводимо час разом і поодинці. Поважаємо одне одного».
Все це стосується часу, коли життя плине звичайним чином, особливо коли все відповідає очікуванням партнера. Але ситуація змінюється, коли партнерові щось не вдається, щось сталося, він має проблеми й більше обов’язків.
Тоді він впадає в дивний стан безнадії й мовчання. Коли Поліна намагається поговорити про ситуацію й дізнатися, чи може вона якось допомогти, то наражається на стіну мовчання або відповідь, що «їй не слід через нього перейматися». Інколи ситуація доходить аж до того, що її партнер збирає речі і йде з дому. На щастя, за кілька днів усе втихомирюється і поступово налагоджується.
Поліна намагається знайти причину. Але стосунки нетривалі, і вже протягом двох років двоє людей не можуть достатньо добре пізнати одне одного. І все ж ці двоє людей багато розповіли одне одному про себе та драми свого життя. Згадані вище періоди для Поліни незрозумілі, вона не може впоратися з такими ситуаціями, вони викликають у неї страждання й завдають їй болю. Вона також згадує, що її партнеру важко приймати рішення, часто і раптово змінювати види діяльності, бути нестабільним в ідеях та їх реалізації.
Сама вона добре приймає й інтегрує те, що приносить життя. Її ресурси —наполегливість, здатність протистояти перешкодам і невдачам, вона вміє керувати своєю життєвою енергією, піклуватися про себе, усвідомлює свої сильні й слабкі сторони. Там, де її ресурсу не вистачає, вона не соромиться просити про допомогу. З точки зору вищезгаданої концепції Вірджинії Сатір, життєва стратегія Поліни має високий ступінь конгруентності.
А тепер погляньмо на позицію самозбереження її партнера. Не потрібно бути сатірівським терапевтом, щоб помітити подібність між відволікаючою стратегією та поведінкою Поліниного партнера. Як тільки в його житті з’являється тиск від стресу, він зникає зі сцени. Він замикається в собі, відчуває труднощі в комунікації, без вагань обирає фізичне відсторонення. Дуже ймовірно, що втеча від реальності — це схема самозбереження, яка не раз спрацьовувала для нього, особливо в дитинстві.
У запитанні Поліна згадує, що партнер «не хоче до психолога». Це доволі поширене явище. Можна припустити, що поганий досвід із невдалою спробою змінитися, низька самооцінка або нерозкриті ресурси та здібності не дозволять людині зробити крок до поліпшення свого життя.
Ми не можемо взяти на себе відповідальність за життя іншої дорослої людини. Запропонувати допомогу — доречно. Але чи скористається нею партнер, чи попросить підтримки в іншій формі, або ж піде зовсім іншим шляхом — залежить тільки від нього. Попри це, у Поліни є кілька варіантів запропонувати ефективну допомогу.
Головний із них — турбота про себе, свою самооцінку, самоповагу, а також високий ступінь конгруентного підходу до життя. Тільки з цієї позиції її спілкування буде прозорим та зрозумілим. Вона зможе розповісти партнеру, що вона бачить або чує, як вона все це розуміє, а якщо щось не зрозуміло, то перепитає, можливо, не один раз. Вона зможе відкрито говорити про свої потреби й почуття.
Конгруентна особистість
Вірджинія Сатір сприймала конгруентність на трьох рівнях. Перший із них характеризується прямою, однозначною комунікацією, коли вербальна й невербальна складові не суперечать одна одній. Поняття конгруентності вона поєднувала з усвідомленням і прийняттям своїх почуттів, а також здатністю виразити їх нереактивно та асертивно.
На іншому рівні конгруентність є синонімом цілісності, внутрішньої єдності й прийняття себе таким, яким ти є, на основі високого рівня самопоповаги. На найвищому рівні конгруентність пов’язана з духовністю й універсальністю.
Конгруентна особистість перебуває у зв’язку з «універсальною силою», що творить і підтримує ріст людських істот та інших форм життя. Йдеться про життєву програму, життєву позицію, де ми максимально з’єднуємося з нашою життєвою мудрістю і в повсякденні, і в моменти прийняття екзистенціальних рішень.
Якщо ми перебуваємо у стосунках або стаємо частиною родини чи іншої, вужчої взаємно пов’язаної соціальної одиниці, то не можемо уникнути взаємодії між членами такої групи через зв’язки, які ми підтримуємо. Тому дуже важливо максимально розвивати свою конгруентність та самооцінку. Своєю конгруентною поведінкою, здатністю не піддаватися стресу ми надихаємо інших.
Так допомога стає способом особистісного зростання і для того, хто пропонує допомогу, і для того, хто її отримує. Усвідомлюючи, що ми не можемо змінити минуле, ми все ж можемо змінити його вплив на наше теперішнє життя, аби мати змогу жити з більшою позитивною енергією, звільнитися від минулих образ, страхів, гніву та негативних установок про себе, світ і інших.
Як допомогти людині, чий «автопілот» наказує їй долати стресові ситуації через стратегію відволікання? Для цього потрібно зрозуміти сенс такої копінг‑поведінки. Тут у нагоді стане самоконгруентність. Копінгом у формі відволікання важко керувати. Спілкування і взаємодія з такою людиною вимагає великого терпіння, щоб слідкувати за її хаотичною та непередбачуваною життєвою траєкторією.
Якщо Поліні вдасться не підтримувати тривалу дисфункційну поведінку самозбереження партнера, є велика надія, що переконання «я нікому не цікавий, я нікому не потрібний» зміниться. Саме воно, ймовірно, лежить в основі реакції чоловіка, про яку ми тут говоримо. Я пишу «ймовірно», тому що, на жаль, у нас немає його точки зору для чіткішої картини ситуації.
Над покращенням ситуації в стосунках міг би попрацювати він сам — через саморефлексію та самопізнання. Для партнерського й сімейного життя була б ефективнішою спільна праця партнерів, що ґрунтується на безсумнівно якісних стосунках, повазі й любові. Головно — на спільній свідомій турботі про все, що є дієвим та корисним, турботі, побудованій на обміні думками і цікавості до того, як це бачить інша людина.
Парна чи сімейна терапія могла би прискорити процес, показати динаміку виникнення копінгу й відкрити можливість корекції раніше, можливо, корисної, але тепер дисфункційної поведінки, спрямованої на самозбереження. Терпіння Поліни та її готовність інвестувати у стосунки дає цій історії велику надію.
Переклад: Тетяна Сопронюк