Майже кожен із нас інколи проживає те, що нам не зовсім подобається. Хтось червоніє, у когось пітніють руки. Під тиском одна людина починає заїкатися, інша — постукувати ногами. Хтось переживає напади гніву, з якими тяжко справлятися, а потім дорікає собі. Інший постійно відчуває настирливий страх і тривогу через дрібниці, ще хтось не може контролювати свій нав’язливий апетит і переїдає. Існує багато різних «неприємних частинок душі». Коротше кажучи, це стани, речі й поведінка, які нам не подобаються. Вони змушують нас хвилюватися та не дають відчувати задоволення.
«Я вже не хочу плакати. Мені соромно. Я не хочу відчувати того, що відчуваю», — говорить Діта тремтячим голосом. «Я так би хотіла вміти бути спокійною, сприймати все без надміру емоцій, не стресувати. Але я не знаю, як це зробити. Ні дихання, ні розслаблення не допомагають. Я вже стільки разів це все пробувала… Мені постійно страшно. За себе, за близьких, за роботу, за здоров’я. Я не знаю, що зі мною буде.
І я весь час тільки те й роблю, що плачу. Я огидна сама собі й іншим. Одна подруга вже сказала мені, що їй важко мене слухати, що я забираю в неї енергію. Тож я намагаюся стримуватися, скільки можу, але ті неприємні сльози вириваються назовні. Інші люди вже втомилися весь час мене втішати. Я так себе ненавиджу…».
І справді, Діта ненавидить частину себе. Відкидає її, соромиться. Їй здається, що це частина її, яка приносить самі лише проблеми. Для багатьох близьких її плач став якимось тягарем. Вони відвертаються від неї, не знають, як реагувати. Це турбує їх. І ще більше турбує Діту: «Чому я не можу жити так, як нормальні люди? Інші люди ж не плачуть майже за командою. Навчіть мене керувати емоціями. Вимикати їх. Аби їх просто не було…» Я розумію це прохання.
Діта докладає чимало зусиль, аби пригнітити і раціоналізувати якнайбільше своїх почуттів. Адже зі мною не відбувається нічого страшного! Це ніякі не страшні речі. Я не мала би плакати. Точно не стільки. Не треба бути надто чутливою. Ніхто не змушував мене до цього… І справді, життя Діти не було травматичним у повному розумінні цього слова. Це були радше маленькі травми, яких було занадто багато.
Почуття неправильні
Її дитинство було холодним. Важливими були результати й продуктивність, а про емоції ніколи багато не йшлося. Ніхто не запитував її, чи почувається вона знервованою, нещасною, розчарованою чи самотньою. Важливо було, які оцінки вона принесе, чи переможе на шкільних або музичних змаганнях, чи складе всі іспити.
Вона стільки разів хотіла поговорити з кимось про те, що відбувається всередині неї. Але в той час світ дорослих чітко давав їй зрозуміти, що нічого такого він не хоче ні бачити, ні чути, це не важливо. Навпаки, дуже бажано, щоб вона приховала усі свої слабкості й не проявляла їх. Інакше вона стане посміховиськом. А життя — це одне велике змагання, і тільки найсильніші досягають успіху.
Діта мала непогані результати в школі. Дрібні невдачі турбували її. Вона добре усвідомлювала, що як тільки батьки дізнаються про найменшу невдачу, почнуться докори. Навіть зараз вони миттєво пролунали в її голові: Як так, що ти провалилася? Ти мало тренувалася. Потрібно більше працювати. Ти думаєш, комусь цікава пересічна дівчина? Без успіху ти нічого не отримаєш. Не сподівайся, що так тобою хтось зацікавиться. Зроби щось із собою. Ти виглядаєш некомпетентною…
Багато дитячих невдач Діта пам’ятає і в дорослому віці. Вона дбає, аби її праця була ідеальною. Тільки зрідка, як і кожна людина, вона робить якісь помилки. Колеги або керівник зазвичай їх не помічають — це дрібниці.
Але в ту мить у голові в Діти лунає докірливий голос: Тільки не думай, що ніхто про це не дізнається! Тебе можуть вигнати, і тоді ти точно ніколи не знайдеш гарну роботу. Ти думаєш, що це може минутися просто так? А що на це скажуть твої батьки? І навіть якщо тебе не виженуть, на роботі будуть думати про те, яка ти тупа. Тобі до них як до неба рачки…
І так постійно — докори, заперечення, критика і строге оцінювання. Можливо, ви вже відчуваєте, що це саме ті моменти, коли на Діту находить плач. Коли наростає страх поразки, тому що такого ніколи не пробачали. Коли вона помилиться — вона ніхто. Для інших вона неповноцінна, невидима і неважлива. Насправді без успіху вона — лише тягар.
Діті важко знайти споріднену душу. Вона відчуває, що з нею ніхто не хоче спілкуватися, що вона нудна й нецікава. Вона швидко припиняє розмови: А що, якщо я сказала якусь дурницю? Що, якщо вони зрозуміють, що мені тут не місце? Що, якщо з мене будуть сміятися? Я точно не можу сказати нічого такого, що б їх зацікавило.
Почуття самотності також спричиняє багато сліз. Вечорами, коли всі страхи крутяться в голові, Діті так самотньо. Деякі читачі знають, що самотність може посилити будь‑який страх чи тривогу щонайменше вдвічі.
І тоді, після плачів, приходить наступний вихор докорів: Для чого ти знову ревеш? На що ти скаржишся? У тебе ж все є. Здоров’я, гроші, житло. Чого тобі ще потрібно? Ти така жалюгідна! Все обличчя почервоніло, іншим на тебе страшно й глянути!
Коли замість нас говорить тіло
Діта трохи розуміє, звідки береться цей докірливий голос. Стільки разів вона чула всі ці речі в дитинстві. Стільки разів їй було соромно за свої сльози, а вона намагалася їх приховати перед учителями, які про них не здогадувалися. Перед однокласниками, які з неї посміювалися. А найбільше — перед своєю сім’єю, яка намагалася (звісно, з благими намірами) виховати з неї сильну, самодостатню і, можливо, трохи нечутливу жінку. І все ж вони не здогадувалися, що завдають болю комусь, хто сприймає світ і життя трохи не так, як вони.
Діті не потрібно надто багато, але це дуже важливо: відчути, що плакати —це нормально. І не тільки чути це речення, а й знати, що іншу людину її плач не відштовхне. Що вона може плакати, і це не означатиме, що вона — погана людина. Якщо сльози вириватимуться назовні — це нормально. Що з нею все добре. Діта може спокійно разом із кимось спостерігати, що відбувається, коли вона плаче.
- Що ваш плач означає зараз?
- Що ви відчуваєте в тілі?
- Як ви почуваєтеся після того, як виплачетеся?
- Що відбувається у ваших думках, коли ви плачете?
- Чи є щось добре у вашому плачі?
Все, що наше тіло робить у певний момент, має свою причину. Наше тіло мудре. І в деякі моменти воно може знати більше, ніж ми самі.
Діта відчуває всередині себе великий тиск. І водночас вимогу мовчати про все, що її турбує. Врешті, існує не так багато способів випустити назовні все, що її турбує. Сльози — засіб полегшення. Вони є інструментом для звільнення, яке в її випадку не може настати іншим шляхом. Її тіло не має багато інших можливостей справитися з великим тиском, тому обирає цей шлях.
Однак плач є також симптомом. Симптомом багатьох думок, турбот, побоювань та страхів, які носить у собі Діта. Вже довго вона розмірковує, що їй, власне, кажуть її сльози. Чому їх стільки, і вони такі сильні. Всю свою енергію вона інвестувала в їх пригнічення.
Разом ми дали їм простір. Багато простору. Стільки, скільки їм потрібно. Сльози були бажаними. Вони говорили. Скеровували нас до того, чого Діта потребує. Були виявом самотності й покинутості. Страху та побоювання неприйняття. Були матеріалізованим жалем через холодне дитинство. Сліз було багато, але Діта переставала їх ненавидіти. Вони вказували не на її слабкість, а на її почуття. Вразливість, емпатію, бажання дотику й близькості.
І це теж я
Діта, як і багато інших людей, відкидала тягарі, що турбували її душу. Ми відкидаємо частини своїх тіла або поведінки, кажучи, що вони «тільки ускладнюють нам життя». Але все це для чогось потрібно. І тоді, коли наше тіло вирішує робити або не робити щось, чи коли ми поводимося певним чином, про що згодом шкодуємо і звинувачуємо себе, — все це має мету.
Можливо, цією метою було відчуття полегшення. Можливо, досі такий спосіб поведінки працював і щось нам давав. Або ми не мали можливості навчитися вчиняти по‑іншому. Скажімо, не могли навіть побачити цю частину нас, яку оточення не хотіло приймати за жодну ціну. Як би тоді її могли прийняти ми самі?
Навіть те, що є на перший погляд незручним або неприємним, є частиною нас. Частиною душі, яка втікає від стосунків, переїдає, вдається до залежностей, не вчиться, коли мала би… частина нашого тіла, яка пітніє, нервує, червоніє або заїкається… Ця частина нас — наша.
Вона наша, і тому правильна. Адже вона чогось потребує. Своєю поведінкою вона про щось говорить або промовляє. Але доки ми пригнічуємо цю частину, вона буде неконтрольованою і дратуватиме нас. Вставлятиме нам палиці в колеса. Буде нашим найлютішим ворогом.
Що ж станеться, коли ми її приймемо? Що станеться, коли ми скажемо собі: Це теж я. І це нормально. Можливо, це частина мене, яка потребує бути почутою або побаченою, частина мене, яка чогось хоче. Можливо, це частина, яка допомагала мені чогось досягнути, привертала до чогось мою увагу. Або оберігала мене від чогось… мала якусь мету.
Дозволити собі себе
Зараз я намагаюся дати читачеві невелике уявлення про те, яке полегшення ми можемо відчути, коли приймемо щось у своєму житті. Коли бодай на мить визнаємо, що ми дуже чутливі, злі або примхливі. Це просто так, як є. Коли ми почнемо спілкуватися навіть з «речами, які нам не дуже подобаються в собі». Тоді ми справді можемо почати з ними працювати.
Я не хотіла би, щоб у когось склалося враження, що працювати означає «поступово віддаляти». Я б радше сказала, що правильний термін — «намагатися зрозуміти». Зрозуміти, в які моменти це відбувається найчастіше і що ця частина нас хоче або робить. Намагатися зрозуміти причини, чому вона це робить. Можливо, в наших головах більше страхів щодо цієї дії чи фізичного прояву, ніж у свідомості інших.
Мені б дуже хотілося сказати, що бути людиною інколи зовсім непросто. Стільки речей, які ми проживаємо, відчуваємо, робимо. Стільки завдань, бажань, прагнень, які часто так складно виконати. Світ наших емоцій і стосунків має стільки вимірів, стільки рівнів, що завжди є що досліджувати та відкривати. І для цього всього потрібна одна важлива річ: приймати те, що ми маємо і що зараз робимо.
Повернемося на мить до Діти. Найважчими для неї були не сльози. Найважчим було неприйняття. Болісне неприйняття, яке давала їй не тільки її сім’я, а й згодом вона сама: Бути такою, як я, — неправильно. Я мушу це приховувати. Я повинна намагатися бути іншою. Я маю бути жорсткішою, сильнішою. Я не повинна бути такою м’якою.
Аби дозволити собі те, чого ми досі не любили в собі, можна, наприклад, сказати: Це теж правильно. Це теж належить мені. Я не зобов’язаний (‑а) це любити, але я хотів (‑ла) би про це знати. Це частина мене (…мої сльози — це частина мене).
Частинки душі
Під час написання цієї статті мені на думку спала цитата Карла Густава Юнга: «Не намагайтеся бути досконалими, намагайтеся бути цілісними». Юнг говорив про тінь, але я б не називала її тінню. Радше шматочком пазла нашої особистості.
Здавалося б, що ця частинка зовсім не пасує до нашого пазла, але вона врешті дає знати про свою важливість. Що вона щось означає і корисна для нас у свій спосіб. Щось нам приносить. Без неї картина не була б повною.
В цій статті ми прямуємо до прийняття. Це стан, коли ми вітаємо те, що до нас приходить — чи ззовні, чи зсередини. Від інших людей, від різних подій і від нас самих. Зазвичай йому передує бажання відкритися й бути добрим до того, якими ми були в минулому. Доброта і мистецтво пробачити.
Сказати собі: Я ось такий. Можливо, я ще не до кінця знаю, чому, але я хочу про це дізнатися. І тільки тоді я побачу, чи хочу щось із цим зробити, чи просто буду вчитися із цим жити. Можливо, це щось, що мені належить.
Діта звикла бути до себе жорсткою й суворою. Так само, як і багато інших людей. Вона осуджує себе через дрібниці, які, на її думку, в очах інших є великими помилками. І багато коли це самозасудження — найсуворіше.
Карл Густав Юнг сказав би, що мати тінь — нормально. А я думаю, що нормально, коли ми цілісні. Коли в нас є речі, які на перший погляд ускладнюють життя, але наступного разу роблять нас набагато сильнішими. Можливо, завдяки ним ми виростаємо й дізнаємося щось про себе. З’ясовуємо, що насправді ми набагато красивіші та цілісніші.
Діту її плач робить чутливою, турботливою, сповненою емпатії, доброти, ласки. Але вона ніколи не могла показати це світові, оскільки в її родині це були небажані та неприйнятні риси. Однак плач про це не запитував.
Можливо, в цій статті хтось із читачів знайшов частинку себе, яку, як і Діта, ніколи не міг проявити цілком. Кожному такому читачеві я бажаю не боятися дослідити й вивчити цю частинку своєї душі. Бути готовим прислухатися до того, чого вона потребує і що відчуває. Я вірю, що тоді навіть неприємні речі можуть виявитися «іноді досить корисними».
Переклад: Тетяна Сопронюк