Дім стоїть у центрі людського буття. Він уособлює все найважливіше, хоч це й може здатися перебільшенням. Дім супроводжує нас усюди. Навіть тоді, коли дому з татом і мамою ми вже не маємо. Дім — це захист. Місце, де ми відчуваємо справжнє прийняття. Де ми не змушені нічого грати, адже свої ролі й маски лишаємо в передпокої. Нас не душить правильність. Ми просто вдома.
Багато в чому дім також може бути таємницею. Це не обов’язково має бути прихід святого Миколая: існують і інші сфери, покриті вуаллю незнання — чи то навмисне, коли хтось не хоче чогось розповідати, чи ненавмисне, наприклад, через сором або тому, що ми не надаємо певним речам значення. Такі таємниці нагадують священний вогонь. Якщо ми підійдемо надто близько, нас викриють, і тоді ми згоримо. Якщо ми залишимося надто далеко, ми замерзнемо.
Труднощі, пов’язані з домом, настають у моменти, коли ми перестаємо орієнтуватися в місці, де ми живемо. Нас починають мучити внутрішні конфлікти: ми хочемо відкриттів, нового досвіду і подорожей, та водночас прагнемо до стабільності й теплого домашнього вогнища, куди ми могли б повертатися. З одного боку, ми можемо відчути тиск до розвитку, а з іншого — тиск мати житло: щоб наше ім’я було вписане не лише в договір оренди, а й у свідоцтво на власність.
Суть сучасного світу змушує нас рухатися. У глобальному масштабі часто йдеться про вимушений рух — через війну, зміни клімату або бідність. Для багатьох це рух свідомий: по можливості, роботу чи розвиток. Наприклад, поїздка до школи або переїзд за місто, коли житло фінансово недоступне.
Деякі люди рухаються швидше, ніж можуть усвідомити наслідки таких змін. Я пропоную кілька прикладів терапевтичної практики втрати, пошуку, вкорінення і знаходження.
Люди на шляху
Марцела народилася в Словаччині. Крім навчання у престижній гімназії, вона займалася спортом, у якому досягала значних успіхів. Згодом було навчання у Брні, оскільки словацькі університети не пропонували такої якісної освіти, пізніше — ще рік навчання в Англії. Нині вона живе у Празі, а в Словаччину приїжджає до родини. З практичних причин вона придбала у Празі житло, за яке виплачує іпотеку. Звісно, квартиру можна продати… Але вона все ж є якорем.
Коли Марцела замислюється над тим, де вона почувається вдома і куди б хотіла рухатися, то часто втрачає орієнтацію. Бізнесова ясність, подібна гостротою суджень до скальпеля, притуплюється питаннями про майбутнє. Де я хочу бути? Де моє місце? Де я хочу будувати своє життя? З подібними питаннями вона приходить у терапію. Дім стає ареною внутрішніх і зовнішніх конфліктів.
Слухняна донька хотіла би проводити якомога більше часу з батьками, бути для них опорою. Під час кожних відвідин вона вислуховує: «Ми тебе не бачили вже не знати скільки. Пообіцяй, що наступного разу приїдеш раніше». Водночас сучасна жінка, яка будує кар’єру, бачить свою роль у налагодженні робочих взаємин і розбудові мережі клієнтів. Вона хоче довести, що зможе пережити розлучення з чоловіком‑чехом, що вона не залежить від свого коріння, що зможе впоратися. Тим часом стосунки у Словаччині слабшають і в’януть — чого очі не бачать, того серцю не жаль.
Тут ідеться про опору в складній ситуації, про самотність, порожнечу, пов’язану з майбутнім, почуття, коли я не знаю, куди належу, чи про дім із розмитими контурами? Чи пригнічується і відходить на другий план пережитий конфлікт? Чи в конфлікт вступають «тільки» наші стосунки, цінності, інтереси, ролі? Які уявлення ми асоціюємо з домом?
Анна походить із родини, яка розпалася: її батько був алкоголіком. Вона пережила домашнє насилля. Мати не могла належним чином про неї піклуватися. Після розлучення та змінювала партнерів із частотою, від якої в Анни й досі перехоплює дух. Значну частину дорослішання їй допомагали дідусь і бабуся, які, втім, раптово померли. Втрата твердого ґрунту під ногами, безпеки та кордонів веде її на шлях вживання наркотичних речовин, анорексії та уникнення стосунків. Єдину опору втілює робота.
Однак чи можна роботу назвати домом? В деяких випадках, найімовірніше, так, але не у випадку Анни, для якої праця стає джерелом диких вечірок. У терапії з нею ми часто говоримо про самооцінку. Та пов’язана не лише з доглядом за собою, а й із безпекою, яку ми створюємо для себе — або хаосом і ризиком, у які ми впадаємо. Образно це можна було б висловити так: Який лад у нас в квартирі, яке «домашнє тепло» ми створюємо, так ми і живемо.
Роберт уже певний час живе за кордоном. До терапії онлайн він перейшов унаслідок ковідних обмежень, а також через сум за домом. У місті, де він живе, Роберт не знайшов жодного терапевта, який говорив би його мовою. Терапія стає одним із небагатьох контактів, що пов’язують його з батьківщиною. Він боїться, що ці зв’язки зовсім зникнуть. Так він втратить частину себе, свого дому в собі.
Роберт не є «цифровим мандрівником» чи студентом на орендованій квартирі. За кордон він переїхав у рамках дворічного контракту з компанією. Коли цей строк закінчився, йому сказали, що через фінансові труднощі він може залишитися у фірмі лише за кордоном, оскільки чеська філія закривається. Йому було важко оговтатися від цієї новини. Пряме влучання підірвало його впевненість к собі. Так, у відомій грі лунало би «Програв!» і потрібно було б викликати швидку. Роберт боїться, що після повернення до Чехії залишиться без роботи. Подорож додому стає метою.
Щоб душа могла наздогнати тіло
Дім — це не просто чотири стіни. Це дороги, якими ми щодня ходимо, звички і переконання, які ми підтримуємо. Ідея та живий досвід дому змінюється — не лише з часом, а й у різних контекстах. Дім проникає нам під шкіру. Від потрясінь, насильства та змін в нашому оточенні неможливо захиститися, їх неможливо уникнути. Процес, який відбувається, формує наш дім.
Ми покладаємося на дім зі стін: ми знаємо його, а в ньому знають нас. У терапії ми покладаємося на терапевта. Він є там. Ми це знаємо. Ми знайомимося в терапевтичному кабінеті. Ми можемо не знати одне одного в процесі, самі по собі, але у стосунках ми знаємо, що хтось є і буде поруч, навіть якщо ми плачемо, злимося, кричимо. Як вдома.
Терапія і терапевтичні стосунки можуть бути відповіддю на певну мимовільність, плинність чи двозначність нинішнього часу. Надмір руху та змін виявляється так само складним, як і жорстке усталене життя без розвитку. Якщо ми повністю консервуємо себе, ми костеніємо. Перехід зі статичного стану може бути небезпечним.
Подібним чином надмірна непосидючість і динамічність може бути, з одного боку, джерелом руху, а з іншого — зв’язувати нас. Якби ми хотіли сповільнити, обробити й інтегрувати свій досвід, ми б опинилися в небезпеці того, що наше серце зупиниться і ми помремо. Досвід не може наздогнати тіло. Відсутність дому може бути окремою темою або «просто» обставиною, яка посилює нашу пережиту непевність.
Дім означає безпеку, завдяки якій можна зробити крок у невідоме. Можна повернутися додому і знову вирушити в подорож: експедиційну, пізнавальну, веселу, романтичну. Дім, закорінений у нас самих, зростає і розвивається. Святий Августин каже, що «людина є те, чого вона бажає». Бажання приходить з дому.
Саме тому дорослі з неповних сімей часто звертаються до речовин, що викликають залежність, щоб заклеїти, заповнити, запити порожнечу. Тож дім — це не лише простір. Наповнення, стосунки, тепло, довіра, огортають нас ковдрою надії на майбутнє. Подібну надію на гарне або непогане майбутнє ми знаходимо в терапії — домі, який ми творимо самі.
Переклад: Тетяна Сопронюк