Гнів лякав мене з дитинства, але вже тоді я міркувала: як так, що дорослі можуть розлютитися в будь‑яку мить, і ніхто не дасть їм ляпаса й не крикне на них. Я знала, шо цю, на мою думку, огидну емоцію не варто показувати. Однак лють не давала себе приборкати і завжди звідкись вискакувала, інколи прикриваючись різними масками. Я навчилася справлятися зі страхом, але з гнівом не могла подружитися до пізнього віку. Врешті, інколи я навіть не підозрювала про нього. Я мовчки терпіла ситуацію, з якою хтось інший впорався б силою, і лише вдома розуміла, на що я закрила очі, аби лише уникнути болісного конфлікту. Природно, далі я закипала в ситуації, де не було жодного приводу для гніву.
Хто ж встояв би перед пропозицією з книги Фридеріки фон Адеркас і Сильвії Ґредіг «Сила гніву. Як контролювати і використовувати гнів»? Якщо уявити, що я можу перетворити енергію, яка виникає в ситуаціях, де я тремчу від гніву, винаходжу контрходи й придушую гнівні репліки, на паливо, то я могла б легко відмовитися від газу й електрики та не відчувати холоду.
Досі ніхто так і не вигадав, як перетворювати гнів на паливо. І все ж чіткий і цілеспрямований гнів на диво допомагає нам будувати своє життя відповідно до наших потреб: якщо щось псує наші плани, ми відчуваємо гнів цілком (фізіо)логічно. Це сигнал, що ми відхилилися від маршруту. Коли ми його пригнічуємо або вивільняємо несвідомо, з часом він починає шкодити. Тіло, в якому зберігаються сліди давніх емоцій, посилає необхідні сигнали, на які потрібно звернути увагу, щоб почуватися добре.
До речі, чи знаєте ви різницю між, здавалося б, синонімами почуття та емоції? Почуття — ефемерне і зникає разом із ситуацією, яка його викликала, тоді як емоції тривають довше й займають наш розум. Наприклад, кермуючи авто, ми розлючуємося на водія, який нас підрізав, а за мить вже підспівуємо радіо. Однак злість на начальника ми часто прокручуємо в голові навіть вночі, тому що вона пов’язана з подібними емоціями з минулого, які зберігаються в нашій пам’яті.
Любіть мене!
Здорові стосунки із гнівом народжуються — як же інакше — в ранньому дитинстві, коли з емпатичною допомогою батьків дитина мала би навчитися у зрілий та суспільно прийнятний спосіб висловлювати свої потреби. Культура також впливає на прояви гніву: діти у Китаї, Європі й Америці проявляють себе по‑різному. Неймовірним учителем поваги до дітей є для мене Лукаш Вискочіл, який дописує у професійній соцмережі LinkedIn. Кожного, хто стикався з вказівками на кшталт Мовчи і слухай, інакше буде погано або Облиш дурниці та йди сюди, його спостереження надихнуть.
Те, як батьки ставляться до дитячого гніву, впливає на стосунки дитини з цією важливою емоцією: допомагатиме вона їй у дорослому житті чи шкодитиме. Дитина, якій не дозволено по‑справжньому виражати гнів, звикає пригнічувати власні потреби, отримуючи натомість згоду й любов. Навіть пасивна агресія, буває, має корені в дитинстві, особливо там, де ті, хто виховують, замість крику й прочуханки просто перестають говорити з дитиною.
Червоні лампочки мають сенс
Дитячий гнів необхідно пізнати, розлучитися з ним та замінити новою, більш дорослою формою. Якщо ми довго пригнічували гнів, то на те, щоб знов його відкрити і розвинути, піде певний час. Наприклад, гнів, перетворений у смуток, замість енергії до змін приносить безсилля і перебування в позиції жертви. Як тільки ми знову візьмемо відповідальність за нього і будемо його помірно виявляти, ми матимемо шанс покращити свій настрій, стосунки і стан здоров’я.
Відкидання гніву подібне на те, як ми ігноруємо блимання лампочки на приборній панелі замість того, щоб почати вирішувати проблему. Через повторюване пригнічування люті ми віддаляємося від себе і своїх потреб. Ба більше, її енергія нікуди не зникає, а акумулюється і завжди знаходить шлях назовні.
Інколи гнів виплескується з нас у формі пасивної агресії, сарказму й іронії або ж повертається проти нас у формі психічних чи психосоматичних хвороб, зокрема депресії, високого тиску й булімії. З дослідження канадського лікаря Ґабора Мате виявилося, що жінки, які страждають на рак грудей і водночас пригнічують у собі почуття гніву, мають менш активні природні Т‑лімфоцити, які допомагають усувати чужорідні бактерії, віруси та злоякісні клітини.
Всередині нас
Чимало людей вважають, що гнів приходить ззовні разом із неприємним подразником, але де там! Він виникає всередині нашого організму як реакція на щось неприємне. Я почуваюся погано, тому що ти… Дуже легко вказати пальцем на іншу людину як на причину всього поганого в нашому житті, так само як і залишити розум напризволяще з негативними думками й припущеннями, що викликають гнів.
Лише від нас залежить, як ми зреагуємо на ситуацію. Передусім холерики не люблять чути, що немає різниці між тим, чи будемо ми лютувати, чи будемо сміятися. Але це не так просто — порив гніву, як правило, буває швидким і неконтрольованим (на відміну від, наприклад, рішення, чи з’їсти нам ще одне тістечко, чи піти побігати). Виявити емоцію в зародку часто вміють люди, які практикують майндфулнес.
До несвідомих і незрілих гнівних реакцій належать скарги, звинувачення інших, виправдовування себе, наполягання на власній правоті та наклепи. У конфліктах ми можемо почуватися в ролі жертви, нападника або рятівника, а іноді поєднувати їх усіх в одній суперечці. Звісно, найбільше гнівної пари має в собі жертва, бо без неї не було б кого мучити або рятувати.
Чіткі кордони
Як тільки ми зможемо перейти до зрілої дорослої комунікації, то навчимося прямо говорити «ні» й перестанемо купувати прихильність оточення ціною вистражданого «так». Важливо усвідомити, що відмовити іншому — це перш за все прийняти власні потреби, а це багато хто вважає егоїзмом. І все ж висловлення власної думки не має на меті нашкодити іншому. Ця людина може навіть отримати користь від того, що погодиться з нашою думкою або ж по‑дорослому її відхилить.
- Підемо після обіду до моїх батьків?
- Я б краще проїхався на велосипеді, така погода гарна.
- То їдь, я сьогодні не в настрої кататися, передам їм привіт.
- Мабуть, не потрібно уточнювати, що крики та образи можуть вибухнути одразу після першої відповіді: До твоїх батьків, знооову? — Ну ні, ти знаєш щось, окрім свого дурного велосипеда?
Висловлювати власні потреби нам заважає страх втратити любов, але якщо ми зможемо навчитися так робити, це зробить наші стосунки справжніми. Конфлікт не повинен бути негативним. Він може стати корисним засобом для з’ясування наших позицій, можливостей для змін і поглиблення стосунків.
Як пише психологиня Верена Каст, гнів завжди порушує нормальний перебіг стосунків і породжує потребу залагоджувати проблеми з кордонами, які слід точніше визначити, захистити, зсунути чи скасувати. Врешті, ми навіть можемо зробити черговий помилковий крок — мало кому вдається їх уникнути. Через них ми краще пізнаємо одне одного та згладжуємо гострі кути (якщо, звичайно, нам вдається домовитися).
Стережіться крайнощів!
Той, хто вчиться приймати гнів, починає приймати життя й отримує цінну енергію для змін. Але більшості з нас спочатку доводиться розплутувати складний клубок емоцій, який починається десь із довго повторюваних дратівливих прохань Перестань злитися!, супроводжуваних як мінімум ляпасом по дупі.
Якщо нас виховували гнівливі батьки, які натомість забороняли нам виражати гнів під загрозою покарання, у нас є два варіанти. Перший — повторювати модель Не кричи, а то дам по дупі, тоді матимеш чого кричати. Інша крайність — спробувати повністю виключити зі свого емоційного репертуару те, що лякало нас у часи дитячої безпорадності. Не бути такими, як вони.
Згодом ми можемо зрозуміти, що нам потрібно перестати ділити почуття на позитивні й негативні та визнати, що вони є лише сигналами нашого досвіду. Коли ми говоримо собі, що гнів — це енергія, яка спонукає нас до щасливішого життя, він може постати в кращому світлі. Як пишуть в книзі авторки: Гнів — це бажання бути в гармонії з собою, підтримати себе, усунути сумніви в собі, і він дає нам сили цього досягти.
Коли людина замислиться над цим реченням, то емоція, що нагадує злісного суддю, може раптом перетворитися на мудрого провідника по наших та чужих кордонах. І якщо ми навчимося прислухатися до її першого попередження та зріло домовлятися, буде менше конфліктів і більше радості.
Спробуйте на собі
Одного разу в автобусі я підвела очі від книжки про гнів і побачила на трамваї навпроти напис «Життя — це шлях, яким ми йдемо самі». Ходімо разом! З усвідомленим гнівом як провідником нам буде значно легше:
- Ми краще захищаємо свої кордони, коли вчасно їх виставляємо, а не тоді, коли партнер довго вважав велику частину нашої території своєю, а ми лише зараз починаємо її захищати.
- Навчімося розпізнавати маніпуляторів, здатних навіть до високої стіни нашого опору поставити драбину підступних аргументів й емоційного шантажу.
- Авторка книги рекомендує вести щоденник гніву й записувати в нього всі ситуації, які призвели до вибухів люті.
- Часто гнів запускає критика. Перш ніж реагувати неадекватно, варто піти за слідами свого гніву. Що вам нагадує ця ситуація? Що ми справді зробили не так? Чи можемо ми визнати власну помилку? Чи доречно захищатися?
- Варто завжди говорити відверто, щоб співрозмовник точно знав, чого ми хочемо, навіть якщо ризикуємо отримати відмову. Уникаймо умовного способу: Я хочу провести цьогорічну відпустку в горах, що ти про це думаєш? замість А що, якби ми поїхали, наприклад, в гори?
- Визначаючи свої межі, завжди заперечуйте проти конкретних дій, а не особистості вашого партнера: Мене турбує, коли ти залишаєш свої шкарпетки на дивані, а не Ти свиня, яка ніколи не прибирає за собою. Так само потрібно формулювати вимоги до маленьких дітей.
Переклад: Тетяна Сопронюк