Нещодавно під час подорожі до Ізраїлю я пережила друге у своєму житті бомбардування. Це змусило мене задуматися, що ж, власне, означає, стійкість. Перша війна у травні 2021‑го застала мене абсолютно непідготовленою на вулиці Яффи. Весь період міжетнічних боїв по сусідству з моєю квартирою, бомбардування та переховування у бункерах я прожила в дивно зміненому стані свідомості. Я почувалася дуже сильною, майже непереможною. Під час проживання цієї об’єктивно складної ситуації в мене виникло переконання, що я, по суті, дуже стійка особистість, яка мало реагує на стресові подразники. Коли після повернення я стала бачити жахливі нічні кошмари, моє переконання почало потроху руйнуватися. Через два роки я опинилася в Тель‑Авіві, сама, в квартирі подруги. Десь далеко завили сирени, і моє тіло миттю зреагувало: прискорилося серцебиття, напружилися плечі, розболілася голова. Від віри в мою стійкість нічого не лишилося. То все ж таки, що означає стійкість?
У психології довгий час переважала думка, що в людей із підвищеною стійкістю не розвивається посттравматичний стрес. Під стійкістю розуміли здатність не піддаватися стресовим ситуаціям так сильно, як інші люди, та не розвивати в себе симптоми дезадаптації. Коротше кажучи, тих, хто продовжував діяти, наче нічого не сталося, вважали стійкими. Проводилися психологічні дослідження, щоб зрозуміти, як допомогти менш стійким людям усунути негативні наслідки стресової ситуації так, наче вона взагалі не відбулася й не вплинула на їхні тіло та розум.
Однак дослідження в галузі нейробіології та інших нейронаук показали, що такий погляд на стійкість хибний. Насправді, якщо певні речі на нас не впливають, це означає радше не стійкість, а вміння протистояти завдяки захисним механізмам. Наприклад, більш витривала миша не є нечутливою до стресу — активність її нейронів у цій ділянці значно підвищується. Принаймні на рівні дослідів на тваринах виявилося, що стійкі особини під дією сильного стресу реагують не менше, але роблять більше.
Подібними були й результати спостереження за монахами які довгий час медитують. Виявилося, що стійкість полягає не в тому, що ми не відчуваємо стресу й болю, а в нашій здібності швидко отямитися чи оговтатися після неприємної ситуації. В одному експерименті монахів та учасників, які не займалися медитацією, попередили звуковим сигналом про те, що в наступну хвилину вони відчують болісний опік.
- Магнітно‑резонансна томографія головного мозку (МРТ) показала, що у монахів центр болю активувався лише під час безпосереднього впливу, а біль, який вони відчували в цей момент, був набагато інтенсивнішим, ніж у пересічних людей.
- У немедитуючих учасників центр болю активувався вже під час попереджувального сигналу, під час опіку біль лише трохи посилився і потім протягом досить довгого періоду вони поверталися до норми.
Таким чином, це дослідження виявило, що ми суб’єктивно проживаємо біль задовго до справжнього опіку, тому що подумки його боїмося. Так само за довгий час після того, як болісний подразник зникне, ми подумки постійно повертаємося до пережитого болю і так продовжуємо активацію центру болю. І навпаки, до болю більш стійкі ті, хто може швидко повернутися до норми після болісного впливу. Один з авторів дослідження, нейронауковець Річард Девідсон, блискуче пояснює експеримент у цьому відео (англійською).
Бути з тим, що є
Завдяки нейронауковим дослідженням розуміння стійкості впритул наблизилося до поняття гнучкості — саме так її трактують, наприклад, буддисти. Вони вважають, що людина є психічно стійкою, якщо може гнучко поводитися з усім, що наразі представлено в її досвіді. Замість того, щоб прагнути позитивних подій та уникати негативних, гнучка неприв’язаність означає, що ми приділяємо однакову увагу всім явищам без урахування їхнього значення та емоційного забарвлення.
Завдяки такому підходу значно зменшується сила психічного стресу в період, коли ми не піддаємося болісному або стресовому впливу подразника. Так скорочується період, коли ми боїмося настання певної ситуації чи, навпаки, прагнемо чогось іншого, чого не можемо мати. Або зменшиться постійне розмірковування над ситуацією, яка завдала нам болю чи, навпаки, була настільки приємною, що нам хочеться проживати її знову і знову. Нині психологічні дослідження підтвердили, що відсутність прив’язаності та здатність залишатися в теперішньому моменті значно покращують психічне й фізичне здоров’я, знижують тривогу з приводу небезпечних ситуацій та підвищують стійкість.
На практиці це означає, що замість постійного висунення суворих вимог до себе та інших ми поступово вчимося приймати те, що є тут і зараз. Водночас відсутність прив’язаності не лише допомагає залишатися свідомим перед обличчям своїх труднощів, але й сприймати їх як засіб для особистісного зростання. Подібні висновки зробили й дослідники стійкості жертв воєнних злочинів, стверджуючи, що стійкість означає не лише повернення до норми після пережитого стресу. Стійкість передбачала, що людина має щось більше, ніж могла бути визначна для неї особисто подія, яку вона змогла використати для особистісного зростання.
Якщо ми врешті‑решт об’єднаємо всі сфери досліджень, то зможемо визначити стійкість із двох точок зору. На об’єктивному рівні стійкість означає, що наша мозкова активність та вся фізіологія повертаються до початкового стану гомеостазу. На суб’єктивному ж рівні прожитого нами досвіду, хоч би якою тяжкою була ситуація, ми можемо сприймати її як можливість для зростання. З цієї перспективи можна разом з Карлом Густавом Юнгом стверджувати, що кожен стресовий або травматичний досвід є засобом, щоб стати цілісною особистістю.
Переклад: Ольга Долга