«Мартін написав, чи що? Судячи з твоєї усмішки». «Так‑так, написав, ти мене читаєш, як розгорнуту книгу». «Хочеш йому відповісти? Я можу почекати». «Ні, хай краще хвильку помучиться. Щоб не здавалося, що я просто‑таки сиджу з телефоном у руці і не маю кращих планів, ніж сидіти і чекати, поки він мені напише». Ми робимо такі речі навіть тоді, коли по вуха закохані і в нас справді немає кращого плану, ніж чекати, поки нам напише кохана людина. Чому ми так поводимося? І чи справді це гарна основа для будування партнерських стосунків?
Всі ми занадто часто чули життєві поради на зразок таких:
- Головне, щоб він не думав, що завоював тебе. Коли чоловік завойовує жінку, він одразу починає ходити наліво. Чоловік — мисливець, і те, що вже є в його руках, втрачає привабливість.
- Що складніше тобі щось отримати, то більше ти це цінуєш. Не можна дозволяти, щоб тебе підчепили задешево.
- Робити перший крок повинен чоловік. Жінці це не личить.
Або такі:
- Не можна, аби виглядало так, що вона для тебе дуже важлива, інакше ти виглядатимеш розпачливо. Немає нічого менш сексуального, ніж чоловік, що впав у розпач.
- Найкраще, коли вона буде думати, що нікого кращого за тебе ніколи не знайде.
- Вдавай, що за тобою бігає купа інших жінок. Нехай вона бачить, що має конкуренток.
Тому ми навмисно посилаємо суперечливі сигнали або вдаємо, що інша людина цікавить нас менше, ніж насправді. Неодноразово у результаті маємо збентеженого клієнта у кабінеті психолога. Клієнта, який щиро й від душі захоплюється кимось, але не може ніяк показати цього, адже боїться порушити частину цих настанов. Як ніби в ситуації залицянь, побачень і пошуку партнера й так не вистачає складнощів, невпевненості та вразливості — ми добровільно додаємо ще більше хаосу через подібні ігри, шаради та маніпуляції.
При цьому в багатьох журналах, у тому числі, наприклад, «Psychology Today», можна знайти поради, як грати в цю гру. І навіть ґрунтовні наукові пояснення від соціальних психологів про те, чому вони вам вигідні. Одним із популяризаторів гри в недоступність є психолог Джеремі Ніколсон, який радить її не лише для підвищення вашої привабливості для партнера, а й для перевірки рівня його інтересу до вас.
Він радить замішувати для іншої людини коктейль із бажання й розчарування. Проявити до неї чи нього інтерес, а потім почати звертати увагу на когось іншого. Говорити про себе як про людину, яка має багато роботи, відповідати із запізненням, важко іти на контакт — і водночас іноді випадково торкатися свого співрозмовника або винагороджувати його приємною бесідою. Однак він та інші його колеги також попереджають: грайте в недоступність, але не перебільшуйте, щоб не відлякати партнера! Дотримуйтеся «золотої середини».
Що ж тоді робити? Як знайти «золоту середину»? Чи варто нам взагалі забивати цим голову? І чи не зумовлено все це, зрештою, нашим власним страхом вразливості та бажанням уникнути болю? Гаразд, визнаємо, що соціальні психологи — популяризатори гри в недоступність — мають правду стосовно одного базового положення.
Здорову людину зазвичай притягує інша самобутня особистість
Хтось, хто має власне життя. Свої стосунки й інтереси, речі, які йому чи їй добре вдаються або ж просто приносять задоволення. Людина, яка має свої плани і власні бажання. Вже тільки через це між нами може виникнути якесь напруження — тому що я тут, а ти там, я є кимось помітно іншим, ніж ти. Твоя особистість тримається окремо, моя — теж. Відмінності між нами створюють дистанцію, яку хочеться подолати.
Як правило, нас не дуже притягує хтось, хто з різних причин пригнобив сам себе — виникає підозра, що ця людина повисне на нас, підкорить все своє життя нашому, наші думки стануть її думками, і вона буде погоджуватися з усім, аби тільки догодити нам. Адже коли ви будете шукати довкола себе когось сильного, там буде лише м’яка багнюка, яка завжди прийматиме вашу форму. Також у таких стосунках буде нудно, тому що людина, про яку йдеться, ніколи над вами не пожартує і рідко вас дивуватиме.
Так само нас навряд чи привабить хтось, хто б із радістю «підчепив» майже будь‑кого в своєму полі зору (звичайно, якщо ваші наміри не збігаються). Залишмо осторонь дії, в яких усіх учасників цікавить досвід лише на одну ніч. Під час встановлення тривалих стосунків не дуже хороша ідея випромінювати ауру людини, яка просто хоче з кимось переспати або ж не хоче залишатися в житті на самоті, і їй трохи все одно, хто допоможе від самотності. Ми хочемо вірити, що цій людині йдеться про нас, а не про кого завгодно. Що на нашому місці не міг би бути хтось інший.
Очевидно, в цьому відіграють велику роль наші особистісні схильності та минулі стосунки. Кожен із нас має в своєму уявному емоційному рюкзачку відмінний тягар. Хтось знову і знову вишукує залежні типи особистості, а інші бояться тих, хто виявляє до них дуже велику прихильність. Це більш‑менш те, що, як правило, підтверджується в дослідженнях соціальних психологів. Іноді вони самі (чи журналісти, які переказують їхню роботу для преси) роблять суттєве скорочення і кажуть: Вдавати недоступного — добра тактика, ми з’ясували це експериментально. На таке твердження я натрапляла, наприклад, у дослідженнях Ґуріта Бірнбаума та Гаррі Рейса, які зробили саме такий висновок на основі трьох своїх досліджень.
Утім, коли ви поглянете зблизька на дизайн досліджень, то з’ясуєте, що в першому з них люди спочатку мали оцінювати інтернет‑профілі інших, як на сайті знайомств. Логічно, що вони краще оцінювали тих людей, які справляли враження, ніби ретельніше обирають партнерів, а гірше — тих, хто, здавалося, зовсім не перебирає. У другому дослідженні учасники спілкувалися зі статистом і ставили йому різні особисті запитання відповідно до заздалегідь заданого сценарію. Статист відповідав так, аби вони не дійшли згоди. Одна група людей отримала завдання просто представити свій кут погляду, вислухати точку зору статиста та перейти до наступного запитання. Друга група повинна була спробувати вирішити непорозуміння і поступово переконати статиста у своїй позиції. Виявляється, ті, хто докладав більше власних зусиль до розмови, врешті справді вважали статиста більш привабливим.
Чи випливає з цього, що варто цілими днями ходити по дому, як лев у клітці, і бити себе по руках, щоб не відписати на есемеску занадто рано? Або що варто навмисно фліртувати з людьми, які вам не подобаються? А чи з цього просто випливає лише таке:
- Нас радше притягуватиме той, хто ретельно обирає своїх партнерів.
- Для нас важливіше те, чому ми віддаємо більше енергії.
- Нам простіше вибудовувати стосунки з людьми, з якими ми були ближчими у розмові.
Вибірковість є, мабуть, найважливішим словом у вивченні людської привабливості. Наприклад, у 1970‑х роках дослідниця Елейн Гетфілд писала, що чоловіків приваблюють жінки, які для інших чоловіків важкодоступні, але при цьому саме до них виявляють свою прихильність.
Усе це можна зробити й без маніпуляцій
Про бажання, привабливість, іскріння та згасання вогню між партнерами у всіх можливих життєвих обставинах пише прекрасні книги бельгійська психотерапевтка Естер Перель. Вона часто говорить про напруження, яке ми відчуваємо у стосунках і яке є результатом конфлікту між двома протилежними напрямками наших потреб: з одного боку, нам потрібні безпека, тил, упевненість та довіра, а з іншого — пригоди, відкриття і невідоме. Безпека та довірчі взаємини створюють близькість, а пригоди і невідомість породжують пристрасть.
Це дає нам певні вказівки щодо того, як по‑іншому ставитися до цієї «гри в недоступність». Коли Естер Перель досліджувала, за яких обставин люди відчувають найбільший потяг до свого партнера, вони говорили — коли його немає поруч. Коли він в іншому місці. Тоді, коли ми зустрічаємося після розлуки. Коли я бачу його у своїй стихії. Коли я спостерігаю, як він робить щось, що добре вміє, і те, чим зараз захоплюється, — коли він на роботі, грає на гітарі, читає лекцію перед аудиторією… Іншими словами, коли між нами знову є певна дистанція, яку ми можемо подолати. Коли ми тут, а він там, коли ми бачимо і сприймаємо його як самостійну істоту, відокремлену від нас (і тому трохи невідому і загадкову).
Можливо, тут ідеться не так про те, що слід ставати недоступним, а радше про те, що варто давати дихати собі й партнеру. Уможливити існування простору, куди інша людина не втручається. Не наполягати на постійному перебуванні поруч фізично або ж ментально. Продовжувати власне життя, стосунки і діяльність навіть після того, як почнемо зустрічатися (в ідеалі — навіть після того, як одружимося і, можливо, створимо сім’ю, до чого обоє мають прагнути, допомагаючи одне одному). І, можливо, також створювати напруження щодо сексуальності, усвідомлюючи, що еротичний простір є чимось більшим, ніж секс сам по собі.
Іншими словами — йдеться про вдосконалення самого себе, культивування усвідомлення власної цінності й доброго ставлення до себе, а також про вміння залишатися самим собою у стосунках. Напевно, всі розуміють різницю між тим, щоб не відповідати на повідомлення, тому що зараз я вишу на стіні для скелелазіння, і тим, коли я тягну з відповіддю, аби виглядало так, ніби у мене справді є цікавіші плани.
Тому що правду кажуть: коли ми сходимося разом на основі шаради, що тоді? Будемо її вигадувати аж до кінця життя? Я думаю, це явище поширеніше, ніж нам здається. Я знаю багато пар, де після тридцяти років шлюбу жінка не говорила чоловікові в обличчя компліментів, які вона розсипає про нього перед подругою — щоб він не думав про себе занадто багато.
Бути справжнім означає також бути вразливим
Я вірю, що допоки ми залишаємося самими собою хоча б на якомусь рівні, ми можемо бути по‑справжньому закохані по самі вуха. У своєму житті ми не закохуємося багато разів (особливо взаємно), тому було б варто прожити цей досвід. Звісно, цілком нормально бути розважливим або обережним щодо себе, нормально бути сором’язливим, рухатися повільно, пізнавати одне одного поступово або просто у власному темпі, без тиску з одного чи іншого боку. Водночас ми можемо згадати вчену Брене Браун, яка в серії своїх досліджень виявила, що ключовим інгредієнтом щасливого життя і приємних стосунків є вразливість.
Мало де ми настільки вразливі, як у любові. З цього погляду любити когось — одна з найсміливіших речей, які ми можемо зробити. Багато різноманітних ігор та шарад (наприклад, запізнілі відповіді на повідомлення або стриманість у компліментах) ми скеровуємо на себе і на партнера саме для того, щоб убезпечити себе від травм. Але чи справді в такому випадку можлива відмова засмутить нас менше? Я думаю, що радше ні.
Те, що до певної міри нас захищає, — це доброзичливе ставлення до самого себе та вибір партнера, хорошого настільки, що б гіпотетично ви могли з ним без проблем розлучитися. Але й тоді неможливо мати добрі стосунки, не будучи вразливими перед тими, кого ми любимо (а якщо вже на те пішло, перед долею, яка їх може забрати). Коротко кажучи, все це йде в комплекті.
Як пише Робін Гобб у романі «Місія Блазня»: «Чи житиму я довго та щасливо, як співають у піснях?» Він скривився та похитав головою: «Ти житимеш серед людей, які тебе люблять і чогось від тебе очікують. Це надзвичайно ускладнюватиме тобі життя, і половину часу ти будеш до смерті за них хвилюватися. А всю другу половину вони будуть діяти тобі на нерви. І робити тебе щасливим».
Переклад: Тетяна Сопронюк