Створити родину і піклуватися про неї, нести відповідальність за інших — усе це складніше, ніж піклуватися про самого себе. Доросле життя має і законно може передбачати міркування про те, чи хочу я дітей і чи є в мене для цього можливість, воля, бажання, прагнення або внутрішнє покликання. Чи взагалі хочу я взяти на себе таку відповідальність і що для мене, власне, означає мати дітей. Однак ці питання і сумніви потрібно закрити ще до того, як ви заведете дітей. Коли ви їх вже маєте, не ставте під сумнів свої життєві кроки. Якщо ви не задоволені батьківством, запитуйте себе дещо інше.
На сесіях з клієнтами ми часто з’ясовуємо, що після появи дітей вони втратили шматок свого життя, що воно цілковито змінилося, а вони не знають, як все те, до чого вони звикли «до дітей», поєднати з тим, що тепер діти є і вимагають часу й уваги.
І я запитую, чому так? Ці люди не мали достатньо інформації? В якому світі вони виросли і яке уявлення мають про батьківство? З яким образом батьків та батьківства вони стикалися і що з цього взяли для себе як орієнтир?
Бажання мати дітей і відчуття, що я хотів(‑ла) би мати дітей, або установка ясно, що я колись матиму дітей, і не аналізуватиму це стоять на протилежному кінці глибокого усвідомлення, що передбачає догляд за дитиною, які вимоги він реально висуватиме перед нами і від чого, швидше за все, доведеться (тимчасово, можливо, на кілька років) відмовитися.
Мати чи не мати
Ви хочете бути батьком або матір’ю, і батьківство для вас є цінністю, яку ви хочете реалізувати? Чи навпаки у вас є відчуття, що батьківство — обов’язок, щось примусове, чого від вас очікують як наступний крок? Або ж ви сприймаєте його як щось природне, у чому ви ніколи не сумнівалися?
Коли мені було тринадцять років, я сказала в присутності мами, що не знаю, чи захочу колись мати дітей. Її охопив жах, а потім були плач та докори: як я взагалі могла наважитися сказати щось подібне. Вона дала мені зрозуміти, шо це не варіант, описувала мені свій досвід клієнтка.
Інша ділилася своїми роздумами: Я не дуже хотіла дітей, проте їх хотів партнер, я ж не була впевнена, чи не шкодуватиму колись, що дітей не маю, тому вони в мене є. І хоча я люблю їх та намагаюся дати їм усе, щоб бути хорошою мамою, але я, власне, ненавиджу бути мамою, і знаю, що мені було б краще без дітей. Мені всього вистачало. Життя було простішим.
Так, до мене частіше ходять жінки, ніж чоловіки, я чую більше жіночих історій, і часто це історії, сповнені розчарування, втоми, відчаю, агресії й безпомічності: Мені хочеться кричати. Облиште мене всі! Йдіть усі до біса! І тоді приходить величезне почуття провини. Адже у мене двоє прекрасних здорових дітей, як я можу взагалі щось таке говорити. Якщо я люблю їх, то я повинна радіти через це… Але я виснажена. І нікого це не хвилює.
Мені потрібно впасти з ніг, щоб я могла відпочити? Всі очікують, що саме я завжди буду поступатися, відкидати свої потреби та інтереси. І коли я прошу про допомогу або зміну ролей, то натикаюся на стіну. Просити про допомогу важко. Пояснювати, захищати. І ще більше засмучує, коли я наражаюся на відмови або фрази типу «то не треба було заводити дітей».
Інколи між думками про те, яким було життя до дітей, яким воно є зараз, і пошуком рішення, ми зупиняємося, щоб подумати, чи не було помилкою створити сім’ю та мати дітей.
Що було б, якби
Стати батьком чи матір’ю — це процес переродження, який викликає повагу, вселяє жах і страшить, що з чимось подібним неможливо впоратися. Можливо, безпечніше і легше сказати: «Дякую, я не хочу». Але що, якщо я потім про це пошкодую? Роздуми про те, що було б, якби в минулому щось сталося по‑іншому, обтяжують і не допомагають.
Вони ведуть лише до усвідомлення, що сьогодні ми б мали інше життя. Інше. Не те, яке ми маємо і з яким змушені боротися. Тому не тікаймо від нього. Єдиний інструмент, який допоможе вам впоратися з тим, що трапилося, — це роздуми. І попереднє добре поставлене запитання.
Коли мої клієнти стикаються з тим, що втратили частину свого життя, вони запитують: «Як це зробити, як зібратися докупи? Де знову знайти час на себе і для себе? Де знайти час на своє життя?». Вони прагнуть зберегти своє попереднє життя, попри те, що воно принципово змінилося. І тоді сімейне життя перетворюється в гру — втечу до попереднього бездітного життя.
Мати дітей — не обов’язок. Логічно запитувати, чи хочете ви їх. Але це питання слід ставити до того, як ви їх заведете. Коли вони вже у вас є, не ставте під сумнів свої попередні життєві кроки. Запитуйте себе:
- Яка я мама? Який я тато?
- Який образ чоловіка, жінки, їхніх стосунків, партнерства, спільного життя я передаю своїм нащадкам?
Так само не варто проживати решту життя в сумнівах та обтяжувати себе побоюваннями, що ви будете жалкувати про рішення не мати дітей. Потім краще запитувати себе:
- Що допоможе мені прийняти своє рішення і знайти спокій в душі?
- І яким чином я можу бути корисним для світу, приносити цінність, змінювати світ на краще?
На повну ставку
Батьківство — дуже складна «кар’єра», сповнена емоцій і боротьби за увагу. Перш, ніж заводити дітей, добре знати, що хтось вимагатиме від вас уваги! Що він чи вона хотітиме, аби ви приділяли час не на ті речі, до яких ви звикли, яких ви хочете в цей момент чи які ви запланували.
У батьківстві йдеться про стосунки між вами і дитиною, і ці сосунки засновані на емоціях. Якщо ви не вмієте з ними справлятися, очевидно, ця «кар’єра» стосунків буде для вас складнішою, ніж для когось, хто здатен зрозуміти механізм їх проживання. А діти — це купа емоцій, сильних і нерегульованих. Приємних і не дуже. Також є й ваші емоції. Ось слова іншої клієнтки:
Нереально складно справлятися з нескінченним плачем, знаходити різницю між плачем з голоду, плачем «я покакав», плачем «мені спекотно», плачем «мені сумно», «хочу обіймів», плачем «я не знаю, чого хочу» і так далі. Я почуваюся, наче мене шантажують цим постійним хниканням. Я намагаюся вивчати все, що можу, про розвиток дітей, виховання, як створити для них безпечний простір, що до дитини варто підходити без оцінювання, емоціям слід давати вихід і не перешкоджати їм… але водночас під час кожної чергової сцени мені хочеться замкнути його в якійсь комірчині і не чути й не бачити це постійне ниття. Це зводить мене з розуму.
Витримати натиск крику, плачу, гніву, втішати, бути опорою, лишатися в спокої, лишатися сильною, пропонувати безпечні обійми, терпіти все це і бути буквально «контейнером» для емоцій всієї родини — все це потребує навичок кризового втручання, кризового менеджменту і переговорів, вартих елітних спецпідрозділів. Або стати матір’ю, бо від неї очікують, що вона для цього має вроджені почуття та здібності.
Я відчуваю, що як тільки до мене приклеївся ярлик «мама», оточення почало вимагати від мене чіткої орієнтації в підходах до виховання, етапах розвитку дитини, фізіології та психології, знання всіх щеплень та їх можливих побічних ефектів. Іншими словами, вміння справлятися з будь‑якою ситуацією довкола дитини і завжди мати на все відповідь.
Батьківство — дуже складна «кар’єра». І коли ми стикаємося з реальністю, то можемо сумніватися, чи маємо для нього потрібні навички. Ми раптом усвідомлюємо, що це схоже на спробу отримати високу кар’єрну посаду, до якої ми абсолютно не готові й для якої в нас немає потрібної освіти або попереднього досвіду. І ми переживаємо стрес через те, що кожен неправильний крок, кожне неправильне рішення може мати тривалі наслідки — для нас, для нашої дитини та для наших стосунків. Але ми вже всередині. Шляху назад немає. Що ж робити?
Ключ криється в нашому ставленні. Ми можемо сприймати батьківство як диктатуру життя, лютувати і на кожному кроці розчаровуватися, що нам щось не вдається, що ми не можемо щось робити, що ми були б раді робити щось інше і нам це давалося би краще.
Або ми можемо поставитися до цього як до складного періоду, через який потрібно вчитися йти. Він може підштовхнути нас як людських істот до іншого життєвого досвіду. Навчити нас піклуватися про інших та приймати те, що настає, чого ми не очікували, що нас шокує, реагувати на це з добром до себе й до тих, хто постійно вставляє нам палиці в колеса. Ще раз дам слово одній із мам:
Партнер очікує, що я кожного разу витягатиму з кишені рішення для будь‑якої ситуації. Адже я — головний вихователь, і я маю розуміти, чому дитина поводиться так, як поводиться, що відбувається у неї в животі й у голові, чому вона кричить (через хворобу, бо їй хочеться какати, бо вона погано виспалася), і знати, як на це реагувати. Що їй дозволити, що їй заборонити, коли її покарати, чи взагалі її карати, чи пояснювати їй все, а коли після двісті вісімдесяти шести пояснень вона все ще не розуміє, бути в стані дзену, натхненно відповідати на сто дев’яносто восьме «чому», адже це підкріплення того, як моя дитина з інтересом пізнає світ.
Крім того, також потрібно вислухати партнера, коли він прийде з роботи, тобто лише тоді, коли він хоче поговорити, а в іншому випадку не розмовляти з ним, тому що він втомився. Все це розуміти, приймати доброзичливо і з любов'ю, не ставити надто багато вимог, запитань та сумнівів, власне, краще мовчати і посміхатися. Створювати затишок в домі, а потім при повному параді впасти в істерику, тому що в такому вигляді все це нікому не потрібно.
Зорієнтуватися у власних емоціях і в навалі емоцій зовні, звладати з ними і не зірвати своє розчарування і злість на першому, хто попадеться під руку, — це майстерність, яка вимагає тренувань. У цьому контексті сім’ю можна сприймати як велетенську можливість стати стійкішою і водночас добрішою людиною. Переналаштувати своє життя, аби воно було якіснішим, — тобто керувалося вашими цінностями і спільною візією сім’ї, а не тим, як зовні дме вітер, або тим, що прямо зараз друзі вмовляють вам вийти на пиво.
Замість роздумів про те, чого ви хочете від життя, родина ставить перед вами питання: «Чого хоче моє життя від мене?» Якщо на початку ви також запитували: Де знайти час на саму себе і для себе. Де знайти час на своє життя?, може бути корисно на хвильку відкласти ці питання а натомість подумати:
- Скільки часу щодня ви хочете проводити з дітьми й родиною?
- Скільки часу й уваги ви готові щодня приділяти своїм дітям та родині?
- Як побудувати новий спільний світ, у якому всім буде добре? З дітьми як тими, хто збагачує життя, а не як тягарем.
Переклад: Тетяна Сопронюк