Напевно, ви вже були в ситуації, коли бачили, як хтось із ваших близьких бореться. Ви запропонували йому допомогу (словесну, фізичну чи матеріальну) — і сильно обпеклися. Коротко кажучи, ви не змогли або не знали, як допомогти людині, про яку йдеться. Ми не говоримо про термінальну стадію раку, коли, на жаль, уже мало що можна зробити. Ця стаття присвячена ситуаціям, коли співрозмовник, іноді навіть дуже близька людина, не хоче отримати допомогу і, навпаки, послідовно відмовляється від будь‑якого розв’язання, наприклад, своєї проблеми залежності. Що ми можемо зробити в такий момент, чи наші зусилля взагалі потрібні та як ми можемо захиститися й не втратити себе в процесі?
Допомога іншим належить до так званої просоціальної поведінки, яку суспільство зазвичай оцінює позитивно і яку навіть очікує. Вона відповідає загальноприйнятим цінностям — недарма, наприклад, люди в подружжі обіцяють одне одному бути поруч «у радості й горі». Однак допомога близьким має свої обмеження. Життя іншого не повинне ставати важливішим за наше.
Скотитися до ролі «захисника» дуже легко. Така людина старається з усіх сил, жертвує, надає допомогу — іноді й непрохану, докладає максимальних зусиль, аби розв’язати проблеми інших. У цьому всьому дуже просто забути про себе й впасти в деструктивний процес перейняття відповідальності за інших, часто без ефективної заміни. Адже роль помічника підвищує наше почуття сили й корисності. Це, звісно, не може завершитися добре.
Чому ми допомагаємо надміру
Те, що утримує нас у цьому стані, — це інколи сильне почуття обов’язку або якогось боргу. Тут певною мірою ідеться про неусвідомлений механізм. На жаль, це типовий взірець поведінки, мислення й почуттів, наприклад, найближчих людей алкоголіка або людини з іншою залежністю, якій потрібна постійна підтримка. Діти алкоголіків змушені навчитися ставити потреби й інтереси батьків вище за власні. Так виникає нездорова модель будування наступних стосунків — партнерських, дружніх та робочих.
Кажуть, що той, хто чогось хоче, шукає можливостей, а хто ні, той шукає причини. Для залежних людей характерні «непробивні» алібі й різноманітні відмовки, які ведуть до стагнації, розчарування й пасивності. Стратегія переконування або погроз переважно не допомагає, а навпаки, веде до того, що інша людина цим користується, замикається в собі або навіть втікає. Якщо тиск того, хто допомагає, призводить до якоїсь зміни, вона зазвичай короткочасна, і все швидко повертається на свої місця.
Коли ми хочемо досягнути стабільних результатів у житті, дуже важливою є внутрішня мотивація, аби ми менше покладалися на людей довкола і більше працювали самі. Втім, так не відбувається у випадку з людьми, які відмовляються працювати над собою або перебувають у ролі жертви, які мають відчуття, що світ несправедливий, тому — що більше ми йдемо їм назустріч, то більше вони відступають та віддаляються.
У людини, яка допомагає, однак рано чи пізно з’ясовує, що врешті просто вперлася головою в стіну, може з’явитися почуття вини, зв’язаності, загнаності в кут, докори сумління, відчай, безнадія чи демотивованість. Допомагати комусь, хто не цінує допомоги, — сильно розчаровує, приносить величезний тиск, а також сумніви: чи міг той, хто допомагає, зробити більше, чи спробував він абсолютно все.
«Коли мій чоловік пив, я почувалася як кинута в воду, — розповідала мені Ірена. — Це було відчуття, що в мене зв’язані руки, а при цьому я за всіляку ціну намагаюся втримати голову над водою і до того ж витягнути нерухомого партнера…»
Нездорові стосунки
Якщо людина, піклуючись про інших, часто переходить власні межі, забуває про себе або відмовляється приділяти собі час, це може призводити до стану, коли вона сама впадає в залежність від іншої особи — яка має залежність. Водночас людина уможливлює цю залежність тим, що пропонує хворому всі умови та комфорт, що ускладнює його лікування та погіршує загальний прогноз.
Так виникає співзалежність. Вона виходить із хибного (та деструктивного для обох сторін) переконання, що одна людина потребує іншої за будь‑яку ціну. Це, звісно, велетенський тягар і наперед програна битва, оскільки людина‑опікун через своє ставлення до ситуації стає частиною замкненої системи і може виявляти риси, подібні до тих, які має людина, що страждає від залежності.
Важливо добре знати свою мотивацію: Навіщо я допомагаю? Ця діяльність має заповнити внутрішню порожнечу? Я не почуваюся в силі розв’язати власні проблеми, і мені простіше займатися кимось іншим? Також доречно запитати себе, як довго ми можемо витримувати цю ситуацію і чи є вона для нас взагалі стерпною.
Навіть найдобріші вчинки можуть завершитися навченою безпомічністю, коли людина відчуває, що не має жодного контролю над своїм життям. Потім вона діє в рамках схеми безпорадності, безвиході й депресивного стилю мислення. Все це веде до паралічу і може бути спусковим гачком інших психологічних проблем. Одним із факторів їхнього розвитку може бути навіть серія безуспішних спроб розв’язати чужі проблеми.
Кому не раді…
Робити одне й те саме знову і знову та очікувати, що раптом щось зміниться само собою — і на краще, — нераціонально. Але водночас надзвичайно важко спостерігати, як хтось, хто нам дорогий, знищує себе. І що ближча ця людина, то емоційно напруженіша така ситуація.
Яна розповідає: «Мої батьки — алкоголіки. Вони завжди говорили мені, що якщо я почну жити окремо, то буду зрадницею і боягузкою. Це постійно змушувало мене сумніватися в тому, чи залишуся я доброю людиною, якщо допомагати їм більше не буду».
Наслідком спроб допомогти тому, хто падає в прірву, але з різних причин не просить допомоги, є те, що ця людина тягне нас за собою вниз. Це наче затягування в пливучий пісок — що більше ми намагаємося боротися, то нижче ми опускаємося.
То як же тоді зрозуміти, коли час відступити? Тривожним знаком може бути усвідомлення того, що наша мета «врятувати» іншого нереальна, а тому всі зусилля будуть марною тратою часу. Інша ціна, яку ми платимо у випадку самопожертви, — виснаження чи навіть вигорання, зниження впевненості в собі, загальне погіршення стану здоров’я, порушення функціональних стосунків, відступ від власних інтересів та потреб і, зрештою, втрата ідентичності.
Як каже Карел: «Я часто думав про те, як би мені, мабуть, стало легше, якщо б я розійшовся зі своєю дівчиною‑алкоголічкою, яка відмовляється лікуватися. Щоб я мав шанс бодай якось оговтатися».
Егоїзм vs самозбереження
Ми не повинні жити життя замість когось іншого чи гасити їхні пожежі. Ми не можемо змінити когось, зокрема проти їхньої волі. Допомогу не можна нав’язати, тому не варто думати замість інших і припускати, чого б вони, мабуть, від нас хотіли. Доречніше просто запропонувати підтримку й проявити інтерес.
Добре запитати таку людину, що ми можемо для неї зробити, чого вона потребує, чи є необхідність у допомозі і яка її форма підтримала б цю людину найкраще. Ми можемо також порадити йому чи їй відвідати неупередженого спеціаліста (психолога, терапевта, нарколога, психіатра) і передати його контакт. Остаточне рішення вже за іншим. Інколи частиною важливого досвіду є те, що людина розбиває дзеркала, які ставить перед нею оточення, і які вона сама відмовляється бачити…
Важливим є відчуття, що ми зробили максимум. У ситуації, коли інший використовує нас довгий час, не докладає зусиль, аби змінитися, і не працює разом з нами, вибір на користь себе та припинення ролі рятівника є радше інстинктом самозбереження, а не актом егоїзму. Це рішення нелегке ще й тому, що воно часто супроводжується страхом оцінки та осуду. Можуть виникнути думки про те, що про нас подумають інші або як ми будемо виглядати. Однак іноді це єдиний вихід.
Бетка розповідає: «Я довго боялася, що люди докорятимуть мені, що я забила на свого бойфренда. Що у фіналі поганою виявлюся я. Але мені не подобалося дивитися, як він витрачає кожну зарплату на випивку. Я сказала собі, що врешті‑решт це нікого не стосується, тому що вони не живуть тут з нами…»
Важливо усвідомити, що інші люди бачать лише уявну вершину айсберга — вони не знають всього контексту і не живуть нашого життя. Тому пам’ятайте, що немає нічого поганого в тому, щоб піклуватися про себе і ставити себе на перше місце. Перерахуйте свої очікування щодо допомоги іншим. Зосередьтеся на будуванні й захисті своїх кордонів, які кожен із нас приймає трохи по‑різному, щоб підтримка інших не відбувалася за рахунок ваших можливостей і сил.
Тут дуже допомагає, коли ми знаємо самі себе і також усвідомлюємо й задовольняємо власні потреби. Так само, як і допомагати іншим, важливо вміти попросити допомоги для себе та поділитися тим, що ви переживаєте, з оточенням. Довіритися тому, кому ми довіряємо, і зрозуміти, що ми не обов’язково повинні робити все самі. Це допоможе нам стежити за рівнем нашої життєвої енергії і так запобігти повному розпаду нашої особистості.
Важко не сприймати на свій рахунок те, що, як би ми не старалися, наші наміри можуть не мати позитивної реакції. Тому інколи потрібно працювати над прийняттям того факту, що наші можливості не безмежні. Добре (навіть бажано і необхідно) знати свої компетенції і не перевищувати їх. Не йдеться про надмірність, розкіш чи виживання. Це радше основа, тому що, аби взагалі бути поруч з іншими, спочатку ми повинні мати твердий ґрунт під ногами.
І хоча шлях до одужання може бути довгим, з терпінням і добротою ви (і будь‑хто інший) можете почати брати на себе повну відповідальність за своє життя, створити стабільну самооцінку та навчитися здоровим способам розв’язувати проблеми.
Переклад: Тетяна Сопронюк