Я погано вмію медитувати. Я не вмію жити майндфулнес. Час від часу я дозволяю собі оцінювати інших, думати негативно, піддаватися страху чи тривозі. Інколи я справляюся з такими ситуаціями гірше, інколи — краще. Проте одна річ мені допомагає напевне. Про цю свою техніку я точно знаю, що можу на неї покластися. Не буду перенапружувати читацьку інтригу — ця техніка називається «альтернативний сценарій». Це можливість, яку я створюю для себе тоді, коли в житті щось іде не так, як у моєму чудовому плані. Тому що мені подобається будувати плани і дивитися в майбутнє, але, буває, щось не вдається.
Буває, що хтось чи щось вирішує: Ні, Ането, зараз ти сюди не підеш. Це не для тебе. В тебе все буде по‑іншому, ніж ти собі надумала… І саме в такі моменти, які, звісно, багато читачів також проживали чи проживають, мені допомагає альтернативний сценарій. Саме його я б хотіла запропонувати всім, кому це цікаво.
Боже, зараз знову підуть квіточки! Я сподіваюся, мені вкотре не говоритимуть, що криза — це шанс! Якщо в початкових абзацах ви бачите доволі багато оптимізму, то, боюся, ви праві. Тут я покажу вам шматочок свого світу. Тому що я справді вірю, що альтернативний сценарій може принести крапельку радості й легкості. Адже іноді ми просто в’язнемо в жалю і скорботі про те, чого ми не можемо. Про те, що нам не вдається і що саме в цю мить неможливо зробити, здобути або мати. І, можливо, через ці негативні почуття ми втрачаємо чудові можливості.
Психолог Ян Кулганек в одному подкасті розповідав про те, що ми в дитинстві цілком задоволені своїм тілом, яке б воно не було. Однак з часом ми наражаємося на оцінку, критику й суб’єктивну думку інших. І нерідко трапляється, що ми починаємо страждати. Починаємо хотіти змінювати те, що, мабуть, узагалі не можна змінити, або ж спрагло хотіти чогось, чого ми, ймовірно, ніколи не матимемо.
І все ж я вільно перекажу його слова, які вразили мене набагато більше: Я зустрічав багатьох людей, які з дитинства мають певні фізичні або ментальні особливості, але у дорослому віці живуть набагато спокійніше, якісніше й повніше життя, ніж ті, які мають, на перший погляд, усе… від краси до матеріальних речей.
Зв’язані крила
Тоді я пригадала хоч і маленьку, але дуже прикру ситуацію з дитинства. Коли мені було п’ятнадцять, педіатриня виявила в мене серйозний сколіоз хребта. Профільний лікар хотів негайно госпіталізувати і прооперувати мене. Я відчула шок, гнів, жаль і величезний сором.
Я ж не можу мати кривий хребет. Я не та дитина, яка нічого не робить. Але у цій хворобі я чомусь винна сама. Це не хвороба, яку я десь підхопила. Я повинна її приховувати. Як же соромно, що в мене її виявили. Я належала до дітей, які обожнювали рух. Я весь час була надворі, з м’ячем, на ковзанах, велосипеді, з хокейною ключкою чи ракеткою.
Весь огляд у спеціаліста я проплакала і ледь‑ледь змусила себе вимовити вголос бажання: Я не хочу йти на операцію. Лікар дав мені два місяці. Він прописав мені носити корсет 23 години на добу — година залишалася для вправ. Якби ситуація хоча б трохи погіршилася, мені б негайно зробили операцію.
Всю дорогу додому я теж проплакала. Оце в мене дитинство. І що тепер на мене чекає? Довкола мого тіла буде клітка? Для мене все змінилося. Корсет був покаранням, і я не знала, за що. Цей гидкий діагноз вкрав у мене стільки речей, які я раптом уже не могла робити! Мій улюблений спорт та друзі. Адже з мене всі сміятимуться. Я більше не буду однією з них…
Утім, наступного ранку я прокинулася з бойовим настроєм. Була шоста година, я зняла корсет і годину робила вправи. Потім школа, дім, зняти корсет і наступна година вправ. Вечір біля телевізора — так само. Інколи я робила вправи навіть у корсеті. Фізіотерапевтка говорила, що так не можна. Але я впораюсь. Я не піду на операцію. Не хочу мати обмеження на все життя. Я не здамся.
У п’ятнадцять років моїм найбільшим страхом було не те, матиму чи не матиму я хлопця, скільки кишенькових грошей мені дадуть батьки чи яку туш купити цього місяця. Моїм найбільшим страхом було — чи загрожують мені інвалідність, візок, обмеження та біль до кінця життя.
На контрольному огляді через два місяці лікар із кам’яним неприступним обличчям легенько всміхнувся. Похвалив мене. Зменшив кількість годин із корсетом до 18. У ліжку я могла згорнутися в клубочок. Могла піти на прогулянку в спекотний літній день у самій майці. Могла наїстися смачної їжі, і нічого не тиснуло на мій шлунок.
Переломний момент
Сколіоз — це ніяка не трагедія. Я знаю, що існують набагато гірші речі, хвороби, травми, інвалідність, які могли зі мною статися. Але в п’ятнадцять років це неочікуване ускладнення багато мені дало. Початково це була «проблема», яку я хотіла приховати від цілого світу, якої я соромилася. Я ненавиділа своїх лікарів, своє тіло і свою долю: Чому саме я повинна носити таку страхітливу річ?!
Врешті, це стало переломним моментом у моєму житті, чому я дуже рада. Через корсет я носила переважно непоказний, вільний, радше хлоп’ячий одяг. До цькування було недалеко. Але сталося навпаки. Довкола мене згуртувалося кілька друзів, які мене не засуджували. Вони не насміхалися з мене і не списували мене з рахунків. Навпаки — не тільки далі любили мене, але й неодноразово мені допомагали. Корсет і те, що я часто виглядала радше як гидке каченя, допомогло мені усвідомити, що інколи більш глибокі й підставові речі важливіші за зовнішність та гроші.
Ця маленька битва дала мені змогу дізнатися дещо про себе: Я не здаюся просто так. Я можу на себе покластися. Я вмію зціпити зуби. Я вмію боротися за важливі для себе речі. Мені потрібно трохи пожаліти себе і трохи порюмсати. Мені потрібно посумувати і вистраждати горе, але доки я маю хоча б найменший шанс на перемогу, я хочу ним скористатися. Я не втікаю сама від себе і вмію визнавати свої недоліки. І кожен недолік може мені щось дати.
Звичайно ж, я не додумалася до цього одразу, а лише через декілька років. Тоді, коли час із корсетом зменшився до годин сну. Тобто я вже не повинна була носити його весь день. Чотири роки щоденних фізичних вправ, які я роблю й дотепер.
Але повернімося з моїх п’ятнадцяти років до сучасності. Назад до вас, моїх читачів, у чиєму житті, можливо, настала мить, коли ви подумали: Ні! Так би не мало бути! Я так не хочу. Чому все так погано? Чому я? Чому все так складно? Розставання, розлучення, звільнення з роботи, проблеми зі здоров’ям. Неочікувані фінансові труднощі, втручання природи, які ускладнюють нам життя.
Можливо, в перші хвилини ми цього й не усвідомлюємо, але cаме тієї миті ми маємо вибір. Ми можемо подивитися на всю ситуацію або як на муку і причину для болю, жалю чи відчаю, або як на переломний момент: Ну, можливо, я на це й не очікував(‑ла), можливо, я цього хотів(‑ла) зовсім не так, але яким шляхом я ще можу піти? Що іншого можу робити? Куди вирушити? За що взятися? Що я маю в себе в руках? Які в мене можливості? Що я, власне, можу? Чи є щось, що б я через цю неочікувану зміну чи ускладнення могла зробити інакше? Чи є щось, що я можу навіть отримати завдяки цьому?
Це саме та мить, коли нам може допомогти альтернативний сценарій. Коли на життєвому перехресті нас штовхають кудись, куди б ми зовсім не хотіли йти, — доля, інші люди, невдалий збіг обставин.
Ще б я хотіла навести приклад однієї своєї клієнтки. Йдеться про дуже розумну і надто тривожну юну школярку. Вона страшенно хотіла вивчати медицину. Напружувала всі свої сили. Що ближчими ставали вступні іспити, що більше вона прагнула вчитися в омріяному університеті, то більше в ній росла тривога, що в неї не вийде. Що їй не вдасться. Що вона наробить помилок, і більше нічого в її житті не матиме змісту. Ця тривога набрала такої сили, що дівчина вже не була здатна ефективно готуватися до іспитів, від чого ситуація ще більше погіршилася.
Спільно і лише в уяві ми почали розбирати інші можливості, які б їй гіпотетично відкрилися, якби вона раптом провалила іспити. Якби їй просто не пощастило з питаннями. Якби вона себе у той день погано почувала. Не було сенсу запевняти її, що цього не станеться, адже ці сумніви безупинно кружляли в її голові.
Ми вирушили назустріч альтернативам. Вона почала говорити про подорожі:
- «Я б, напевне, кудись поїхала. Зробила б перерву».
- «Це чудово! Куди б ви поїхали?»
- «Я завжди хотіла побачити Азію. Я б навіть могла там працювати. Як моя подруга, яка викладала англійську. Мені б це підійшло, бо маю складені іспити. І, можливо, через рік знову би спробувала вступити…»
Коли все погано
Це лише короткий уривок, але, думаю, ним все сказано. Іноді в житті ми можемо відчувати, що перед нами зачинилися двері. Але, швидше за все, зачинилися не всі з них — а тільки ті, в які ми дуже сильно хотіли ввійти, в яких ніколи не сумнівалися раніше: весілля, діти, успіхи на роботі, щасливий шлюб, партнерство, фізичний стан. Можливо, щось погіршилося. Можливо, щось перестало відповідати нашим очікуванням.
Я не хочу нікому говорити, що це не проблема — я б тільки хотіла запропонувати можливість. Іншу точку зору. Альтернативу. І ще один маленький переломний момент з мого досвіду: я пам’ятаю, як я переживала важке, болюче розставання. Робота, якою я тоді займалася, не була якоюсь особливою чи насиченою. Я мешкала у винайнятій квартирі з двома сусідками, з якими мені геть не було добре.
Із часом мені остогид жаль до себе і смуток через розставання. Я хотіла чогось гарного для себе. Чогось цікавого, що б приносило радість і повноту. Я знайшла оголошення, де «Лікарі без кордонів» шукали психологів. Неймовірно. Я надихнулася цим. Почала з нетерпінням чекати. Я пізнаватиму світ, вивчу мову, допоможу там, де в цьому є потреба!
Я навіть не встигла надіслати резюме. У моє життя прийшла нова людина, тепер — це мій коханий чоловік.
Хто мене постійно читає, той звернув увагу на те, що я не пишу в статтях про якесь чудо або магію, скоріше про життєвий підхід та філософію. Можливо, трохи про ідеї майндфулнес і теперішній момент, трохи про екзистенційну психологію, Віктора Франкла, Альфреда Ленгле та Елізабет Лукас. Можливо, трохи про медитацію і позитивну психологію Селігмана.
Все це мене надихає. З усього я намагаюся вибирати те, що працює. Намагаюся довго не залишатися у почуттях жалю, втрати і болю. У жодному випадку не притлумлювати їх, але надміру в них не тонути. По собі знаю, що дуже важливо проживати всі негативні емоції. Шок, гнів, злість, заперечення, все, що потрібно в певний момент. Але іноді ми самі відчуваємо, що надовго застрягли в якомусь негативному місці, закрилися від життя. Нам би дуже хотілося зробити крок уперед, але це неможливо. Ми все ще чіпляємося за уявлення про те, що має та не має відбуватися у нашому житті.
Якщо ви опинилися в моменті, коли доля визначила для вас інший шлях, ви можете просто так, для себе, в безпеці спробувати альтернативний сценарій. Ви можете запитати самого себе: Які в мене є варіанти? Що тепер зі мною і з моїм життям? Чи є щось, що я можу робити завдяки тому, що зі мною трапилося? Чи є щось, на що я можу сподіватися? Що я можу зробити для себе, коли доля перекреслить мої плани?
Я не сумніваюся — вам щось спаде на думку. Не сумніваюся, що там є якісь двері, які мають що вам запропонувати. Я зовсім не хочу стверджувати, що так легко покинути гарний, часто ретельно спланований шлях, про який ми мріяли, і натомість піти невідомою, карколомною, сповненою страждань дорогою, яка приведе нас бозна‑куди. Але, можливо, на цьому шляху ми знайдемо набагато більше щастя, життєвих радощів чи спокою, ніж на тому, яким ми хотіли йти спочатку.
Можливо, ця подорож нас приємно здивує. Але ми можемо і просто так, для себе, подумати, яким би був наш альтернативний життєвий сценарій. Якби нам випадково не вдалося те, до чого ми прагнемо…
Переклад: Тетяна Сопронюк