«З самого дитинства я живу з проблемою, яка ускладнює мені життя, — написала нам до редакції двадцятиоднорічна Клара. — Вже тоді я погано приймала критику, покарання або й іронічну посмішку, звернену в мій бік, і єдиною моєю реакцією був плач. Я плакала, і не знала, чому. Донині це створює мені великі труднощі практично в кожній ситуації, яка мене бодай трохи зачіпає. Я виглядаю як слабачка, яка нічого не може витримати. Це знижує мою впевненість у собі, і мені дуже соромно».
Коли я отримала цей лист, то мимоволі побачила перед очима свого маленького сина. В ситуаціях, коли на позір нічого не відбувається, він плаче так, що в нього трясеться все тіло. В очах дорослого він перебуває в цілковитій безпеці, йому нічого не загрожує, він «не повинен» був би переживати будь‑які труднощі. І все одно він не може спинитися. Єдине, що йому допомагає, — це безпечні обійми, де він може плакати так довго, як йому потрібно, і ласкавий голос, який виводить його з горя.
Аж за кілька годин або й днів до нас доходить, що було спусковим гачком. Або, краще сказати, чого він потребував і чого не мав, із чим потребував допомоги, але не вмів про це сказати. Не завжди це викликає співчуття у нас, батьків. Деякі форми дитячого роздратування сильно випробовують межі нашого терпіння і нерідко долають його. Навіть тоді ми намагаємося (часто це можливо лише з часом) сприймати його переживання у зв’язку з іншими подіями і зрозуміти, що його засмутило і, найголовніше, що йому потрібно побачити й відчути, аби в майбутньому він міг дати собі раду краще. Останню річ я вважаю ключовою.
Тепер ви, можливо, кажете собі: що спільного має виховання дітей із жінкою, яка не вміє справитися з власною плаксивістю? Обом їм потрібно зрозуміти, що відбувається всередині них, і з’ясувати, чого їм не вистачає, аби мати перед собою кілька варіантів реакції.
Внутрішня дитина — не ворог
Мій улюблений транзакційний аналіз стверджує, що наше «я» утворюють три основоположні камені: Внутрішній Батько, Дорослий і, власне, Дитина. Вона є нашим джерелом радості й креативності, а також місцем, де зачаїлися біль, страх і безпомічність у ситуаціях, з якими, будучи дітьми, ми не мали шансів справитися без допомоги батьків. Вона почувається і поводиться так само, як і будь‑яка інша дитина. Тобто вона не менш «справжня». І проявляється в нас частіше, ніж ми б часом хотіли.
Можливо, ви самі це знаєте. Спітнілі долоні, тихий голос і червоні плями на шиї, коли ви змушені пояснювати комусь, чому ви не зробили того, що пообіцяли. Або навпаки крик і лють, якими ви намагаєтеся переконати (більше себе, ніж інших), що це не було вашою відповідальністю.
Прекрасним виявом танцю наших внутрішніх дітей є партнерські стосунки. У гарному і не дуже гарному розумінні. Флірт, двозначність, різні сюрпризи — це часто приємні й бажані форми гри. Погані слова, метою яких є нашкодити іншому, завдати йому болю і перемогти, дають знати, що їхнім автором не є наше доросле інтегроване «я», а наша хвора, сердита дитина, яка страждає і цей момент не знає іншої реакції, крім боротьби.
Врешті, навіть у ситуаціях, коли нам, здавалося б, нічого не загрожує, ми можемо відчувати непомірно сильні емоції, які нас поглинають, тому що в нашому дорослому репертуарі все ще не вистачає варіантів рішень. Більше про те, чому нам не вистачає якихось знань або ми не використовуємо їх на повну, читайте в статті «Що я роблю не так?»
Кажучи коротко: якщо в своєму дорослому житті ми цілеспрямовано не шукаємо все нових і нових перспектив, натхнення для поведінки й реакцій, то будемо використовувати ті, які ми засвоїли в дитинстві. І нікого з нас, мабуть, не здивує, що такий репертуар не буде дуже широким чи, тим більше, застосовним на все життя.
Справжня дорослість не приходить сама собою. Втім, якщо нам ніхто не скаже й не допоможе відчинити двері нових можливостей, ми можемо страждати від сорому й самокритики. Так, як Клара: «Коли настає така ситуація, я виглядаю як слабачка, яка не може нічого витримати».
Нас вчили так, як вміли найкраще
Перші люди, від яких ми дізнаємося про світ, — це, зрозуміло, наші батьки, дідусі й бабусі, інколи інші родичі, з якими ми часто перебуваємо в контакті. Своєю поведінкою, переконаннями, навіть невербальною комунікацією вони передають нам СВІЙ погляд на життя. Його ж сформували вже їхні батьки й великою мірою те середовище, у якому вони жили.
Це важливо усвідомити. Їхні переконання часто виникали під величезним тиском доби. Війна, голод, репресії, дефіцит. Тому більшості з нас дуже добре знайомі фрази на кшталт:
- Господи, ти будеш отак злитися через все підряд?
- Не реви, нема чого!
- Нам було набагато гірше, і ми витримали!
Це могли бути й наші шкільні вчителі, далекі родичі, брати й сестри, які не мали свободи в тому, щоб проявляти свої потреби, страхи й біль, і були змушені приховувати їх як небезпечні. Виховуючи нас, вони так само не знали іншого способу мислення, ніж змушувати нас приховувати недоречні емоції.
Деякі з нас справилися. Притлумили свою спонтанність та уважність, і тепер як дорослі можуть більш чи менш спокійно жити життя з переконанням, що саме так правильно. Інші ж, до яких нині зараховую себе і Клару, також спробували зробити так, але наші внутрішні діти знову почали просити слова.
Критика versus підтримка
Від часів молодості наших батьків і прабатьків світ серйозно змінився. Це має свою специфіку, ризики й вигоди. Одна з них — можливість повертатися до своїх внутрішніх дітей і випробовувати інші можливості, перш ніж ми замовкнемо й будемо покарані за небажану поведінку чи прояв емоцій.
Хоча лист Клари був доволі короткий, він надихнув мене на багато роздумів про те, як ми звикли сприймати свій досвід і поведінку — як самі собою зрозумілі, без справжнього усвідомлення. Ми часто ставимося до себе як суворі батьки до «озлоблених» дітей. Без взаємозв’язку. Ми беремо до уваги лише те, що ми в якийсь момент кричали, плакали, помилялися, але рідко зважаємо на події й причини, що вели до цього. Особливо тоді, коли вони закорінені в минулі десятиліття.
Якщо наших внутрішніх дітей не підтримувати й не піклуватися про них (так само, як про справжніх дітей), вони не поводитимуться адекватно. Якщо їхні потреби, які вони самі не можуть наповнити, не задоволені, вони не хотітимуть співпрацювати. І, звісно, вони не будуть сильними, радісними, креативними, сповненими енергії й прагнення долати перешкоди. Все навпаки.
Спробуймо тепер на мить відкласти застарілі «істини» про те, що завдяки надмірній любові, опіці й ніжності ми перетворюємося в якісь м’які губки, не здатні справлятися з реальністю жорстокого світу. Що постійна робота з переживаннями та «болями» призведе лише до слабкості. Очевидно, що в деяких ситуаціях це може статися. Так само, як тривале їх відкидання може призвести до депресії та хвороб.
Теорія внутрішніх дітей — усе ще лише теорія, яку на практиці потрібно використовувати обережно, з увагою до контексту й загальної ситуації. І все ж я насмілююся стверджувати, шо підтримка (хай навіть у формі вдало поданої критики) корисніша, ніж приниження. Чи себе, чи інших.
Лагідний лист
Що з цього випливає (не лише) для Клари, яка поставила нам запитання? Мабуть, те, що коли ми не справляємося самі з собою, ми можемо замість самоприниження і тиску спробувати доброту й розуміння. Ми можемо намагатися зрозуміти, що, як і малі діти, наша внутрішня дитина потребує бути почутою. Проявити свої потреби й емоції без ризику бути відкинутою.
Не обов’язково перед цілим світом, але точно перед нашим дорослим «я». Тому що лише так ми можемо по‑справжньому зрозуміти, що відбувається всередині нас. Чому деякі ситуації й люди викликають у нас неконтрольований страх чи плач, а інші — войовничість і лють. Однак, аби отримати відповіді, ми повинні перш за все прагнути слухати й ставити питання.
Як? Наприклад, листом до своєї внутрішньої дитини. Мій би виглядав, скажімо, так:
Люба Іветко, те, що ти плачеш і тобі страшно, — це нормально. Це не соромно. Ти можеш плакати, коли тобі потрібно. Можеш відчувати те, що відчуваєш. Я знаю, що в цю мить ти боїшся і не знаєш, що робити. Це не проблема. Я тут, з тобою. Я обіймаю й оберігаю тебе. Ти не сама. Нас тут двоє. І я вже велика й справлюся з ситуацією. Я допоможу тобі, аби ти сама собі не допомагала. Виплачся, якщо тобі це потрібно. Скажи мені, чого ти боїшся й чого тобі не вистачає, і ми разом знайдемо рішення. Я маю набагато більше можливостей, ніж мала ти.
Як би виглядало ваше повернення до доброти?
Переклад: Тетяна Сопронюк