Що я роблю не так?

Ми постійно робимо однакові помилки. Та це не означає, що ми зламані або неспроможні. Ми просто не зовсім повні. Ми не навчилися повністю використовувати свій потенціал протягом життя. Нам не вистачає навичок, часто — маленької дрібниці, щоб рухатися далі. І саме завдяки повторюваним помилкам ми зможемо ці дрібнички знайти.

«Я постійно знаходжу однаково поганих партнерів, — завершує Петра одну з наших спільних зустрічей, і в її голосі помітно чути нотку розчарування. Я запитую, як вона до цього додумалася. У відповідь чую перелік негативних рис, які мали її колишні. Крім іншого, каже вона, всі вони були самозакохані, неуважні й ні в чому їй не допомагали. Однак, на диво, вони щоразу йшли геть. «Мені потрібно більше любити і цінувати себе. Тоді я знайду партнера, на якого заслуговую», — додає вона, але наче не проявляє радості через раптово знайдене рішення. Я запитую, як би вона хотіла це зробити. «Не знаю, — лунає відповідь, що супроводжується видимим сумом. — Я не знаю, але я повинна нарешті змінитися й більше поважати себе».

Франтішек має подібні проблеми, але в іншій сфері. На одній роботі він протримується максимально два роки. Місце початкового натхнення займають сумніви й дистанціювання. Навіть коли спочатку він хотів бути лояльним, стати членом команди і нарешті влитися кудись, він завжди знаходить причини, чому йому це не вдається. Колеги занадто лицемірні, цінності компанії фальшиві, робочий час недостатньо гнучкий або робота надто сильно виснажує його морально. «Я маю відчуття, шо завжди чомусь втікаю й пояснюю це тим, що це місце просто не було для мене. А якщо мені десь погано, то навіщо там залишатися?» Я киваю на знак розуміння. Залишатися в токсичних для нас стосунках чи місцях — зазвичай не найкраща думка. І все ж щось мені підказує, що висновок, який логічно напрошується, не буде надто до вподоби ні мені, ні Франтішкові. Він підтверджує мої сумніви, кажучи: «Я не повинен бути таким нахабою і просто мушу навчитися з усім миритися». За мить я поясню, чому цей висновок йому не допоможе.

У розмові Петра і Франтішек кілька разів згадали, що з ними відбуваються повторювані ситуації. І обоє вони кілька разів робили однакові висновки. Вона повинна більше себе поважати, він повинен змиритися. І так вони вже кілька років намагаються іти наперекір самим собі — треба! — але це ніяк не працює.

Тепер я поставлю вам питання, яке поставила і їм: «Чому ви думаєте, що з вами відбувається постійно одне й те саме?» Чому б ви весь час обирали те, що, як вам вже відомо, не дає результату?

Можливо, вам спаде на думку відповідь: «Щоб я чогось навчився(‑лася)». Психологічно це звучить правильно, чи не так? Петра і Франтішек зробили однаковий висновок. І ніхто з наc, мабуть, не буде цього заперечувати. Але ви, мабуть, здогадуєтеся, що це не моя основна думка. Тож рухаймося далі. Отже, чого ви повинні навчитися? Наприклад:

• більше поважати самих себе
• бути більш терплячими
• не боятися
• витримувати труднощі
• справлятися з конфліктами

Зверніть увагу, як звучать ці відповіді. Їм нічого не можна протиставити. Всі вони здаються корисними. Але чи не здається вам, що в них, можливо, забагато тиску? Із них випливає, що ми не вміємо чогось важливого, тому нам слід більше старатися, інакше ми не будемо достатньо класними. Ми повинні бути терплячими, щоб не бути поганими. Повинні краще справлятися з конфліктами, бо ще не вміємо робити це досить добре. Повинні більше поважати себе, адже в глибині душі вважаємо, що нічого не варті. Як можна навчитися приймати себе чи бути сміливим, якщо саме вже прагнення до зміни несе в собі тезу «я недостатньо класний»?

Коли ми неодноразово зазнаємо невдач у чомусь або неодноразово приймаємо одні й ті ж неефективні рішення — і слово «неодноразово» буде ключовим у цій статті — ми набагато більш схильні вважати себе недостатньо здібними або компетентними. За прикладом шкільного навчання і гасла «той, хто відстає, повинен більше старатися», ми починаємо тиснути на себе, перелічуючи риси або навички, яких у нас немає, але повинні бути, щоб не пасти задніх. Але наше ставлення до себе в такий момент не є розумінням і підтримкою. Навпаки. Воно сильно пахне самовідторгненням.

Якщо в такі моменти ми дотримуємося наведених вище загальних тверджень, то висновок, який ми робимо, як правило, такий: Ситуація повторюється, тому що я недостатньо (додайте прикметник на власний розсуд), і я повинен навчитися бути більш (знову продовжте на свій смак). Не знаю, як ви, а я відразу відчуваю тиск, страх і огиду. Тому що я повинна почати робити щось, чого я не вмію, у спосіб, який мені не під силу, і насправді я навіть не вірю, що зможу це зробити.

Я б радо запропонувала вам інший погляд на всю цю ситуацію. Ситуація повторюється тому, що ми не використовуємо в ній весь свій потенціал і силу. Іншими словами, з нами все добре. Маємо все, чого потребуємо. Але не працюємо з цим.

Власне кажучи, ці ситуації не повторюються самі по собі. Ми самі їх конструюємо, не усвідомлюючи цього. Десь всередині себе ми відчуваємо потенціал, який нині лише дрімає. Сила, яку ми з багатьох різних причин заборонили собі використовувати і яка б нам тепер знадобилася.

Спіраль життя

Медсестра за першою освітою, Памела Левін, базуючись на власному досвіді роботи в лікарні, вивченні транзакційного аналізу в Еріка Берна і сотнях годин приватної практики, розширила концепцію психології розвитку та назвала її «Цикли сили» (Cycles of Power). У ній увага зосереджена не лише на проявах людської поведінки, а й на навичках, які нам слід набути на певному етапі, щоб ми могли повністю використовувати свій потенціал.

Від народження до приблизно 19 років ми проходимо шість фаз свого розвитку. Кожна з них передбачає ключові завдання, які нам слід виконати. Спершу ми вчимося бути залежними, а згодом — незалежними. Спершу ми намагаємося руйнувати кордони, а тоді — виставляти їх. Ми проживаємо прийняття й відкинення. Перші роки життя особливо важливі для створення нашої особистості, але й наступні етапи життя, як‑от підлітковий вік чи молодість, несуть із собою цілу купу нових викликів. Часто нам здається, що те, чого ми змогли навчитися за ці роки, того ми навчилися, — і цього нам має вистачити до кінця життя. Адже минуле не можна змінити, і якщо з дитинства ми не сприймаємо критику, так буде ціле життя. Але це неправда.

Памела Левін описує й наступний етап, протягом якого ми можемо пройти всі шість фаз, але в інших умовах. У своїй теорії вона навіть точно вказує вікові категорії, коли повторюється той чи інший етап. Ми крокуємо по уявній спіралі життя в напрямку вгору. У кожному колі ми маємо можливість поглибити і використати те, чого ми навчилися, або нарешті активувати те, що ми не встигли в першому колі, а тепер через це відчуваємо дискомфорт або брак чогось. Те, чого саме нам не вистачає, виявляється в нових або й стресових ситуаціях.

Сила Буття

Наприклад, одним із завдань розвитку в ранньому дитинстві є навчитися довіряти іншим і приймати піклування. Ми малі й залежні від нашого оточення, яке задовольняє наші потреби, допоки ми не будемо здатні потурбуватися про себе самі. Ця стадія називається Сила Буття. Вона полягає в тому, що ми просто є та відчуваємо, і цього достатньо. Такий самий принцип (але в інших обставинах) реалізується, наприклад, під час зміни житла, роботи, в нових стосунках, на початку навчання, коли ми потребуємо час, щоб роззирнутися довкола. Будь‑який початок нового процесу, тимчасова втрата компетентності чи, скажімо, інвалідизація показують нам, як ми справляємося з базовою навичкою довіряти і приймати допомогу. Якщо ми використаємо тут нашу силу, вона допоможе нам подолати важкі часи, а ми зможемо розвинути, поглибити її та жити завдяки їй більш повноцінним життям.

Але якщо ми з багатьох найрізноманітніших причин не мали в першому колі, тобто від народження донині, умови чи підтримку для того, щоб використати всі свої ресурси, з повторенням циклу в нас неодноразово з’являється можливість почати цю силу використовувати.

Це не означає, що з нами відбуваються жахливі речі тому, що ми колись не виконали своє завдання розвитку. Це означає, що в певних ситуаціях ми постійно поводимося неефективно, бо не вміємо по‑іншому.

Тому, якби Петра або Франтішек мали невикористаний потенціал у фазі Буття й не вміли б дозволити комусь піклуватися про себе, це могло б виглядати так, що Петра не давала б партнерам можливості бути для неї опорою, а вони б відмовилися від таких спроб. Це своєю чергою могло частіше викликати сварки через взаємне розчарування й почуття безпомічності. Врешті, партнери б пішли, аби не залишатися в безвихідній ситуації. У Франтішка це могло б виглядати так, що замість очікувати, як розвиватиметься ситуація на роботі, він вдавався б до багатьох небажаних дій та рішень, які викликали б негативні відгуки з боку колег або керівництва фірми. Чи, навпаки, він постійно лише чекав би, що хтось поведе його за руку. Дискомфорт та невизначеність, що виникають у такій ситуації, щоразу змушували б його звільнятися.

В обох випадках це свідчило б про одне: ні Петра, ні Франтішек свідомо не використовують силу свого Буття. Вони не ділили її на частини та не оцінювали доцільність її вживання. Вона жила своїм власним життям без їхнього відома та проявляла себе випадково й неадекватно.

Цикли сили

У своїй книзі, яка, на жаль, доступна лише англійською, Памела Левін, вживає саме слово power — сила, аби підкреслити, що якщо ми маємо проблеми в певній сфері життя, це не означає, що ми зламані й нас потрібно лагодити. Це означає, що ми не навчилися використовувати на повну свою силу, тому нам потрібно наситити якісь потреби з минулого. Спробую дуже коротко описати їх.

1. Сила Буття (до 6 місяців): Завдання нашого розвитку — набути базове почуття довіри.
2. Сила Дії (з 6 до 18 місяців): Одним із завдань дитини є задовольняти цікавість, відчувати світ і себе за допомогою всіх своїх чуттів і почати розуміти, що ми не завжди можемо отримувати все, чого хочемо.
3. Сила Мислення (з 18 місяців до 3 років): період, також відомий як час непокори. Ми просто перевіряємо реальність довкола нас, шукаємо меж і вчимося виражати гнів та інші емоції.
4. Сила Ідентичності (з 3 до 6 років): Наша мета — усвідомити, якими ми є, і навчитися відрізняти фантазії від реальності. Не випадково саме в цю пору ми починаємо ходити в дитячий садок та школу.
5. Сила Цікавості (з 6 до 12 років): Ідеальний висновок, який ми б мали зробити в кінці цього періоду, звучить так: Я можу, ти можеш. Ми вчимося робити помилки, не погоджуватися з іншими та розпізнавати, коли краще «плисти за течією», а коли чинити опір.
6. Сила Регенерації (з 12 до 18 років): Наше переродження з дитини в дорослого у фізичному й психічному плані супроводжується завданням стати незалежним із власними ідентичністю й цінностями.
7. Сила Повторення. Сьома стадія — це наш шанс заповнити прогалини з попередніх етапів, поглибити нашу цілісність та духовність, рости в любові. Втім, не завжди йдеться про усвідомлену працю. Життя у своїй різнобарвності часто пропонує нам обставини, в яких ми освоюємо нові навички мимохіть.

Одна з ознак того, що ми якраз проживаємо якийсь із минулих етапів, — це відчуття недостатньості чи некомпетентності. Ми просто‑напросто почуваємося, наче ми менші й молодші, ніж наше тіло і вік. Ми можемо почуватися малими дітьми, розгубленими підлітками або дорослими, на яких покладено більше відповідальності, ніж вони можуть впоратися.

Чому я вважаю цю теорію корисною? Зрозуміти значення своєї поведінки лише крізь оптику тут і тепер може бути складно. Аналізуючи те, що, де і з ким відбувається, ми часто можемо знайти рішення або мінімальне відчуття зв’язку. Інколи все ж потрібно іти трохи далі, за межі звичайного повсякденного мислення та логіки.

Зміст кожної з цих фаз дещо глибший, ніж я описала тут, але для базового розуміння цього достатньо. Здебільшого ми пройшли через них, не усвідомлюючи, і вже освоїли низку навичок завдяки останньому етапу Повторення. Але якщо в словнику починає надто часто з’являтися фраза Кожного разу, коли я… (щось роблю, кажу тощо), то… (виходить погано, хтось сердиться, я щось втрачаю), потрібно звернути на це увагу. Йдеться про сценарій, який ми неусвідомлено повторюємо знову і знову, тому що нам не вистачає сили в певній сфері.

Саме вже перераховування всіх цих фаз дає, на мою думку, досить натхнення, щоб інтуїція могла нам підказати, якої навички нам не вистачає аби повністю використати свій потенціал. Ідеться не стільки про те, щоб дотримуватися термінології, а радше про розуміння, де в нас працює ручне гальмо.

У пошуках того, чому певні ситуації постійно повторюються, я особисто вважаю дуже корисним запитання: Чого я не дозволяю собі робити? Яку свою силу я не використовую? Так ми перескеровуємо увагу з наших недоліків на наші ресурси.

Сам факт того, що повторення деяких ситуацій не є наслідком примх Всесвіту чи злого наміру когось над нами, а нашим способом використання власної сили, може розрядити ситуацію. Забудьмо про питання на зразок «Що я роблю не так?» і зосередьмося на тому, якої сили нам найімовірніше не вистачає. Великою підказкою будуть наші власні емоції й думки, які ми проживали в цій ситуації. У випадку Петри та Франтішка міркування можуть виглядати так:

• Опис ситуації: «Я завжди адаптовувався(‑лася) до всіх вимог. Я ніколи не висловлював(‑ла) незгоду й не встановлював(‑ла) кордони. Внаслідок цього я почувався(‑лася) неважливим(‑ою)».
• Новий висновок: «Можливо, я не вибираю постійно поганих партнерів / непідходящу роботу, а вибираю ситуації, де я можу навчитися використовувати силу свого мислення й довіряти їй».

І це звучить набагато надійніше, ніж «Я не здатен постояти за себе».

Тренування навичок

Якщо нам вдасться ідентифікувати, яку силу нам потрібно розвинути чи яку потребу наситити, ми можемо шукати (або за допомогою спеціаліста навіть симулювати) корекційний досвід. Дуже спрощено це означає прожити щось зі свого минулого по‑іншому.

Якщо, наприклад, я сумніваюся в тому, ким я є, і не знаю, що можу і чого не можу собі дозволити, мені потрібно відчути безпечний простір, де я буду прийнята без огляду на свою (навіть неприйнятну) поведінку. Тоді завдяки безпеці й довірі я зможу дізнатися, де я не даю собі свободи, а де, навпаки, надто тисну на інших. Тут корисні, наприклад, терапія або різні групи та семінари, але ми також можемо знайти не менш корисне середовище вдома в сім’ї чи в робочому колективі. Ми просто повинні враховувати всі можливі ризики.

Можливо, ми не підемо просити допомоги до начальника, який нас оцінює, або до колеги, який радіє всім нашим невдачам, а зізнаємося у всьому милій дівчині, яка навчає новачків. Про наступний страх ми спробуємо розповісти комусь іншому та поступово зрозуміємо, коли корисніше шукати рішення самостійно, а коли варто попросити допомоги. І в кінці цієї уявної подорожі нам буде легко сказати на зустрічі керівництва, з чим і чому ми не справляємося і яка підтримка нам потрібна. Зрозуміло, без відчуття провалу.

Може спрацювати й періодична зміна соціального середовища. Коли ми опиняємося серед людей, які нас ще не знають, мають інші інтереси та інший спосіб життя, або, навпаки, ми знаходимо групу, яка має нарешті такий самий погляд на світ, як і ми, ми можемо відчути щось нове. Їхня реакція на нашу поведінку може кардинально відрізнятися від того, що ми відчували досі. І саме невелика зміна обставин може стати потрібним інгредієнтом для того, щоб нарешті проявити сміливість і всю свою силу.

Переклад: Тетяна Сопронюк