Як імпульсивні, егоїстичні малюки перетворюються на цивілізованих і уважних людей? А чому з деким із них цього не стається навіть у дорослому віці? На думку канадського психолога Ґордона Нойфелда, у людській психіці мають відбутися три важливі процеси. Зрілість не можна прискорити, примусити статися чи вивчити. В умовах гарних стосунків вона стається сама собою. У поганих — може й зовсім не настати. І тому іноді можна побачити сорокалітніх, які все ще поводяться, наче малюки.
Маленькі діти — від ясельного до дошкільного віку — за своєю природою егоцентричні, неемпатичні й імпульсивні. Дорослим це додає головного болю. Вони часто переживають, що роблять щось не так у вихованні або повинні привчити дітей до пристойної поведінки, ніби собаку до команд.
Цей тиск на нас як батьків і вихователів може помітно полегшити вже згаданий вище Ґордон Ньюфелд. Цей дослідник давно займається дітьми, особливо дошкільнятами. Він розробив всеохопну модель розвитку людської психіки на основі прив’язаності. Ця модель, зокрема, базується на сучасних нейронаукових знаннях про строк дозрівання різних частин людського мозку і, відповідно, на тому, що можна очікувати від дитини в певному віці. «На людську мову» його теорію для батьків та простих смертних переклала його колишня студентка Дебора МакНамара у книзі «Спокій. Гра. Розвиток. Як зрозуміти дошкільнят (або тих, хто поводяться як дошкільнята)».
Згідно з ідеями Ньюфелда, ніхто не очікує, що ми будемо працювати з дітьми наче скульптори, здатні через виховання надати їм певної форми, придатної до вжитку. Ми радше маємо бути садівниками: піклуватися про ґрунт, поливати рослини та своєю працею і турботою створювати для дітей «сади», де вони зможуть відпочивати, гратися, рости й розвиватися в нашій любові та турботі. Емоційний зв’язок із близькими дорослими — те, що дозволяє дітям спокійно дорослішати. Ми можемо спостерігати дозрівання у трьох цікавих процесах.
Не маєте під своєю опікою дошкільнят? Читаючи статтю, спробуйте замислитися, як ідуть справи з цими процесами у вас самих як дорослих.
Емерджентність: поява мого «я»
«Нііі! Я сама!» Коли батьки вперше чують цю фразу від своєї дитини, вони можуть водночас сумувати й радіти. Сумувати, бо на них чекають гіркі миті, які апелюватимуть до їхньої власної зрілості й емоційної переваги — під нею я маю на увазі здатність залишатися в спокої чи хоча б стримувати власні реакції, навіть коли довкола вирують емоції інших, всюди панує хаос, і немає нічого логічного. Радіти, бо їхня дитина починає формувати власну особистість. Вона відкриває себе, свої бажання, потреби, думки, плани. Свій життєвий порядок денний, свою самодостатність. Коли все вдасться, плоди цього процесу виглядатимуть, за Ньюфелдом, приблизно так:
- Допитливість та інтерес до всього можливого.
- Натхнення пробувати нові речі.
- Дитина сама думає про себе, має власні плани та цілі.
- Вона заповнює свій вільний час креативно, розважає себе і рідко нудьгує.
- Цінує оригінальність і відмінності між людьми.
- Усвідомлює особисті кордони інших людей, а також відповідальність за свій вплив та вчинки.
- У житті бачить можливості та варіанти вибору.
- Шукає автономії та незалежності.
Звучить чудово, чи не так? Звісно, ми прагнемо знайти все це у своїх дітях і собі. Однак, аби так сталося, доводиться проходити явища, часто не надто приємні для батьків та інших опікунів. Це, наприклад, вже згадана противоля. Маленькі діти не сприймають плани інших людей, бо гарячково прагнуть відкрити власні.
Саме тому нормальна дворічна дитина на будь‑яке питання відповість різким «ні». Вона пошле вас під три чорти з вашою п’ятдесятою пропозицією того, чим вона може сьогодні зайнятися. Можливо, у вас будуть проблеми з чищенням зубів, вмиванням або одяганням — тобто з будь‑чим, що є вашим порядком денним як дорослого. І коли вам захочеться повністю «заблокувати» якусь можливість, вистачить запропонувати її дитині.
Вам знадобиться терплячість, тонни терплячості. Для пояснення, втримання меж, які ви хочете втримати (скажімо, ті самі зуби) і для прийняття розчарування і сліз, які все це принесе. Також потрібні тонни великодушності, щоб тимчасово відмовитися від речей, які, зрештою, не мають особливого значення — замість наполягати на своїх принципах ціною розриву стосунків: «Ми йдемо гуляти зараз, бо я так сказала!»
Корисно нагадувати собі, для чого все це. Давати дитині простір для прийняття рішень, самостійності й тренування власної сили волі там, де це адекватно. І витримати так бодай пів року або рік. І всюди поза конфліктами заряджати дитину любов’ю, щоб вона могла бути спокійною і якомога більше гралася сама, реалізовувала свої ідеї за власними правилами та планом. Дозволити їй бути режисером у власній грі. Саме там відбувається процес виникнення.
Як було у вас вдома, коли ви чинили опір? Наскільки великим був ваш простір для власної волі, власних планів, власних ідей?
Адаптація: прийняття того, що я не можу змінити
Дай мені силу змінити те, що я можу змінити, і покору прийняти те, що я змінити не можу. Адаптація — це шлях саме до цієї покори. Коли руки заляпані фарбою, їх слід помити. Коли ми переходимо дорогу, слід триматися за руку. Інколи нам спадає на думку чудова ідея для гри, яка неможлива за законами фізики. Великий кубик не можна запхати в маленьку дірочку. Банан розділили на дві частини, і його вже неможливо повернути до первісного вигляду. Занадто маленьку плюшеву іграшку не можна пристебнути в машині так, щоб ремінь правильно проходив по грудях. І, врешті, важливі речі: тато повинен іти на роботу, сестру не можна повернути у мамин живіт чи викинути на смітник.
Спочатку бувають розчарування і лють, а інколи й агресія. Коли батьки поводяться правильно, то залишаються якомога спокійнішими, не відштовхують дитину, а ведуть її крізь гнів до смутку і сліз через розуміння марності ситуації. І там відбувається адаптація — усвідомлення, що інколи речі не відбуваються так, як хочу я, але я зможу це пережити. Ми тренуємося на зламаному банані, і так стаємо психічно стійкішими. Плоди адаптації бувають такі:
- Людина вміє вчитися на помилках.
- Вона отримує користь від зворотного зв’язку і виправлень.
- Вміє усвідомити, що певні намагання марні, та відпустити їх.
- Стійка, долає перешкоди і труднощі.
- Поважає обмеження й заборони.
- Приймає, коли щось не вдається зробити згідно з її уявленнями.
- Справляється зі стресом.
- У моменти розчарування не вибухає агресією.
- Може справитися з втратою чи травматичною подією.
За словами Ґордона Ньюфелда, ключовими в процесі адаптації є вже згадані сльози марності. Мета гри — лишитися для дитини безпечним контактом у ситуаціях, коли вона стикається з нездоланною перешкодою, не намагатися усунути цю перешкоду (наприклад, не піддаватися, щоб дитина перемогла, навіть коли та програє), а інколи навіть активно утримувати певне обмеження і щось не дозволяти — водночас із любов’ю приймаючи емоції дитини так довго, аж доки гнів і розчарування не перейдуть у смуток. Смуток — це те, чого ми прагнемо. Сльози смутку означають, що дитина приймає ситуацію та її незмінність і починає адаптуватися до неї.
Чи пам’ятаєте ви, як відбувалося все це у вашому дитинстві? Чи могли ви оплакувати те, що вам не вдавалося? Чи у вас теж панувало традиційне соціалістичне «не реви, бо зараз як дам, то матимеш чого плакати»?
Інтеграція: здатність відчувати суперечливі почуття
Ми б із задоволенням очікували самовладання навіть від дуже маленьких дітей. Але тільки процес інтеграції перетворює дитину в зрілу й соціально відповідальну істоту. За Ньюфелдом, дошкільнята можуть відчувати лише одне почуття або мати лише одну думку в кожен конкретний момент. Ця емоція охоплює усе їхнє тіло, весь їх досвід. І лише завдяки дозріванню мозку вони поступово вчаться відчувати свій непомірний гнів на брата чи сестру і водночас турботу про них, а також не бити їх, навіть коли дуже хочеться.
Вже Жан Піже згадував велику зміну, яка відбувається у психологічному розвитку людини між п’ятим і сьомим роками життя (у дуже чутливих дітей це може статися пізніше, між сьомим і дев’ятим роками). Аж тоді відбувається велике зрушення у здатності інтегрувати суперечливі думки і почуття. Аж тоді діти вчаться оцінювати ситуацію з двох різних точок зору і сприймати її контекст. Аж тоді вони починають здобувати все більше і більше контролю над своїми імпульсами, емоціями і їх вираженням.
- Починають бути більш урівноваженими, терплячими, цивілізованими, самоконтрольованими.
- Стають чутливішими до моральних питань.
- Розуміють, що є справедливим.
- Вміють рухатися до мети і навіть долати певну міру перешкод, коли в цьому є сенс.
- Здатні до відваги, співпраці й порівняння різних перспектив.
- Вміють взяти до уваги потреби іншої людини.
- Вже не думають про світ як про чорно‑білий.
П’ять‑дев’ять років. Там поступово зникає особистість дошкільняти і з’являється наша більш зріла версія, здатна сприймати і захищати себе, водночас сприймаючи перспективи інших. Яка може сказати: «Я розумію твою думку, а чи хочеш ти почути мою?»
Нічого з цього не можна нав’язати, навчити, вшліфувати в незрілу дитину — так само, як не має сенсу витягувати з ґрунту рослину, щоб та виросла швидше. Звісно, до того часу вони позичатимуть іграшку іншій дитині, коли ми змусимо їх це зробити, але на стадії інтеграції вони робитимуть це за власним бажанням, тому що будуть сприймати контекст ситуації та піклуватимуться про стосунки з іншим.
Відповіддю на незрілість є дозрівання. За Ньюфелдом, для дозрівання дитині потрібна перш за все можливість відпочивати в любові й піклуванні дорослих людей, до яких вона прив’язана. Відпочивати в безпеці стосунків. Дебора МакНамара пише: «Дорослі працюють, щоб діти могли відпочивати, під час відпочинку — гратися, а під час гри — зростати».
Переклад: Тетяна Сопронюк