Ви можете помилятися. Можете зазнавати невдач. Ви не повинні знати все. Не повинні намагатися щось робити. Не повинні ні до чого прагнути. Не повинні бути кращими за інших. Ви можете жити своє життя по‑своєму. Ви не повинні нікому нічого пояснювати. Можете відпочивати. Можете нічого не робити. Це ваше життя… А тепер зупиніться. Прочитайте ці речення ще раз. Хоча розумом ми здебільшого знаємо, що це так і є, але часто ми навіть близько не відчуваємо цього. Ми звинувачуємо себе в багатьох речах. Підвищуємо вимоги до себе та оточення. Ми абсолютно не маємо права щось зіпсувати, нам повинні легко даватися всі завдання, будь‑які стосунки. Коли ми не досягаємо успіху, це означає, що ми зазнаємо невдачі. Ми погані і ні на що не здатні. Наша самооцінка падає нижче нуля.
Очевидно, не всі носять із собою тяжкий валун, сповнений очікувань щодо того, з чим вони повинні справлятися, якими повинні бути і скільки труднощів мають витримати. Але так почувається багато людей у моєму оточенні, і це не тільки клієнти. Часто їх переслідують докори сумління, і в них у голові практично безперестанку звучить дивний голосок: Зараз ти не маєш права на відпочинок. Тобі треба ще так багато зробити. А якщо ти все зіпсуєш? Що б тоді про тебе подумали! Не дай Бог помилишся. Знову виявиться, що ти ні на що не здатний(‑а).
Впізнали себе? Першим кроком до внутрішньої зміни може бути усвідомлення, звідки, власне, взялися ці вимоги. Де народився той вимогливий внутрішній голос?
Думка, що ми повинні бути весь час досконалими, — це камінь на грудях. Інколи йому вдається ускладнювати наше життя неймовірними способами. Зрозуміло, що ми знаємо: ніхто не досконалий. Але коли нам щось не вдається, щось у нас не виходить, ми зазнаємо невдачі, буваємо повільнішими, менш професійними, неефективними або хворими, то наче забуваємо про це. Наче вимірюємо себе за найсуворішими мірками.
Можливо, у вас вийде майже фізично уявити ці неприємні відчуття. Тиск у грудях, пітливість, серцебиття, біль у голові, м’язах, спині, дивне відчуття в животі. І на додачу до цього гидкі думки: Я не достатньо хороший(‑а). Бо хтось колись так сказав. Бо хтось докоряв або й далі докоряє людині: Ти все робиш неправильно. Треба більше старатися. Треба досягати успіху, інакше ти не заслуговуєш на мою повагу, прихильність та любов.
Якщо людина, «обдарована» таким самокритичним мірилом, іде на співбесіду, за кілька днів до цього її доїдає думка: Якщо все піде погано, це буде трагедія. Що про мене подумають? Виявиться, що я ніхто. Я не можу дозволити собі зазнати невдачі.
Це немаленьке навантаження на одну людину, особливо якщо тримати його всередині себе та дозволяти цим внутрішнім вимогам накопичуватися, бо їх список ніколи не закінчуватиметься. Наготувала, прибрала, доглянула дітей. Трудову повинність відбула. Але точно є щось, що ще я можу зробити. Лише глянь на Аліну, Мирослава, Тараса, Клару… скільки всього вони можуть. Тобі до них — як до неба рачки.
Ти недостатньо хороший(‑а)
Цілком можливо, що хтось із нашого оточення «обдарував» нас цим мірилом, навантаживши ним наші думки та душу. Можливо, вам пригадаються гіркі моменти з дитинства. Чи ви зрозумієте, що часто чуєте подібні речення від партнера або партнерки. Чи на роботі вже багато років вас змушують думати, що через вашу помилку світ завалиться. Це міг бути і батько або мати, які критикували кожен ваш крок. Можливо, це вже давнє, але болісне минуле, чи ці вимоги до себе пов’язані з однією конкретною людиною.
Скажімо, тепер ви бачите цього «винуватця» перед очима. Людину, яка вам роками говорить або говорила, що ви недостатньо хороші. Однак може статися, що ви не хочете або ж не можете прибрати її зі свого життя. Словом, вона важлива. Бо слова неважливих людей до нас особливо не чіпляються — ми дозволяємо їм пропливати повз. Але слова важливих людей, батьків, партнерів, а інколи й дітей глибоко врізаються у пам’ять, і ми не можемо викинути їх з голови.
То що ж робити, коли така людина, яка день за днем надламує нашу впевненість, й далі гратиме важливу роль у нашому житті? Це звучить банально, але допомогти може усвідомлення, що думка й оцінка цієї людини — не універсальна правда. Судження, які вона робить про нас, критика, яку ми чуємо, — це лише її точка зору. Навіть якби ця людина була для нас авторитетом, її думка не золота. Ми можемо мати свою. І від нас залежить, чи даємо ми цій людині право судити нас, надаючи важливості її судженням.
Часто на те, що про нас говорять інші, ми не можемо вплинути. Як і на те, що вони думатимуть про наше життя чи як судитимуть наші рішення. Але в наших руках наша власна оцінка. Наша точка зору, наші переконання й наші власні цінності. Тому:
- Як би ви оцінили самі себе?
- Як ви оцінюєте свої результати, успіхи та невдачі?
- Ви пробачаєте собі помилки?
- Що ви думаєте про себе, коли в якійсь сфері хтось кращий за вас?
- Ви вмієте себе оцінювати або ж тільки критикуєте себе?
Як же вам зараз хотілося б сказати: Мені геть по барабану, що там в інших. Я знаю, що і для чого роблю. Мені все одно, що про це думають інші. А якщо я помилюся? Не проблема, наступного разу я спробую ще краще.
Проте, можливо, ваша відповідь так не звучить — і як тільки у вашому оточенні з’являється людина, яка працює, навчається, займається спортом, вивчає іноземні мови, подорожує і до того ж ще й на позір ідеально піклується про свою сім’ю та стосунки, ви відчуваєте, що не потрібні. Що ви нічого не значите, не вмієте жити добре й приречені на нещастя. А те, що всі про вас думали, лише підтверджується.
Тому знову: Ви можете помилятися. Можете зазнавати невдач. Ви не повинні знати все. Не повинні докладати надмірних зусиль. Не повинні бути кращими за інших. Ви можете жити своє життя по‑своєму. Ви не повинні нічого нікому пояснювати. Можете відпочивати і нічого не робити. І, попри це, можете бути неймовірно щасливими.
Але як це зробити? Ви вже зрозуміли, яка людина топче вашу самооцінку, і подумали, що її думки не обов’язково правдиві і вам не потрібно брати їх близько до серця. Що далі?
Покластися на себе
Важкий крок. Внутрішнє почуття впевненості: Я правильний (‑а) такий(‑а), який(‑а) я є. З недосконалостями, помилками і невдачами. Вони мені належать, і за це я собі подобаюся. Інколи я намагаюся щось робити, але мені не вдається. Це не проблема. Я навчаюся, пізнаю світ та змінююся. Я враховую те, що думають інші, але критику, висловлену людиною лише для забави, через гнів або з негативу, я не сприймаю.
Нам потрібно повірити в себе. В нашу цінність, яка не залежить від того, чого ми досягли чи не досягли, маємо ми успіх або невдачу. Цю цінність ми присвоюємо собі на основі нашого досвіду і нашої думки. Побачити свою цінність у тому, що ми робимо і як живемо. Однак не все так просто.
Багато людей, навіть тих, кого ми не знаємо, радо висловлять свою думку про наш стиль роботи, бігу, дуже часто — про виховання дітей. Інколи вистачить просто відкрити соціальні мережі. Світ розповість нам, чи ми зробили «це» правильно, чи виконуємо норму, чи відповідаємо ідеалу або поводимося згідно з (часто неписаними) правилами. І найкраще те, що кожен скаже нам щось інше.
У мить, коли ми не впевнені в собі, кожна критична думка збуджує наші сумніви: Чи не роблю я щось неправильно? Чи не можна зробити це краще? Адже правильна мати / батько / працівник / дружина / чоловік не повинен так поводитися? Якщо інші оцінюють це так негативно… Тоді ми значно менше дивимося на самих себе — схвалення чи осуд шукаємо зовні. Але це зрадливий, непевний і часто гіркий шлях. Спробуймо тепер на хвилинку заглянути в себе.
- Що я означаю для себе?
- Що я повинен(‑а) зробити, щоб похвалити себе?
- За яких обставин я вмію собі пробачати?
- Коли я почуваюся цінним(‑ою)?
- Що говорить моя інтуїція і мої почуття?
- Як би звучав мій голос, моя думка, якби судження інших притихли?
- Як я почуваюся, коли довкола мене близькі люди, яким я довіряю?
- Що для мене означає власна думка?
Інколи важко вловити і почути власний голос, але я не сумніваюся, що ви його маєте. Не сумнівалися в цьому Карл Густав Юнг, Віктор Франкл, точно не Карл Роджерс і ціла низка інших відомих психологів. І я переконана, що в цьому не сумніваються й нікому не відомі, але все ж чудові терапевти, які допомагають людям відчувати й знаходити власний шлях.
Це просто для того, щоб ви мали на що чи на кого спертися, якщо б раптом засумнівалися, що я говорю вам правду — щоб ви могли на мить не слухати світ і людей довкола, а запитати себе: Що я про це думаю? Як би я це зробив(‑ла) чи оцінив(‑ла), якби це залежало лише від мене?
Можливо, стало б менше критики і різких, суворих суджень, внутрішнього страху. Було б менше тривоги про те, що станеться, коли ми зробимо помилку. Часто ми набагато більше боїмося того, що скаже світ, що він подумає і як нас оцінить, ніж самого факту, що ми зазнали поразки, не впоралися чи зробили щось не так. Просто так буває. І це правильно. Це має статися, щоб ми могли навчитися, щоб ми зробили це краще наступного разу.
А тепер ще раз: Ви можете помилятися. Можете зазнавати невдач. Ви не повинні знати все. Не повинні докладати надмірних зусиль. Не повинні бути кращими за інших. Ви можете жити своє життя по‑своєму. Ви не повинні нічого нікому пояснювати. Можете відпочивати і нічого не робити.
Вірите в ці слова хоча б на краплинку більше? Повторюйте їх часто. Навіть щодня. Бодай лише тому, що Лангрова ж так написала… Ми часто чуємо критику по кілька разів на день. Але приємних слів, похвали, розуміння, доброти, прощення й терпимості деяким людям дістається як кіт наплакав. Тому краще повторювати тричі підряд. Ви дійсно можете і не повинні! Не сумнівайтеся в собі тільки тому, що в вас сумніваються інші.
Побачення з собою
І ще остання річ, яку б я хотіла вам сказати: знайдіть час для себе. Важко почути власний голос, коли нас заглушає цілий світ; а деякі люди навколо нас справді вміють кричати. Досить уявити людину, яка чує купу критики на роботі, вдома, потім переглядає соціальні мережі, щоб дізнатися, скільки ще вона може зробити і не зробила, а ввечері лягає спати з такою важкою головою, що зовсім не може заснути.
Здається, що в такому насиченому графіку на відпочинок та усамітнення немає часу. Але цього не повинно бути багато, вистачить кілька хвилин щодня. Наприклад, прогулянка пішки замість двох зупинок громадського транспорту. П’ять хвилин в мобільному телефоні замість пів години. Вкрасти час лише для себе, свого внутрішнього голосу та світу спочатку може бути важко, але я наполегливо рекомендую робити так.
Це моменти, коли ми можемо просто споглядати дерева, сидіти в парку, дивитися на небо. Трохи побути в тиші з собою, не зважаючи на світ. Справді зупинитися на кілька хвилин і дихати. Нам не обов’язково вимагати від себе медитації — ми можемо думати про речі, ситуації або людей, які спадають нам на думку. Але головне, що ми залишаємося наодинці з цими думками. І ми говоримо самі собі, що і як би ми хотіли робити, що б хотіли мати в житті і що нам здається класним.
Я знаю, це справді легко сказати, легко написати, і, можливо, важко читати чи слухати, а ще важче робити. Хотілося б, щоб іноді можна було просто сказати: Мені плювати на думку інших людей. Я підвищую впевненість у собі. Тому робитиму по‑своєму… але ми знаємо, що це не так просто.
Починайте поступово. Помалу. День за днем. Спробуйте пробачити собі те, у чому ви себе звинувачуєте. Ви зробили все, що могли. Цінуйте себе за маленькі, крихітні успіхи. Хваліть себе за все, що ви робите. Що ви впоралися з непростою нарадою, прибиранням будинку або приготуванням вечері. Усвідомлюйте вимоги, які ви ставите перед собою. Спробуйте хоча б трохи зменшити бодай одну з них.
Не мучтеся через помилки та речі, які ви не можете змінити, або принаймні не мучтеся довго та наполегливо. Спробуйте говорити або хоча б писати про свої сумніви. Все це може допомогти прийняти себе. А якщо цього все одно недостатньо, скористайтеся допомогою у своєму оточенні. Дозвольте себе підбадьорювати, пестити та приймати комусь із близьких, кому ви довіряєте. Неважливо, чи це партнер, батько, друг або терапевт.
Переклад: Тетяна Сопронюк