Те, які ми, залежить від того, з ким ми. З плином часу ця гіпотеза здається мені все більш правдоподібною. Вона підтверджується практично кожного дня. Мені подобається думати про особистість як про щось мінливе й пластичне, запозичуючи для цього музичну метафору. Якби ми дійшли до крайнощів, то могли б сказати, що наше я — не інструмент, а лише струни, що коливаються під дією вітру, коли ми наближаємося та віддаляємося одне від одного. Можливо, на перший погляд таке порівняння звучить дико, але, разом з тим, воно вселяє надію. І відкриває новий простір для роздумів про наші особистісні риси.
Аби наочно продемонструвати свою теорію, опишу кілька ситуацій. Ось я на зустрічі з однокласниками за десять років після випуску. Я не перестаю дивуватися. Хлопці, хоча вже радше чоловіки, розповідають одне одному однакові непристойні жарти і вливають в себе стільки алкоголю, наче їх ось‑ось застукає мама. Мені здається, що й жінки ведуть подібні розмови — про моду, чоловіків, нічого серйозного. Чи можливо, щоб ми з 18 років зовсім не змінилися? Чи можемо ми після закінчення школи бути «готовими» людьми? Я думаю про це цілий вечір.
Або інший приклад. В серіалі головна героїня зустрічається зі своєю подругою дитинства, і раптом до неї повертається старий акцент, вона починає вживати сленгові слова, про які довгі роки навіть не згадувала. Всі навколо дивуються з такої різкої зміни. Вони підозрюють, що вона лише прикидається. Однак ні — вона знову проживає дитинство.
І ще дещо з власного досвіду: як так, що з одними людьми я здаюся собі впевненою, веселою, красивою та бажаною, а з іншими — хочу провалитися під землю? Несподівано для себе я починаю поводитися дивно чи невпевнено, в голову не приходить жодна розумна фраза, навпаки — здається, що в мене нудне життя і мені немає про що розповісти. І справа не в банальному порівнянні себе з кимось іншим, у такі хвилини це дійсно «я». Що ж відбувається? Яке з двох «я» справжнє? Чи в мене роздвоєння особистості?
Ні. Я переконана, що не існує сталого Я. Оскільки неможливо існувати інакше, ніж у відносинах, вони буквально формують нас. Ми — наче рідка матерія, яка переливається у стосунках, чи ще краще — інструменти, на яких навзаєм граємо. Одна людина може грати на наших струнах унікальну комбінацію, і ми видаватимемо мелодію, зовсім не схожу на мелодію під час зустрічі з кимось іншим.
Оркестр у кожному з нас
Після такого порівняння може здатися, що нам бракує стабільності або щирості. Але я думаю, що все якраз навпаки. Якщо ми приймемо таке пояснення, то отримаємо простір для зустрічі з собою в різних варіаціях — простір для дослідження окремих комбінацій нот, що поєднуються в різні мелодії залежно від комбінації гравців.
Метафора може дати нам більше свободи для оцінки себе. Ми не обов’язково «якісь». Замість цього радше спитаймо себе: Для кого чи з ким ми такі? Надто критичні, надто дикі, нетемпераментні, неграйливі тощо?
За словами мотиваційного спікера Джима Рона, ми — щось середнє з п’ятьох людей, з якими ми проводимо найбільше часу. Саме тому ми можемо змінювати комбінації тих, кого зустрічаємо, і так постійно бачити нову версію самого себе. Це як живий оркестр, що кожного разу звучить інакше. Такий погляд на речі, мені здається, дарує свободу.
Ще в одному серіалі герой сказав: очікувати від іншої людини того, що вона «витягне» з нас найкращі риси, нарцисично. Є над чим подумати. Але чого ще ми прагнемо від стосунків, ніж стати кращими, бути найкращою з усіх можливих мелодій, яка може звучати й радувати наше оточення?
Ба більше — ми самі є активними учасниками цього конкретного гурту, ми не лежимо й не чекаємо, доки хтось прийде й налаштує нас, протиратиме пил, а ми (як щось коштовне) стоятимемо у кутку, прикрашаючи кімнату, доки нами не зацікавиться інший гравець.
Тому важливо зрозуміти, що метафора також стосується піклування про себе як про інструмент, щоб на ньому було приємно грати, щоб, перемотавши плівку нашого життя назад, ми мали на що подивитися, з чого посміятися (як співається у пісні «Midi Lidi»). Ми не чекаємо, не лежимо, ми не пасивні, ми — частина гри і водночас гравці.
А якщо мелодія не звучить?
Як впоратися з дисгармонійними мелодіями, з тими, що складаються зі скрипів, скреготу або відлуння? Напевно, найпростішим рішенням було б просто залишити таку джем‑сесію. Однак ми також можемо покірно прийняти те, що хоча б хтось грає на наших струнах. Кожен із нас дістав від народження різний набір струн: у когось більше мінорних, похмурих, глибоких, а у когось переважають високі, мажорні, оптимістичніші.
Сподіваюся, читач оцінить, як ненав’язливо я поєднала думку теоретиків особистості, які говорять про певне й незмінне ядро, і твердження, що люди не змінюються. Так, ми народжуємося з певним набором струн, проте який саме це буде інструмент (наприклад, взагалі не струнний, а духовий чи ударний!), ми відкриваємо для себе завдяки мелодіям, які в нас звучать. Можливо, ми скрипка чи трикутник, або — хто його знає — сам диригент.
Час від часу нам не подобається, як ми звучимо: боже мій, що я кажу, як поводжуся, таким(‑ою) я себе не знаю. Протягом життя ми репетируємо з різними гравцями чи навіть цілими ансамблями, але у стосунках у нас все одно щось не ладиться, виходить зі скрипом, не вдається зігратися.
Винуватити лише гравців було б надто простим рішенням. Але якщо звучання мені не подобається, я можу спробувати змінити його! Можливо, не потрібно міняти сам інструмент. З певною долею неупередженості та чесності я зможу самостійно його налаштувати. Наприклад, підтягнути струни або почистити.
В рамках нашої групи (оркестру, гурту, дуету, квартету…) ми також можемо змінювати позиції. Наприклад, тихо сидіти у пітьмі, як глядач, та мучитися заїждженою мелодією чи нудним звучанням, коли нас тягне на щось оригінальне або добрячий рок‑н‑рол.
Якщо хтось постійно набирає не ті акорди, а розмови чи спроби зіграти його/її позитивну ноту або хоча б потрапити в однакову тональність не допомагають, тоді як з іншими гравцями ви такої проблеми не маєте, ймовірно, це означає, що ви ніколи не заграєте зворушливим дуетом.
Поступово ми можемо продумати, як та з ким граємо, в кого гра з нами не склалася, та, орієнтуючись на баланс, змінювати ансамбль (людей, з якими ми проводимо час) чи придивлятися до власних інструментів — може, їм потрібен догляд.
Спробуйте на собі
А як щодо вас та ваших мелодій?
- Хто перебуває у найближчому до вас квінтеті?
- Які мелодії ви граєте з кожним із цих людей?
- Хто зміг красиво зіграти на ваших розстроєних струнах?
- Які тональності переважають у вашому житті?
- Що ви у себе «лагодили» востаннє?
Переклад: Ольга Долга