Потреба постійно бути корисним чи продуктивним — форма тиску, який віддаляє нас від власної природи та здатності жити своїм життям. Я звернула на це увагу після народження дітей. Бути готовою постійно їм допомагати, постійно їх виховувати, щоб вони росли розвиненими, підсовувати їм яблука, щоб вони випадково не відчули голод, скоріше вказувало на мою потребу не підвести як мама. Я усвідомила, що і в інших сферах маю потребу допомагати — це згодом давало мені відчуття «Ти молодець! Ти допомогла і тепер ти просто супер!» П’янке відчуття, яке почало викликати в мене підозри.
Мій мозок говорив мені, що бути корисною та підтримувати інших — найголовніше, що я б мала робити, в ідеалі постійно. У мить, коли поруч не було нікого, кого треба було б «задовольнити», з’являлося дивне відчуття розчарування, що я некорисна, тобто ні на що не придатна. Перебування наодинці з собою не приносило прекрасного почуття задоволення — рівень дофаміну не підвищувався. Мені довелося стати уважнішою та почати це усвідомлювати.
Коли я запитую в людей, чому вони починають працювати у сфері особистісного розвитку (а кількість таких людей зростає в геометричній прогресії), частіше за все вони відповідають, що хочуть бути корисними і допомагати іншим. Отакої, це вже схоже на справжню епідемію помічників. Сьогодні люди хочуть бути не лише продуктивними, а й якомога більш корисними. Ви може здивуватися, однак навіть це викликає залежність.
Кому я зараз допомагаю?
Навіть маючи добрі наміри та допомагаючи іншим щиро, ніхто не застрахований від пастки, де допомога перетворюється на нав’язливу ідею. Майкл Бунгей, автор книги «Пастка порад», пише про цю одержимість так: Щойно хтось починає говорити, із нашої підсвідомості виринає демон‑порадник, потирає руки та заявляє: «Спробую зробити цю розмову корисною». Тут якраз варто розпізнати справжню мотивацію нашого внутрішнього демона: «Я кращий за інших».
Допомога має хороші шанси стати ще однією залежністю. Коли ми допомагаємо, наш мозок продукує одразу три гормони щастя: серотонін, що викликає сильне відчуття благополуччя, дофамін, який підвищує мотивацію, та окситоцин, що зміцнює пережиті почуття, поєднуючись із іншими двома гормонами. Коли потреба бути корисним стає настільки сильною, що зміст нашого життя вже напряму пов’язаний із тими, кого потрібно вести за собою, то це допомога не іншим, а самим собі.
Щоб не потрапити в цю пастку в своїй професії, я засвоїла одне важливе правило та дотримуюся його: «Я ніколи не буду піклуватися про ваш успіх більше, ніж ви самі». Коли я тільки починала працювати, то часто розмірковувала над проблемами клієнтів навіть поза консультаціями, шукаючи способів, як ще їм можна допомогти. Однак періодично в мене було таке відчуття, що я роблю для деяких клієнтів більше, ніж вони самі для себе. В мене це забирало купу енергії, але ефект був невеликим. Не перебирати на себе відповідальність за інших, їхні обов’язки було для мене важливим кроком.
Лицар на білому коні
Якщо ви допомагаєте іншим та розумієте, що робите для них більше, ніж вони самі, то ви берете на себе частину їхньої роботи. Власне, ви наче підтверджуєте їм, що вони все роблять правильно. Ви навіть можете заслужити винагороду: «Дякую, що врятував(‑ла) мені життя, що б я без тебе робив(‑ла).» У мить, коли ви, «залежний рятівник», отримаєте подібні прояви вдячності, ваш внутрішній лицар стоятиме на п’єдесталі як переможець та рятувальник в одній особі.
Однак це лише підсилюватиме відчуття, що бути завжди напоготові допомогти іншим та виконувати за них їхню роботу — нормально. Справжня допомога полягає в тому, щоб стати рівноправним партнером. Щоб бути хорошими помічниками, ви повинні бути готовими дати тим, кому ви так радо допомагаєте, можливість нести відповідальність за свої рішення.
Іноді потрібно прояснити свої ролі та очікування, щоб мати краще уявлення і уникнути розчарування. У моїй професії це, наприклад, означає сказати: «Я для вас як провідник, що направляє та допомагає разом знаходити можливості й кроки до ваших змін. Вашим завданням на наступну зустріч буде робити те, про що ми домовимося».
Дотримання взаємної відповідальності приносить радість від результату обом сторонам, тому це безпрограшна стратегія, win‑win, коли успіх однієї людини не відбувається за рахунок іншої. І в цьому полягає суть доброго вчинку, коли ми не лише допомагаємо комусь, а й самі збагачуємося.
Інколи допомога іншим стає настільки сильною залежністю, що рятівник може спеціально тримати своїх підопічних у скруті, щоб бути потрібним, а не, наприклад, через фінансову вигоду. Однак культивування залежності лише послаблює підопічного, хоча й може тимчасово дати рятівникові більше відчуття сили. Звичайно, підопічному нерідко емоційно безпечніше залишатися під «опікою» свого помічника, тому що це набагато простіший шлях, і наш мозок радо приймає його.
В таких випадках ідеться про взаємозалежні стосунки, коли підопічний потребує помічника, а помічник потребує підопічного. Щоб цього не сталося, необхідно в певний момент (особливо якщо подальших змін на краще немає) відчути, коли було б доцільніше розлучитися на певний час. Велич лідера можна розпізнати передусім за тим, як він допомагає своєму підопічному вирости до моменту, коли той його вже не потребує, і вчасно його «відпустити».
Як зрозуміти, що ви перетнули межу здорової допомоги?
Напевно, найкращий спосіб виявити в себе схильність до надмірної допомоги — це мапування власних думок. Заглибтеся на кілька хвилин у себе та дайте чесні відповіді на наступні запитання:
- Коли я не допомагаю іншим, мені неспокійно, я відчуваю, що нікому не потрібен(‑на)?
- Я почуваюся розгублено, коли хтось, кому я допоміг(‑ла), не дотримався моєї поради?
- Я даю непрохані поради з підтекстом: «Я просто намагаюся бути корисним(‑ою)»?
- Я ображаюся, коли людина, якій я допоміг(‑ла), користується корисною порадою когось іншого?
- Я уявляю собі, як мої поради допомагають іншим та змінюють їхні життя?
- Мені потрібні підтвердження чи похвала, що моя порада була корисною, аби почуватися добре?
- Я часто допомагаю, але не відчуваю віддачі від інвестованих мною часу та сил?
Якщо ви відповіли ствердно на деякі з цих питань, це не обов’язково означає, що ви схильні до надмірної допомоги. Та це нагода задуматися, чи не робите ви щось на шкоду собі. Вам варто в цьому розібратися та, можливо, змінити свій підхід до допомоги іншим людям.
Якщо ж ви відповіли ствердно на більшість запитань, настав час зазирнути всередину та спитати себе, що стоїть за всією тією допомогою і що вона говорить про вас як про людину. Допомога іншим та співпереживання — це чесноти, які чудово впливають на всіх учасників процесу в разі правильного застосування, тобто так, щоб їхній справжній зміст не було затьмарено потребою доводити власну цінність.
Допоможи мені з цим впоратися
Щоб не писати лише про патологічні прояви допомоги, я наведу кілька важливих прикладів, як ще на нас впливає допомога. Відчуття корисності віддавна підсилює в людині спорідненість з іншими, що є однією з найважливіших психологічних потреб. Ви точно пригадаєте теплі почуття, коли ви допомагали незрячому перейти через дорогу або старенькій бабусі піднятися сходами.
І справа не лише в приємному відчутті: підвищення рівня щастя, яке відбувається під час допомоги іншим, регулює наші емоції та емоції інших людей. Було підтверджено, що волонтерство зменшує депресію і підтримує загальну душевну рівновагу. Альтруїстична поведінка, наприклад, жертвування грошей тим, хто їх потребує, активує в мозку ті самі ділянки, що й секс або отримання фінансової винагороди. Одна лише думка та намір комусь допомогти стимулюють у мозку зв’язки, які викликають в нас відчуття щастя.
Коли ви вислуховуєте подругу після розриву стосунків, допомагаєте своїм дітям впоратися з гнівом або втішаєте свого партнера після важкого робочого дня, ви допомагаєте їм керувати власними емоціями — чи то через співпереживання та підтвердження їхніх почуттів, чи то через переоцінку, коли ви ділитеся своїм поглядом на ситуацію і даєте їм можливість поглянути на себе збоку.
Подібна емоційна регуляція є дуже важливою частиною наших стосунків, вона допомагає долати складні ситуації та пов’язані з ними емоції. Також завдяки цьому ми відчуваємо сильніший зв’язок з іншими. Тобто бажання бути корисним є абсолютно здоровим та природнім — і , безперечно, це один з найкращих антидепресантів у нашому суспільстві. Ми всі якимось чином відчуваємо: те, що ми віддаємо, до нас повертається.
Непрохані поради та спроби «впоратися» замість інших можуть допомогти нам на деякий час почуватися впевнено, але не факт, що вони принесуть користь іншим. Інколи потрібно задуматися над тим, який тип допомоги чи лідерства обрати. Наприклад, якщо у вас є маленькі діти, спочатку їх необхідно вести «директивно», ви повинні багато разів їм повторити: будь ласка, вимий руки, перевдягнися чи прибери у себе в кімнаті.
Для дорослих, яких не потрібно вести подібним чином (звісно, якщо вони не влаштувалися нещодавно на нову роботу), часто доцільніше вибрати коучинговий підхід, коли ми запитуємо їх про емоції, про те, як вони почуваються, в чому саме ми можемо їм допомогти чи як би вони описали свою ситуацію з найкращого боку. Дати їм час на роздуми, не втручатися та просто бути поруч — інколи найкращий спосіб, яким ви можете допомогти іншим пройти власний процес — усвідомити свою ситуацію та знайти саме те рішення.
Переклад: Ольга Долга