«Я маю проблему з гнівом», — написала нам до редакції читачка Оля. «Я майже його не проявляю. Друзі охарактеризували б мене як завжди веселу, доброзичливу, врівноважену. Вони б здивувалися, дізнавшись, що я вже не один рік борюся з депресією. Із часом я почала розуміти, що насправді злюся досить часто, але моя злість набирає форми смутку та жалю до себе. Навіщо комусь говорити, що я на нього злюся за те або те, якщо це мої емоції, а значить, і моя проблема? Все одно я мушу сама з усім розібратися. Це я зробила помилку, не вказавши чітко на свої особисті кордони, наступного разу треба зробити краще. Я часто виправдовую інших людей. Я не можу сердитися на своїх батьків через те, що в дитинстві мені доводилося мати справу з речами, з якими діти не повинні стикатися. І хоча з наслідками я борюся й досі, батьки ж робили все, що могли, і прийняти та пробачити їм було б зріло. В теорії гнів допомагає нам захищати свої кордони і повідомляє про щось важливе. Та лише я відповідальна за свої емоції, не інші люди, ба більше — подразник часто буває нейтральним, і лише моя інтерпретація надає йому емоційного заряду. При цьому потрібно вміти виражати емоції. А гнів? Стосунки — це зміст життя, нам важливо ділитися та підтримувати одне одного. Як же цього всього стосується гнів? Коли я можу злитися? І чи може депресія бути пов’язана з гнівом?
Дорога Олю, гадаю, ви підняли тему, дуже важливу не лише для вас, а й для багатьох інших людей. Заздалегідь скажу, що буду відповідати на конкретну ситуацію, виходячи з того, як ви її описали. Комусь іншому, хто навпаки схильний шукати в діях інших помилки та переносити свою відповідальність на оточення, я б відповіла інакше. Як психотерапевтка я не даю вам конкретних вказівок, а радше пропоную свої думки, ідеї й питання для роздумів.
Клеймо гніву
Реакція батьків та інших родичів на прояви гніву дитини помітно впливає на її подальше ставлення до цієї емоції. Спробуйте дослідити, як формувалося ваше ставлення до гніву:
- Чи можете ви пригадати ситуацію, коли ви на когось розсердилися та висловили свою злість?
- Якими були обставини й реакція інших?
- Який урок ви засвоїли з тієї ситуації?
- Як ви дивитеся на неї тепер?
Люди, які відчувають труднощі з вираженням гніву та вважають його небажаним, у терапії часто роблять висновок, що їм забороняли проявляти злість або навіть карали за це. Особливо для дівчат гнів вважається чимось ганебним, небажаним, тим, що свідчить про «погане виховання». Ми з дитинства чуємо вислови на кшталт «хороші дівчатка не сваряться» чи просто «не сварися!». Але ж як тоді дитині впоратися із забороненою емоцією?
Частіше за все нам ніхто не розказує, як саме можна не дозволити гніву поглинути нас, не завдати шкоди собі або іншим людям під час його проявів та водночас не придушити його, а дати йому простір. Усе, що ми чуємо, це лише заборона й осуд: гніватися погано. Водночас те, що у суспільстві вважається прийнятним чи неприйнятним проявом гніву, залежить від рівня культури й відрізняється у різні історичні періоди та в різних місцях світу.
Крім того, ми по‑різному оцінюємо прояви злості залежно від того, хто саме злиться. Ми можемо звернути на це увагу, спостерігаючи за собою й іншими, і поставити під сумнів наші попередні переконання та оцінки.
- Один і той самий прояв гніву може сприйматися у жінки як «істерія» (вдаватися в історичні подробиці цього жінконенависницького терміну я краще не буду), а у чоловіка — як асертивність, сила та природна потреба постояти за себе.
- Суспільство по‑різному реагує на однакові прояви гніву у людей різного кольору шкіри та етнічного походження. Наприклад, оцінка білошкірих дітей, що галасують на публіці, відрізнятиметься від оцінки циганчат, які роблять те саме.
- Наше сприйняття також залежить від соціального статусу людини. Коли у громадському транспорті кричить неохайний чоловік, схожий на безхатька, ми сприймаємо його інакше, ніж бізнесмена в костюмі, який кричить в телефон на свого підлеглого, тощо.
Дитина отримує завдання не злитися, але не має уявлення, як це зробити. Їй ніхто не пояснював, що існують різні прояви злості: один може завдати шкоди вам або іншій людині (наприклад, побиття), а інший дозволяє автентично прожити гнів замість придушувати його і нікому не шкодить (наприклад, биття подушки).
Замість отримати обмежений простір для вираження, гнів підпадає під загальну заборону на існування. У такий спосіб ми опиняємося сам на сам зі своїм гнівом, а часто до нього приєднується ще й сором. Починає закрадатися думка, що з нами щось негаразд, бо ми не можемо впоратися. Часта реакція на сильну стресову ситуацію — скерування гніву, який ми відчуваємо щодо ситуації або людини, на самих себе чи, точніше, проти себе.
Придушена лють
Яким чином може проявлятися лють, скерована проти себе? Можуть з’явитися соматичні симптоми, тобто різні тілесні сигнали, які свідчитимуть, що придушення злості не приносить користі (головні болі, екземи, проблеми з травленням тощо). Ми можемо бути у відчаї, бо перебуваємо в ізоляції разом із забороненою емоцією та не знаємо, що з нею робити. Ми можемо навчитися тому, що гніватися не можна, не можна обговорювати цю ситуацію з іншою людиною, виражати свої кордони й потреби, домовлятися, що прийнятно, а що ні (тобто, що ситуацію не можна змінити).
А в ситуаціях, які сприймаються нами як безвихідні, ми відчуваємо безнадію або апатію, що можуть вести до депресії. Тобто злість нікуди не подінеться. Через придушення та заборону вона не випаровується, наче за помахом чарівної палички, а залишається з нами й надалі, просто в інших формах. Вона може збільшуватися та давати про себе знати способами, які для нас та нашого оточення можуть бути набагато страшнішими, ніж коли б ми дали злості простір раніше.
Багато хто боїться свого гніву. Вони бояться через те, що може статися, якщо дати гніву проявитися: якою буде реакція інших людей, чи не перестараються вони із проявом гніву настільки, що це стане нестерпним.
У цьому місці важливо уточнити, що емоція злості не дорівнює насильству. Насильство — фізичне, психологічне та інше — є лише одним із багатьох проявів гніву. (Та й не кожному насильству передує злість). Під час виховання дітей і в стосунках між дорослими, на мою думку, необхідно відокремлювати насильницьку поведінку від нешкідливих проявів гніву. Коли я кидаюся на когось від злості, це не те саме, що відчувати та виражати гнів, не завдаючи шкоди нікому, зокрема собі.
У вашому листі між рядками також йдеться про вимогу до себе пробачати як найкраще рішення. Та чи дійсно це завжди так? Чи повинні ми за всяку ціну прощати, навіть коли не відчуваємо прощення? І якщо так, то чи потрібно себе змушувати? Інколи ми не можемо пробачити якраз тому, що не дозволили собі прожити гнів на іншу людину, а вже рвемося до прощення. Ми переконані, що вирішення ситуації залежить лише від нас (від того, зможемо ми пробачити чи ні), тому скочуємося до подальших страждань, коли просто не здатні відповідати власним вимогам.
Злитися може бути здорово — це можливість відчути, що ось це дійсно було не ОК, і я намагатимуся вберегти себе від чогось подібного у майбутньому. Злість може також бути індикатором того, що рана й досі відкрита, і варто було б спробувати з’ясувати, в чому ж причина.
Вся справа у серйозності рани, яка й досі болить? Чи в тому, що інша сторона не визнала помилок, не вибачилася й не пообіцяла більше так не робити в майбутньому? Чи продовжує ця особа поводитися так само, викликаючи в нас злість? Чи це робить хтось інший, а вся ситуація нагадує нам першоджерело? Чи стоїть за цим щось більше?
Це дійсно лише ваша проблема?
Відповідальність за ваше життя справді лежить лише на вас. І для вашого захисту й психологічного та фізичного здоров’я важливо докладати зусиль, аби ваші особисті кордони не порушували. Але я сумніваюся, що в ситуації, коли хтось переступив межу, відповідальність мусите нести лише ви сама.
Усвідомлення того, на що ми можемо вплинути та скільки різних можливостей маємо, несе з собою потенціал, спроможний підсилити нас і надати більше повноважень. Проте той момент, коли ми набудемо відчуття, що здатні вплинути на все, що з нами відбувається, може стати пасткою, і тоді кожна невдача повністю лягатиме на нас. Це може посилювати відчуття фрустрації, безнадії, нашої неспроможності впоратися. При цьому злість на людину, яка нас образила, на ситуацію або систему, яка є до нас несправедливою, — природна й здорова.
Це може призвести до усвідомлення, що інші також мають за щось відповідати. Бо де відповідальність іншої людини за те, щоб спитати, чи ви згодні, переконатися, що ви обидва хочете одного й того самого, що на вас ніхто не тисне? Я вважаю, що це необхідно для стосунків, де обом безпечно й добре. Ми помічаємо, як почуваємося самі, а також помічаємо й запитуємо, що відбувається з іншою людиною.
Можливо, ви помічаєте, що якісь люди порушують ваші кордони частіше й грубіше, ніж інші, а багато хто взагалі цього не робить? Це може бути для вас цінною інформацією щодо окремих стосунків.
У вашій розповіді я побачила багато співчуття та поблажливості до помилок інших. Чи проявляєте ви таке саме співчуття, поблажливість до себе та своїх помилок або невдач, коли у вас щось не виходить так, як хотілося б? Якщо ви кажете, що ваші батьки зробили все можливе, чи говорите ви собі те саме (наприклад, коли у вас не виходить виставити кордони так, як вам потрібно) — що ВИ робите найкраще з можливого?
Якщо ні, що це означає для вас? Як ви думаєте, чому ви не вимагаєте до себе такої самої поваги, співчуття й розуміння? Ви пишете про жаль до себе, але мені здається, що це може бути й співчуття до себе, доброта. До якої міри ви дозволяєте собі їх проявляти? Як ви до них ставитеся?
Однак не все можна продумати. Навіть коли ми прекрасно розуміємо, що маємо таке саме право на помилку, як і інші, це не означає, що ми зможемо діяти за цим принципом. Подумки ми говоримо собі, що нічого страшного не сталося, але все одно проживаємо відчуття неспроможності впоратися, фрустрації чи безнадії, до того ж тіло також може показувати, що всередині ми у розпачі (підвищеним тиском, болями, сверблячкою тощо). У таких випадках в терапії буває дуже корисною робота з тілом.
Кордони та контроль
Іноді дотримання принципу «не нашкодь» призводить до того, що людина практично не говорить, як почувається, що її дратує і що б вона хотіла робити інакше. Якщо ви перебуваєте у стосунках із тим, хто звик порушувати ваші кордони, ймовірно, ваше відмежовування буде сприйнято вороже.
Він навіть може стверджувати, що ви егоїстка, обмежуєте його у всьому, тому що, будуючи кордони, ми дійсно кажемо: якщо ти робиш ось це, мені неприємно, я не почуваюся добре і хотіла би, щоб ти робив ось так і ось так. Насправді ж ми хочемо, щоб він почав поводитися з нами інакше, не так, як зазвичай, оскільки нам його поведінка ніколи не подобалася. Як у такому випадку зрозуміти, чи ви ще той, хто окреслює власні кордони, або вже той, хто не дозволяє мати кордони іншим, порушуючи їх?
Це надзвичайно складне питання, бо нам важко подивитися з відстані на стосунки, в які ми занурені з головою. Проте ми можемо спитати себе: чи намагаюся я зараз визначити власні межі та права, які поважаю в інших, або ж прагну контролювати поведінку іншої людини, її рішення та ситуацію загалом?
Наприклад, якщо я відчуваю роздратування під час розмови з іншою людиною, чи надаю я собі та їй однакове право закінчити розмову? Чи я вимагаю від себе витримати розмову, наприклад, щоб не образити співрозмовника або через почуття провини? Якби все було навпаки, чи хотіла б я, щоб він продовжував розмову, від якої йому недобре?
Простіше кажучи, коли ми дбаємо про рівні права, щоб нам обом було добре у стосунках, щоб ми не ображали ані себе, ані партнера, тоді нам йдеться про кордони і безпеку (до речі, саме кордони забезпечують її для обох сторін). Та навпаки. Порушення кордонів зазвичай веде за собою бажання контролювати іншу людину, мати перевагу, змінювати ролі так, щоб сміти робити те, що іншому зась.
Важливо також з’ясувати, де проходять кордони, які стосуються моєї відповідальності за себе, своє тіло, спосіб життя, куди інші не мають права втручатися, і де пролягають аналогічні кордони іншої людини, а де лежить спільний простір та спільне прийняття рішень (коли наші світи перетинаються, справи дійсно стосуються обох, і потрібно вміти домовитися, проявляючи повагу з обох сторін).
Ви також запитуєте в листі, коли потрібно проявляти гнів. Якщо ми перебуваємо у стосунках, де почуваємося в безпеці та можемо спокійно говорити про свої почуття, зазвичай це підвищує і якість взаємин, і в цілому життя обох зацікавлених осіб.
- Що заважає вам сказати іншій людині, що ви на неї сердиті?
- Чи може це бути одним із раніше згаданих переконань щодо гніву?
- Якщо так, чи можливо подивитися на них з іншої точки зору?
- Чи йдеться про щось інше?
А якби навпаки саме ви порушили кордони коханої людини, викликавши у неї роздратування, чи хотіли б ви, щоб вона змовчала, бо все одно «мала б впоратися із цим самостійно»?
Можливо, варто також дослідити, чому ваше оточення сприймає вас як завжди веселу, доброзичливу та врівноважену, тоді як ви відчуваєте гнів, смуток та жаль до себе. Що заважає вам поділитися своїми справжніми почуттями? Ви намагаєтеся оберігати близьких вам людей, не хочете надокучати їм своїми проблемами або погіршувати настрій? Якщо так, то чи не втрачається між вами щось важливе? Що саме?
З ворогів у помічники
Тож яка користь від того, щоб дати гніву простір? Це допоможе запобігти його нагромадженню та вбереже вас від почуття, що ви ось‑ось вибухнете. Придушена емоція не проявиться в іншому місці — як спалах гніву, соматизація, депресія… І вибір не мусить бути або‑або: або я злюся, або милостиво пробачаю. Навпаки — дозволити собі позлитися, на мою думку, може виявитися шляхом до пробачення. А також до зміни.
Щоб ми могли сказати собі «досить!», здебільшого потрібна злість. Обурення через несправедливість, відсутність поваги та нерівне ставлення можуть створити підстави для того, щоб це припинити. Наважуся припустити, що біля витоків багатьох рухів, що змінили світ на краще, були люди, які не на жарт розлютилися.
- Якби суфражистки вирішили, що не дозволять собі злитися на тих, хто виступає за збереження нерівного статусу жінок, цікаво, чи змогли б ви чи я взагалі сьогодні проголосувати?
- Що б сталося, а точніше, чого б не сталося, якби Роза Паркс вирішила, що не може злитися, коли білошкірий пасажир вимагає від неї звільнити місце в автобусі, керуючись тодішнім законом, оскільки вона була темношкірою?
Чорт забирай, це взагалі не ОК, я хочу такої самої поваги до себе, яку я проявляю до іншої людини, я це так не залишу — така позиція може бути першим кроком до рівних прав та опору проти несправедливості.
А як це зробити — як проявити свій гнів? Можливо, варто почати з того, що вам би хотілося зробити тут і зараз у ситуації, коли ви відчуваєте гнів? Якщо це загрожуватиме вам або іншим людям (наприклад, якщо ви відчуєте бажання дати кривднику ляпаса), як інакше ви можете висловити свій гнів, щоб це було безпечно для вас та вашого оточення? Оскільки варіантів насправді безліч і їх би вистачило на іншу велику статтю, я наведу лише кілька прикладів. Все залежить від того, які шляхи та способи доступні вам у цей момент і в цьому місці.
- Ми можемо дати простір гніву тим, що виразимо його словами: вилаявшись на самоті або в присутності подруги чи друга, розписавши на папері, у щоденнику, що нас злить, тощо.
- Ми можемо дати йому простір під час безпечних активних дій (без перенапруження): побити кулаками подушку, боксерську грушу, добряче покричати…
- Ми також можемо перетворити гнів у якусь діяльність або завдяки йому на якийсь час на все «забити» і дати собі спокій, попіклуватися про себе.
- Також корисно було б написати гніву листа, щоб зрозуміти своє ставлення до цієї емоції. Звернутися до нього Любий гніве, подумати, що дав вам гнів (наприклад, від чогось уберіг), що він у вас забирає, що ви до нього відчуваєте, як до нього ставитеся і чи не хотіли б ви щось змінити.
Окреслені питання найбільше підходять для дослідження у психотерапевтичних стосунках. На цьому етапі важливо не залишатися із гнівом на самоті. Я бажаю вам багато сил та доброти до себе на вашому шляху.
Переклад: Ольга Долга