Я рада, що мені більше не потрібно нікого виховувати — навіть собаку знову не заводила. Я абсолютно непедагогічна людина. У мене є терпіння на розплутування клубків ниток та виснажливу ручну роботу, але мені просто не вистачає спокою і рівноваги сто разів повторювати одне й те саме.
Після перипетій кожної дорослої психотеми, про яку я пишу, я завжди повертаюся до коренів у дитинстві. Майже все, що робить нас щасливими чи нещасними, починається з наших батьків. Якщо вони добрі, люблячі, шанобливі, креативні і водночас здатні запропонувати опору нетравматичних кордонів, наш старт у житті набагато простіший. Тоді ми можемо справлятися з перешкодами доброзичливо, творчо і з надією, що все вдасться.
Інколи я мрію, яким був би світ, якби з нього зникло абсолютно непотрібне приниження. Врешті, ми можемо злитися, не завдаючи свідомо іншій людині болю і не тиснучи на її слабкі місця. Чудово, що багато сучасних батьків ставляться до дітей з повагою, терпінням і любов’ю.
Але я також знаю, як важко відмовитися від старих моделей поведінки, навіть коли людина змалку протестувала проти них, і раптом побачила, що в стані афекту робить саме те, що ненавиділа, будучи дитиною. Ще гірше, коли з дитинства ми несемо в собі перфекціоністську натуру, відчуття, що ми не маємо права помилитися і щось зіпсувати. Ми все одно зазнаємо невдач, обманюємося і помиляємося — не лише у вихованні, а й загалом. Помилка — це не вміти визнати свої хиби і не намагатися їх виправити.
Батьківство без дозволу
Багато років мене рятував термін «досить добра матір», завдяки якому я усвідомила: моє завдання — падати і вставати, вчитися, експериментувати, але при цьому довіряти собі й дитині та любити її. Поводитися так, аби вона знала, що я її люблю і довіряю їй. І хоча, на щастя, для мене це вже не актуально, інколи я просто з цікавості беру в руки якусь книжку про виховання. Угорські авторки Даніела Ґаіґґ і Лінда Силлаба назвали свою «Виховання без приниження: Сім кроків до гарних стосунків між батьками і дітьми».
Аби стати психотерапевтом, людина мусить закінчити університет і пройти непросте навчання. Батьком чи матір’ю, які формують інших людських істот і впливають на їхнє подальше життя, може стати кожен. Тож чудово, що є такі матері, як Даніела, які звертаються за допомогою до психолога (Лінда), товаришують із ними та разом крок за кроком проходять злети та падіння материнства, розповідаючи про свій шлях.
Класно, коли спеціалісти не просто стверджують, що вони в одному човні разом зі своїми читачами, а й коли так відчувають самі читачі. Більшість висновків, які авторки зробили, живучи з дітьми, загалом справедливі. Чи знаєте ви, наприклад, що існують дослідження, з яких випливає, що дітей муштрують протягом майже всього часу, який вони проводять із дорослими? Однак виховання може відбуватися не лише через принизливі покарання (навіть якщо інколи пасажири в трамваї готові віддати все, аби мама, яка практикує вільне виховання, могла хоча б трохи втихомирити своїх чад).
Рівноправність покращує співпрацю
Авторки виходять із того, що навіть найменша людина — це хтось особливий. Хтось, хто заслуговує на повагу і розвиток, а не насильницьке заганяння в стандарти, які багато батьків мають напоготові. Умовою успішного виховання і родини в цілому — повага одне до одного, зокрема до відмінностей. Тож любов — це визнання, що ми багато в чому відрізняємося, але все одно йдемо одне одному назустріч, а не спроби змінити інших членів родини, зокрема дітей, за своїм образом і подобою.
Рівноправне ставлення дорослих до дітей підтримує дитяче бажання співпрацювати у вихованні, яке в такому випадку відбувається без особливих труднощів, принижень і боротьби за владу. Традиційне авторитарне «тому що я так сказав» може залякати дитину, але водночас викликати в ній тліючу непокору.
У старіших виховних моделях дитину вважали за неповноцінну соціальну істоту, яку вихованням потрібно відполірувати до досконалості за будь‑яку ціну. Звісно, дитина має навчитися величезної кількості речей, але це можна зробити й не через вказівки і приниження її гідності. На розлитий чай можна реагувати спокійніше, ніж розлюченим «оце ти незграба».
Муштрування з’являється в ситуації, коли батьки втомлені, в стресі, й тому легко скочуються до старих сценаріїв із власного дитинства. Ніхто з нас не робот, і тому батькам інколи корисніше говорити про те, як вони почуваються і що з ними відбувається, коли дитина кричить і створює безлад, ніж кричати на неї чи погрожувати. Дитина краще сприйме щире «У мене болить голова, чи не міг би ти гратися тихіше?», ніж «Кінець кінцем перестань верещати, або отримаєш по дупі».
Приклади ведуть за собою
Якщо ми хочемо виховати добрих та емпатичних істот, ми можемо зробити це лише власним прикладом. Наперекір усім виховним промовам дитина робитиме саме те, що робимо ми. Якщо ми будемо постійно її повчати і спрямовувати, вона навчиться робити це з іншими. Авторитарне виховання із залякуванням може лише посилити здатність дитини зчитувати бажання інших у їхніх очах, аби уникнути покарання або домогтися похвали, яку вона вважатиме проявом любові. Однак, як правило, при цьому вона втратить здатність захищати свої потреби.
Авторки згаданої книги не рекомендують ані поводитися з дітьми як наглядач, ані оберігати їх від усіх труднощів, а натомість давати їм змогу відчути на собі досвід власних помилок. Потрібно давати їм завдання, з якими вони можуть у своєму віці впоратися, виконання яких приносить їм радість. Я пам’ятаю, як у свої п’ять років на канікулах я мала ходити по сир. Через це я була неймовірно горда і щаслива, і вважала за величезне приниження, коли моя бабуся раптом вирішувала йти зі мною. Втім, за кілька років я сприймала місію «піди скупися» як неприємний обов’язок, а не авантюру і визнання того, що я вже вмію.
Чарівне слово «ні»
Одна з найскладніших речей у вихованні — гнів, який у багатьох родинах пригнічується з силою, пропорційною до гніву дитини. Іноді батьки кричать і плачуть ще більше, ніж їхні нащадки. Гнів — цілком природна емоція, і дитина, яку приймають, навіть якщо вона зла чи влаштовує істерику, усвідомлює, що її батьки достатньо сильні, щоб упоратися з її гнівом. З часом дитина вчиться висловлювати невдоволення більш цивілізовано, особливо якщо вдома в неї є гарний приклад. Виростати в родині, де дорослі сваряться і кричать, а дитину карають за таку саму поведінку, — це певна шизофренія. Чому їм можна, а мені — ні?
Чимало батьків бояться відмовляти дітям, щоб не зашкодити їм або не отримати сцену на публіці. При цьому вони позбавляють дітей досвіду чарівного слова «ні». Коли діти бачать, як батьки спокійно захищають свою думку, вони, швидше за все, навчаться цьому вмінню і поступово почнуть поважати себе й інших. Правильне використання лагідного «ні» може попередити ваше виснаження та запобігти непотрібним сценам, але перш за все так ми вчимо дитину, що існують межі. Якщо він чи вона знає наші кордони, то зможе побудувати свої. Роботу над навичкою говорити «ні» і наполягати на своєму слід починати ще тоді, коли ми не маємо дітей.
Цілісність та особисті межі пов’язані з іншою важливою частиною життя — самооцінкою. Завдяки їй у дорослому віці ми можемо зріло проходити через різні життєві випробування і, усвідомлюючи свою цінність, чемно відмовлятися від того, що нам не подобається або чого ми не хочемо робити. Будьте обережні — глибоко вкорінена самооцінка повинна охоплювати наші хороші й погані риси, без поділу. Навіть коли ми розлючені, роздратовані або в нас щось не виходить, ми — все одно ми, тому заслуговуємо на прийняття й любов. Уже з народження…
Травма виховання може стати джерелом хронічного стресу на все життя, який викликатиме подальші травми. А декому через виховання просто бракує певної легкості та радості в житті. Мене глибоко вразила цитата з книги «Жити чи бути живим» Вальтера Коля — старшого сина колишнього канцлера Німеччини: «Я був не собою. Я був дистанційно керованою, ефективною доглядальною машиною, яка відчайдушно потребувала визнання». Такі люди отримують радість лише від вдячності інших і почуття незамінності, але їхнє власне життя часто проходить повз них. А це не те, чого хочуть для своєї дитини батьки, навіть якщо вони самі були виховані подібним чином.
Це лише деякі зауваги з чудової книги для батьків. Я сподіваюся, що людей, яких стосуватиметься назва книги психоаналітикині Аліса Міллер «Драма обдарованої дитини та пошук справжнього Я», ставатиме все менше, а людей, які погоджуються, що виховання дітей і життя — не важка робота, а велика пригода, навпаки, більше. Ми не обов’язково повинні бути на 100% ідеальними, вистачить бути просто непоганими.
Спробуйте на собі:
- Маленька дитина краще сприйматиме, що ви їй говорите, якщо ви присядете, заглянете їй в очі і будете говорити спокійно, коротко й чітко.
- Запитайте своїх нащадків, чому, на їхню думку, на них зляться дорослі, і як би вони мали поводитися, аби на них ніхто не злився. Залежно від віку ви можете отримати доволі неочікувані відповіді — дзеркало вашої поведінки.
- Остерігайтеся іронії, сарказму й цинізму. Маленькі діти (і, як, можливо, ви вже зрозуміли, й деякі дорослі) їх не розуміють, а відмінність між словами і тоном їх збентежує.
- Щоразу, коли ви звертатиметеся до дитини з позиції розумнішого й сильнішого та почнете роздратовано їй пояснювати, що вона наробила, спробуйте згадати, як почуваєтеся ви самі, коли хтось вас критикує. Дитина сприймає все це так само, як дорослий, — почуває біль, сором, вину, страх, смуток, розчарування, а також лють. Ба більше, у наймолодших дітей головним і дуже болісним почуттям є страх втратити любов. Якщо дитина неодноразово стикається з такою ситуацією, вона вчиться поводитися так, аби всім довкола було зручно.
- Багатьом людям буде цікаво замінити питання Як змусити дитину робити те, чого від неї хочу я? на питання Які потреби дитина має зараз, як їх розпізнати та пов’язати з моїм запитом? Незалежно від того, про що йдеться: піти з дитячого майданчика, сісти обідати або вкластися спати. Скажімо, у випадку запису на прийом (наприклад, до лікаря) вчасно підготуйте дитину до того, що скоро їй доведеться припинити малювати чи гратися.
Переклад: Тетяна Сопронюк