Усе життя ми шукаємо рівновагу між особистим і соціальним життям, піклуванням про себе й про інших, сексуальною інтимністю та простором для себе. Це завдання, над яким людина працює постійно, і в його складності я переконалася тоді, коли мені до рук потрапила книга «Дикобрази Шопенгауера» американської психоаналітикині Дебори Анни Луепніц. Вона оголює дилему сучасних партнерських стосунків, пошуку рівноваги між близькістю та розлукою, постійного балансування між фантазіями, соціальними вимогами чи тенденціями і реальними потребами й бажаннями обох партнерів.
Група дикобразів блукає холодного зимового дня. Аби не замерзнути, тварини гуртуються. Втім, як тільки вони опиняються так близько, що можуть притулитися одне до одного, то починають колотися голками. Вони розбігаються, щоб уникнути болю, але при цьому втрачають переваги близькості й знову починають тремтіти на холоді. Тож дикобрази ще раз згуртовуються, і весь цикл повторюється. Вони намагаються знайти комфортну дистанцію, компроміс між болісними дотиками й холодом.
Базовими рисами успішної сучасної людини є самодостатність, незалежність та самостійність. І що більше ми наближаємося до цього ідеалу, то більше віддаляємося від наших близьких, а часто й від самих себе.
Антилопи пересуваються по саванах у величезних стадах і в такий спосіб захищаються від хижаків. Коли ми, люди, самостійно рухаємося в джунглях сучасного світу, ми стаємо вразливішими та не маємо іншого вибору, крім як виростити твердий панцир і загострити «зуби», щоб захиститися від зовнішнього світу. Ми несемо всю вагу світу на власних плечах і замикаємо наше природне прагнення до єдності й тепла в далекій шухляді.
Часто партнерські стосунки можуть нагадувати гойдалку: ми рухаємося від екстремуму до екстремуму, з надмірної близькості до самотності й навпаки. Потреба самостійно з усім справлятися, вистояти і ні на кого не покладатися бореться у нас із бажанням розділити свої щоденні труднощі, кризи та радощі з кимось іншим. Ми створюємо стіни навколо особистого простору, а також навколо нашого серця, а потім енергійно їх руйнуємо.
Однак кордони між нами й оточенням не мусять бути суворо захищеною стіною. Навпаки: коли ми знаємо свій особистий простір і здатні поділитися з оточенням своїми потребами, ми перестаємо боятися випадкових непроханих гостей. Межі можуть бути напівпропускними, уможливлювати вільний рух всередину й назовні відповідно до нашого поточного настрою та вподобань. Це передбачає, що ми можемо розпізнати, коли контакт стає для нас незручним, і належним чином відмежуватися. Тоді ми зможемо довіряти собі та отримати свободу й безпеку в будь‑яких близьких міжособистісних стосунках.
Мистецтво партнерських відносин полягає у взаємному ладнанні, пошуку положення, де ми можемо бути настільки близько до іншого, наскільки приємно нам обом, але де водночас не виникає взаємних травм. Основою такого гармонійного співіснування є дві самостійні істоти, які лише згодом можуть функціонувати як одна.
Кожен із нас мав би спочатку заглянути в свою далеку шухляду, пізнати себе, усвідомити свої потреби, форму свого особистого простору та його межі. Осягнути гостроту і довжину своїх колючок і навчитися відчувати, коли ними потрібно погрожувати, а коли, навпаки, залишати прихованими.
Партнерський танок
Однак ми — не машини. Цілком природно, що інколи ми наїжачуємося, легенько колемо навіть найближчу в своєму оточенні людину, відштовхуючи її від себе. Хоча дилема дикобразів супроводжує партнерські стосунки весь час, вона не завжди має бути актуальною для обох сторін. Один партнер може відчути потребу відійти в ту саму мить, коли інший, навпаки, просить більше уваги і близькості.
Це ще один із суперечливих, але цілком природних партнерських моментів, які абсолютно нічого не говорять про стосунки в цілому. Помилкове уявлення про те, що в стосунках двоє стають одним цілим, заважає багатьом. Однак особисто я сприймаю стосунки як симбіоз, а не ототожнення. Як танець двох людей, які разом у вічному русі… від себе, до себе, разом та самостійно. Проте це завжди залежить від того, чи ми:
- хочемо спільно обговорювати стиль, темп і ритм та поважати миттєві потреби одне одного в обертах, кроках і сальто,
- вміємо запитати себе, чи потрібна нам близькість (або, навпаки, більше простору) та навіщо, і усвідомлювати, що той чи інший варіант може завдати шкоди партнеру.
У партнерстві йдеться про бажання пізнати простір та потреби іншої людини, готовність взаємно адаптуватися і поважати одне одного. Педіатр і психоаналітик Дональд В. Віннікотт розробив теорію потенційного простору, тобто сфери між об’єктивністю та суб’єктивністю, для якої характерні творчість та гра. Він говорить про простір між двома людьми, де народжуються здорові стосунки. Про знайдене гармонійне розташування наших хребтів, про положення, в якому є місце і для одного, і для іншого, і для обох одночасно.
Втім, я б не хотіла підтримувати поширену ілюзію «щасливої пари», де обидва партнери взаємно доповнюють одне одного і живуть у постійній гармонійній єдності — я сама мало не зав’язла в цьому небезпечному переконанні. Я довго жила думкою, що в стосунках сваркам не місце, і за будь‑якої турбулентності передчувала розставання. Хоча все якраз навпаки: кризи й суперечки є невід’ємною частиною будь‑яких стосунків. Вони дають партнерам змогу постійно адаптувати стосунки до своїх потреб і в такий спосіб почуватися в них вільно.
У стосунках не потрібно переставати бути собою. Ми можемо дозволити собі автентичність, з нашими особистими рисами, інтересами й потребами, але слід пам’ятати, що ми більше не танцюємо соло в цьому світі і що деякі з наших рухів можуть завдати шкоди нашому партнеру. Це завжди залежить від здатності та бажання усвідомити ці ситуації, упокорити своє его, знайти в собі мужність знову зблизитися та лікувати можливі травми одне одного.
Як і саме життя, ця «гармонія» партнерства, зрештою, дуже динамічна, завжди рухається. Ми віддаляємося, наближаємося, перебуваємо згори і знизу, але поважаємо свій особистий простір, спілкуємося і тим самим культивуємо наш спільний простір.
Переклад: Тетяна Сопронюк