Якби я попросив вас описати, як ви закохалися у свого партнера чи партнерку, ви, ймовірно, не змогли б передати словами, як саме відбулася ця подія. «Ми зустрілися випадково, наче були якісь сумніви та складнощі, а потім якось так сталося». Ясно, що хтось зміг би назвати точну послідовність подій, які призвели до кохання, або хоча б перелік рис, у які він чи вона закохалися. Але так ви всього лише б раціоналізували кохання заднім числом. Проте воно набагато складніше за раціональне пояснення, яке ми йому даємо. Спробуйте запитати себе ще раз: чому саме цей чоловік, чому вона, чому ми? Зможете відповісти? З подібними труднощами ми стикнемося й тоді, коли будемо описувати наше ставлення до Бога. Чи вірю я в нього? І якщо так, то чому?
Коли ми закохуємося, то робимо це не на основі детального аналізу, ретельних роздумів або зважування всіх «за» і «проти». Зрештою, ми б хотіли любити деяких людей, наприклад, через їхні неймовірно позитивні риси, дружелюбну поведінку або через ностальгію. Але ви, ймовірно, з досвіду знаєте, що в партнерських стосунках не достатньо бажати любові до іншої людини. І з вірою все майже так само.
Розгляньмо це на основі сюжету книги «Quo vadis?». У ній автор, Генрік Сенкевич, описує історію кохання римського воїна Вініція до християнки Лігії на тлі Риму часів панування Нерона. Вініцій глибоко закоханий у Лігію і хоче її завоювати, але розуміє, що між ним з його свавільною й холодною натурою і доброю та смиренною у своїй вірі Лігією лежить прірва.
Вініцій знав: щоб справді жити в любові, він має прийняти нову, не зрозумілу йому релігію, яку сповідує кохана. Однак він не вірить у римських богів, не кажучи вже про християнського Бога. «Невже ти хочеш прийняти вчення Христа?» «Хочу, але моє нутро його на дух не переносить», — зізнається Вініцій другу Петронію.
Не так вже й важливо, чим закінчилася ця історія. Я лише додам, що до віри, як і до кохання, ми приходимо спонтанно. І часто несвідомо.
Автентична сексуальність
На думку Віктора Франкла, сексуальність, як і духовність, перебуває у нашій підсвідомості. Це означає, що усвідомити її безпосередньо ми не можемо, оскільки помічаємо лише її прояви. Наприклад, у формі прихильності до людини, яка здається нам привабливою.
У своїй книзі «Психотерапія та релігія» Франкл виступає проти теорії свого вчителя Зигмунда Фройда. Згідно з нею, ми перебуваємо в полоні несвідомих сексуальних потягів, що керують нашою поведінкою. Мета такої поведінки — забезпечити якомога більше особистої втіхи та насолоди. Франкл погоджується, що сексуальність та духовність перебувають у людському несвідомому, але, на відміну від Фройда, він вважає, що вони є проявом свободи, яку ми маємо у своїй поведінці.
Автентична сексуальність, тобто кохання до іншої людини, є символом нашого особистого вибору, власного рішення. Хоча ми й не аналізуємо наше рішення, ми все одно обираємо конкретну особу, яку будемо кохати. Ми не перебуваємо під повною владою несвідомих сексуальних інстинктів, які маємо спільно з тваринами. Тому що ми обираємо інтимні стосунки з конкретною людиною.
Неавтентична ж сексуальність навпаки має мало спільного зі свободою прояву. Згідно з психотерапевтом Якубом Гучіною, вона часто буває лише способом втечі від неприємної життєвої ситуації. Тому чоловіки нерідко вдаються до короткострокових сексуальних пригод тоді, коли переживають стрес (наприклад, на перших етапах батьківства). У фізично та психологічно складний період, часто позбавлені сексуальних стосунків, вони шукають віддушину деінде. Однак сексуальність у таких випадках стає просто бранцем наших інстинктів. Це не автентична сексуальність і не кохання.
Друг Петроній заохочує Вініція пізнати інших жінок, щоб не страждати від нещасливого кохання до Лігії. «Поки немає можливості бути з коханою, я шукав би те, чого мені не вистачало з нею, у іншої… Я знаю, що таке кохання, і знаю: якщо мрієш про одну жінку, інша не зможе її замінити. Однак з гарною рабинею завжди можна відволіктися хоча б на деякий час». Вініцій відкидає пораду друга. Адже це було б просто розслаблення, втеча від негативних емоцій. Він мріє лише про кохання Лігії.
Автентична духовність
Згідно з Гучіною, автентична духовність та сексуальність мають більше спільного, ніж здається на перший погляд. Обидві відображають глибокі й інтимні стосунки чи то з іншою людиною, чи з Богом. Віра, наше ставлення до надприродного, як і сексуальність, мають автентичну форму. А також менш достовірну версію. Автентична віра, справді глибокі стосунки з Богом проживаються всебічно, тобто не лише душевно, а й тілесно. Якщо ви, наприклад, християнин, чи бувають у вас у костелі мурашки по шкірі?
Для когось релігія, як і сексуальність, є втечею від реальності, альтернативний світ, завдяки якому вони почуваються впевненіше й безпечніше. З цієї ж причини виникають екстремістські релігійні об’єднання. Крім вищезгаданого почуття безпеки, вони пропонують своїм членам прийняття, авторитет чи сенс життя.
Віра — це також вільний вибір. Адже в нас є й інша можливість — не вірити. І тому, хоча я й захоплююся релігією й мені імпонують основні християнські цінності, я не визнаю християнського або якогось іншого бога. Вініцій би зі мною точно багато в чому погодився. Однак віра не обов’язково має проявлятися у вигляді вже наявної масової релігії. Бог може бути «простим» партнером у нашій внутрішній, інтимній розмові, він може бути моральним чи етичним суддею.
Франкл описує, що він має на увазі, на прикладі людської совісті. На його думку, совість — це своєрідне знаряддя духовності. Наприклад, уявіть, що ви пообіцяли колезі допомогти на вихідних з переїздом до іншої квартири. А пізніше друг кличе вас у цікавий похід в гори з групою близьких вам людей. Ви одразу розумієте, що б мали робити, яку саме програму вихідних мусили б обрати. Згідно з Франклом, совість, як і кохання — це інстинкти. Тому ви й без особливих роздумів знаєте, що правильно було б дотриматися обіцянки та допомогти колезі з переїздом.
Франкл вважає, що совість підказує нам, «як би мало бути, що б ми мали зробити». Однак, на його думку, ми відповідальні не лише перед собою, а й перед якоюсь вищою силою. І цей суддя, про якого йдеться, міг би бути богом. При цьому кожна ситуація унікальна, тому совість не можна просто віднести до загальних цінностей.
Нам не потрібно вважати свою совість богом. Той самий критерій стосується й богів, яких ми знаємо зі священних текстів. Якщо ми віримо, це не означає, що ми повинні обирати із заздалегідь підготовлених форм, які нам підсовують окремі релігії. Ніхто не повинен диктувати нам, яким є бог та як ми маємо до нього ставитися. Бог може бути чимось дуже особистим та індивідуальним і, отже, надзвичайно інтимним аспектом нашого життя. Так само, як і кохання.
Переклад: Ольга Долга