«Ми з моїм хлопцем разом уже більше чотирьох років, — написала нам у редакцію 29‑річна Анна. — «Інколи він переживає спади й депресивні стани, але, на щастя, відвідує психотерапію. Кілька місяців тому він сказав мені, що, за його відчуттями, нам краще розійтися. Йому потрібно побути самому і мати простір. Однак з’їхати він наважився лише зараз. Він орендував іншу квартиру, але ми все ще живемо разом. Ми легко знаходимо спільну мову, спілкуємося, вирішуємо проблеми, інколи також обіймаємося і, власне, все ще маємо якийсь контакт. В останні дні він усвідомив, що страшенно боїться самотності, розлучення і дружби. Він не йде, бо не хоче завдати мені шкоди і бути егоїстом. Коли він починає пакувати речі, йому стає погано, тож він цього не робить. Вчора в нас була більш відкрита розмова про те, що ж відбувається і чи є якийсь шанс усе повернути. Хлопець хотів би повернути кохання, але не знає, як. Каже, що, можливо, він усвідомить, що йому не вистачає мене, але зараз він ще не знає, чи так буде. Свої почуття до мене він охарактеризував як дружню любов, і я цього не розумію. Я не знаю, що мені тепер робити. Чи можу я зробити щось, щоб наш стосунки мали майбутнє? Вони для мене дуже важливі, і, звісно, я не хочу їх завершувати. Мені навіть не спадало на думку, що вони могли б закінчитися. Але я усвідомлюю, що мій хлопець заплутався в собі й не знає, що йому робити».
Розлучення зазвичай несе з собою скорботу — через кінець стосунків, через усе, що було і чого вже не буде. Ми сумуємо за тим, як прекрасно все було на початку, за тим, ким ми є в цих стосунках, і так далі. Це схоже на ситуацію, коли хтось помирає, і наші стосунки з ним чи нею в цьому світі закінчуються: остаточна скорбота починається лише після втрати близької людини, коли ми знаємо, що шляху назад немає, завіса закривається.
Намагаючись утримати стосунки, які вже є мертвими, ми нестерпно затягуємо скорботу, яка ніколи не закінчується, і тому після неї не може бути примирення і прийняття ситуації. Незавершена скорбота є також живильним середовищем для травм і багатьох психологічних проблем.
Зосередьтеся на своїх відчуттях і потребах
Я уявляю, як важко вам чути, що партнер більше не хоче бути з вами. Більшості з нас у таку пору потрібна підтримка, тому важливо вміти про неї просити. Але я не думаю, що варто намагатися отримати підтримку від людини, яка безпосередньо пов’язана з цим болем. Чи є у вас хтось, хто може вас підтримати? Друзі, родичі, колеги, домашні тварини? Також може допомогти професійна підтримка й психотерапія.
Коли нам важко змиритися з чимось болісним, ми постійно шукаємо, за що би вчепитися, що би могло означати, що ситуація не така, як каже нам інша людина. Але це може бути пошук того, чого не існує. Ваш хлопець не переїхав від вас за чотири місяці, але з того, що ви пишете, мені чітко зрозуміло, що — за його словами — йому потрібно бути самому і мати простір. Також випливає, що він відчуває: між вами немає того, що мало би, на його думку, бути. На те, щоб залишатися, у нього може бути багато причин, які зовсім не повинні означати, що він хоче бути з вами — ви вказали, що він сам говорить про свій страх самотності, розлучення і дружби.
Його слова про те, що, можливо, в майбутньому він усвідомить, що йому вас бракує, і він повернеться, як на мене, вже дещо за гранню. Це звучить як нечесна тактика «запасного варіанта»: застрахувати себе, що він зможе повернутися, якщо раптом виявить, що нова ситуація йому не подобається. Між рядками я бачу його припущення, що ви також захочете мати з ним стосунки в майбутньому і чекатимете, щоб побачити, чи зміниться щось для нього. Як таке ставлення вам? Що ви відчуваєте, читаючи ці рядки?
У вашому описі ситуації мою увагу привернула ще одна річ. Крім згадки про те, що ви хотіли б залишитися в цих стосунках, ви майже нічого не пишете про свої потреби і переживання. Наче в цих стосунках потреби партнера мають більший пріоритет, ніж ваші. Так інколи стається, коли один із партнерів має якусь хворобу. У мого партнера депресія, тож я робитиму все, щоб йому було краще, а себе відкину на другий план. У партнера депресія, тож я не буду додавати йому турбот…
Однак так ви поступово забуваєте про себе, і все починає обертатися навколо потреб та емоцій партнера. Інколи така динаміка в стосунках з’являється раніше, а хвороба партнера її лише поглиблює. Ви кілька разів згадали, як важко вашому хлопцю. А ви як? Як ця ситуація, коли партнер хоче з вами розійтися, виглядає для вас?
Мені здається, вам важко і боляче. В такій ситуації ми зазвичай проживаємо багато емоцій. Які свої емоції ми можете ідентифікувати? Чи дозволяєте ви собі їх проявляти? З вашої історії я відчуваю смуток (бо щось, найімовірніше, завершиться) і страх (що буде далі). Ви переживаєте ще якісь інші емоції? Зокрема, я маю на увазі гнів — це емоція, яка зазвичай виникає під час розриву, і це цілком природно.
Але чи можете ви взагалі гніватися на партнера? Це якось заважає вам співчувати його досвіду? Якщо так, то, звісно, вам варто було б уважніше дослідити це питання в терапії — наскільки ви дозволяєте собі фіксувати, усвідомлювати і висловлювати свої емоції та потреби, в яких ситуаціях і з якими людьми це може викликати ускладнення.
Якщо ви поки що не шукали собі психотерапевта, то чому? Ви кажете, що ваш партнер, на щастя, ходить на терапію. Чому б не спробувати і вам? Партнери — а частіше партнерки — людей із якимись хворобами або психологічними труднощами інколи мають відчуття, що піклування і підтримки більше потребує та інша людина. Але життя з людиною в депресії може бути не менш складним, ніж коли депресію маємо ми самі. Хвороба має величезний вплив не лише на хворого, а й на його близьких.
У стосунках вас двоє
З вашої історії мені здається (і я можу помилятися), що ви наче приписуєте собі майже абсолютну відповідальність за те, чи триватимуть далі ваші стосунки. Я часто помічаю в жінок — не лише в них, але частіше, ніж у чоловіків — переконання: якщо стосунки невдалі, то проблема саме в мені. Вони ламають голову, що вони зробили не так і що їм слід змінити в майбутньому або навіть «як покращити себе», щоб партнер знову їх захотів.
Водночас така поведінка нерідко зовсім не відповідає ситуації: наприклад, партнер їх зрадив, а вони розмірковують, де самі припустилися помилки! З мого досвіду, якщо такі зусилля надходять лише з одного боку, результату не буде, а деякі партнери ще й цим зловживають. Ви запитуєте, що можете зробити для майбутнього ваших стосунків. Ви ніби берете на себе роль рятівника, від якого залежить, чи є стосунки і якими вони є. Але ця роль дуже підступна.
За словами психіатра Стівена Б. Карпмана, на певний тип стосунків між двома людьми можна дивитися як на так званий трикутник взаємної залежності, де на кожній із трьох вершин перебуває одна з ролей: жертва, захисник, переслідувач. (Подане нижче бачення спрощене з огляду на обсяг статті та наш приклад.) Усі ми час від часу виконуємо всі ці ролі, але проблема виникає тоді, коли ми односторонньо переймаємо одну з них.
Коли ми перебуваємо в ролі захисника, то виконуємо всі бажання іншого, якого сприймаємо як жертву (наприклад, жертву депресії), аж допоки самі не падаємо з ніг. Ми не дбаємо про свої потреби, робимо набагато більше — те, про що інша людина нас не просить і про що може й не здогадуватися. Рано чи пізно людина‑жертва почне почуватися неспроможною, ні на що не здатною, і, хоч як це парадоксально, може ще більше входити в цю роль (я нічого не можу, допоможи мені!) або навіть перейти в роль переслідувача. Тоді рятівник відчуває, що ніколи не робить достатньо, навіть якщо він уже на межі своїх сил.
Як звідси вирватися? Один із можливих варіантів полягає в тому, що людина в ролі жертви усвідомлює свої здібності, перестає просити інших про порятунок і бере на себе відповідальність за свої поведінку і здоров’я. Людина в ролі рятівника може допомогти собі через усвідомлення того, де закінчуються межі її відповідальності й на що вона не повинна навіть намагатися вплинути, залишивши іншій людині.
Розлучення — не поразка
На ваше питання, чи можете ви зробити щось для майбутнього ваших стосунків, мені спадає на думку така відповідь: що вам потрібно для того, щоб вам було добре? Можливо, ви спершу відповісте щось про те, щоб стосунки не закінчилися і ви з партнером повернулися одне до одного. Якщо так, ходімо на крок далі: що означають для вас ці стосунки? Чим вони так для вас важливі?
Інколи люди пов’язують із романтичними стосунками велику частину своєї самооцінки. Як на мене, тут велику роль відіграє виховання в нашому суспільстві, яке змалку закладає дітям (дівчаткам значно більше, ніж хлопцям) думку, що те, чи мають вони партнера, надзвичайно важливо і багато говорить про них як про людей. Дівчаток у дитсадку вже запитують: То що, ти вже маєш хлопця? Серед дівчат також культивують думку про те, що найщасливіший день у житті — це весілля.
Від дорослих вони часто чують речі, які підкріплюють переконання, що завдання дівчат і жінок — подобатися хлопцям і чоловікам та поводитися так, аби ті були задоволені: Якщо ти будеш ось така, тебе жоден хлопець не захоче! Дівчатам також непомірно більше нав’язують ідею про те, що передусім від них та їхньої поведінки залежить, чи почуватимуться добре і чи будуть щасливими інші. На дівчат перекладають відповідальність за емоції та психічний стан оточуючих. Наприклад, ти повинна слухатися своїх батьків, інакше вони будуть дуже сумувати і хвилюватися.
Дитячий розум може інтерналізувати такі настанови, і тоді дівчаткам здаватиметься, що коли хтось із їхніх близьких сумує, вони принаймні частково за це відповідальні та повинні втрутитися. Також, якщо вони не подобаються іншій людині, інша людина їх не любить, це автоматично означає, що з ними щось не так, і вони повинні це змінити. (У чоловіків я теж це спостерігаю, але частіше все‑таки у жінок).
Також, на жаль, завершення партнерських стосунків все ще здебільшого сприймають як свого роду невдачу. На ньому лежить велика стигма. Хтось щось зіпсував, хтось винен, не вийшло щось важливе. Однак при цьому часто це навпаки дуже здоровий вихід із ситуації. Якщо ми знаходимо партнера, люди зазвичай вітають нас. Але коли ми оголошуємо про розрив, зазвичай нас ніхто не хвалить — ми не чуємо, наприклад: Ой, як чудово, що ти зміг розірвати стосунки, де тобі було погано.
Крім того, чимало людей думають, що з ними щось не так, і бояться осуду оточення, коли в них «не склалися» наступні стосунки. Це соціальне навантаження ще більше погіршує процес. Багато хто вважає за краще залишатися в стосунках, де вони не щасливі й де їх не поважають. Буває дуже важко змиритися з закінченням стосунків, у які ми «вклали» роки свого життя, уявляючи, що це назавжди. Але я пропоную таку вправу.
Уявіть, що ви чекаєте ще чотири роки, думаєте, що б ви хотіли в собі покращити, і сподіваєтеся, що ваш партнер повернеться. Це поглинає ваш розум і душу, ви весь час фіксуєтеся на цій думці. Минає чотири роки, ви оглядаєтеся на них — і бачите, скільки всього пропустили за ці роки, скільки всього гарного, цікавого, значущого і захопливого не відчули тільки тому, що думали: а якщо він усе‑таки повернеться.
Ви не почали нові стосунки, бо «що, якщо». Ви не дослідили, що таке бути самотньою — і не виявили на свій подив, скільки свободи й радості можете в цьому знайти, бо «що, якщо». Ви не дізналися більше про себе й ті чудові куточки своєї душі, які не могли проявитися в нинішніх стосунках, бо що, якщо вони йому не подобалися.
А тепер ви повертаєтеся на початок, і ці чотири роки ще перед вами! Тільки від вас залежить, як ви їх проведете. Бажаю вам, щоб це були захопливі, чудові й цікаві роки (адже, безперечно, вони мають потенціал такими бути)! Також бажаю вам великої підтримки від оточуючих — і в ідеалі також у терапії — протягом періоду, який, імовірно, спочатку буде важким, але пізніше ви, можливо, поглянете на нього як на трансформацію, новий початок.
Переклад: Тетяна Сопронюк