Нині інколи може здаватися, що «після війни» вже ніколи не настане. Втім, бойові дії обов’язково вщухнуть, а всім нам доведеться знову вчитися жити в новій реальності, і те, як ми до неї адаптуємося, залежить тільки від нас самих.
Із часів Другої світової Європа не бачила настільки масштабних конфліктів, як російсько‑українська війна. І річ навіть не у впливі бойових дій на економіку континенту, а в трагічності того, що відбувається. Весь світ спостерігає, як росіяни цілеспрямовано намагаються знищити одну з європейських націй. Водночас людство може засвідчити й відчайдушну боротьбу українців за життя та свободу, і це не може не надихати. Ми стали прикладом того, що нація, яка об’єднується, здатна на дивовижні речі.
Я можу безперестанку писати хвалебні оди своїм співвітчизникам. Вони на них цілком заслуговують. Однак у цьому тексті мені б хотілося поміркувати про те, що може відбутися з нами після завершення війни. Так, пропонувати такі роздуми ризиковано, адже мене можуть сприйняти за мольфарку. Втім, мені йдеться не про ворожіння, а про причинно‑наслідкові зв’язки.
Коли ми переможемо, помітним буде насамперед високий рівень травмованості. Те, що пережили українці, покидаючи Батьківщину, можна назвати трансгенераційною травмою, яка супроводжуватиме кілька поколінь поспіль. І якщо ви залишилися вдома, і якщо поїхали в іншу країну, війна поділила ваше життя на «до» і «після». Такий досвід не можна легко й швидко інтегрувати в психіку, тому наші нащадки також частково будуть його носіями. Неповні сім’ї, діти, які втратили батьків, інвалідизація військових та мирного населення, смерті рідних, втрачені домівки й зруйновані міста — всі ці страшні речі залишають пустку в людських душах. Це рани, які будуть загоюватися десятиліттями.
Громадяни європейських держав, спостерігаючи за війною, що розгортається настільки близько від них, можуть отримувати вторинну травму, адже є свідками насилля. Росіяни нівелюють західні цінності у ХХІ столітті — у час, коли ніхто вже не міг припустити, що геноцид можливий. Як виявилося, це не так. Звідси виникає запитання: «На яке ще насильство здатна людина?». Закономірно, що воно здатне викликати зневіру та кризу людяності.
Що з усім цим робити? Перш за все, говорити. Проговорювати воєнний досвід, озвучувати свої думки одне одному. Робити це всюди: вдома, на роботі, на сімейних святах, у психотерапевта, на публічних дискусіях. Це допомагає інтегрувати травматичний досвід у пам’ять та зняти з нього емоційне навантаження, зробити його емоційно нейтральнішим. Згодом уже можна буде доповнити пережите додатковим власним змістом.
Українська національна ідентичність теж переживає зміни і, найпевніше, стане виразнішою й самодостатнішою. Мені не до вподоби надмірна сконцентрованість медіа й суспільного дискурсу в Україні на поганості російської культури. Варто пам’ятати, що протилежністю любові є не ненависть, а байдужість. Тому пропоную бути байдужими до росіян та не помічати їхньої культури. Не висміювати чи хейтити їх за примітивізм, фальшивість чи хуцпу, а саме ігнорувати. Культура народу, частина якого вчиняє геноцид за мовчазного схвалення іншої частини, не вартує нашої уваги. Крапка.
Значно краще говорити про «нас зараз» і «нас після». Осмислювати українську культуру по‑новому, заново її відкривати, побачити те, чого ми раніше не помічали, робити її більш самобутньою. Сподіваюся, що відбудова інфраструктури України відображатиме ці зміни в національній самосвідомості.
Біженцям і внутрішньо переміщеним людям, усім тим, хто виїхав з дому, рятуючись від війни, може бути важко планувати своє життя і розуміти, що з ними відбувається. Рівень тривожності за таких обставин захмарний, а розгубленість і невизначеність іноді просто неможливо витримати. Після війни ці люди, хоч і не всі, повернуться додому. Конфлікти між тими, хто перечекав війну за кордоном, і тими, хто не покидав меж Батьківщини, очікувані та неуникні. Тому найкорисніше — вчитися мати повагу до досвіду іншої людини. Це пом’якшуватиме конфліктні ситуації.
Чоловіки й жінки, які безпосередньо брали участь у бойових діях, потребуватимуть нашої вдячності та поваги. Їхня реабілітація та інтеграція в мирне життя повинні бути пріоритетними. Військові не мають почуватися самотніми та використаними. Потрібно буде нагадувати їм, і не лише словами, що ми цінуємо їхній подвиг. Військовий, який відчуває, що про нього не забули і попіклувалися, буде індикатором того, наскільки ми справилися з наслідками війни.
Після війни почнеться новий етап боротьби за благополуччя країни. Так, це формулювання не можна назвати оптимістичним, але воно реалістичне. Щодо загальних психологічних рекомендацій для українців, то найважливішими будуть терпіння й уважне ставлення до інших. Це те, що може пом’якшити післявоєнний період і сприятиме якнайшвидшому відновленню.