Цей текст я виношувала так само довго, як і своє дитя. Його написання далося мені майже з такими самими зусиллями, як і народження. Те, що я думаю і відчуваю щодо чеської ментальності, яку сьогодні спостерігаю, викликає у мене дуже суперечливі почуття.
З одного боку, я ніколи не бачила, щоб хтось так активно відгукувався на прохання про допомогу, як це роблять чехи. А з іншого — ніхто ще не змушував мене почуватися настільки чужою, як ті самі чехи. Погодьтеся, тут є конфлікт. Так моя вдячність конфліктує з агресією, що її викликає відчуття меншовартості, яке транслюють мені в окремих випадках. Але про це насамкінець.
Консерватизм — основна риса, яку хочеться виділити, спостерігаючи за чехами і взаємодіючи з чеським суспільством. Варто уточнити, що я порівнюю чехів лише з українцями, і роблю висновки, здебільшого дивлячись на пражан.
Як на мене, українці більш гнучкі та відкриті до нового. Розумію, що небажання перелаштовуватися і змінювати погляди дає чехам відчуття стабільності й захищеності, але водночас воно закриває можливості для розвитку. Чехи вкрай обережно ставляться до інновацій — не заперечують їх, але й не впроваджують. Вони тягнуть «кота за хвіст», думаючи, чи воно їм взагалі потрібно.
Відчуття міри — це та чеська риса, якою я особливо захоплююся. Я весь час запитую себе: «Як так, що вам достатньо?!». Чехи нікуди не спішать, живуть розмірено, вміють відпочивати. Вихідні для них — це справді дні, у які не працюють. А в п’ятницю — офіційно скорочений робочий день. Особисто мені такий спокій може хіба наснитися, і це вирізняє мене серед моїх чеських колег. Іноді, коли я перестаю метушитися, то помічаю, як вони повільно і з насолодою смакують каву між прийомами пацієнтів.
Великі сім’ї. Чеські тати помітно більше, ніж українські, проводять час зі своїми дітьми. Це не бентежить, бо саме так і має бути. Велика залученість чоловіків до догляду за дітьми — це сильний бік чеського суспільства. Чехи значно активніше практикують партнерські, а не патріархальні стосунки. Відповідно, коли подружжя рівномірно розподіляє обов’язки, пов’язані з малечею, то збільшується ймовірність, що дітей у сім’ї буде більше. У багатодітних чеських сім’ях дітвора має невелику різницю у віці. Малечі дозволяють бути самими собою і дуріти, як їм заманеться. Замурзана дитина у Празі — це норма.
Звісно, інфраструктура міста теж відображає любов до дітей. Вона помітна у великій кількості закладів кідс‑френдлі. Але от зі школами і дитсадками — халепа. Їх бракувало і самим пражанам, а зараз через масовий приїзд українців говорять про наближення колапсу в сфері освіти.
Зовнішність. Часто від українців можна почути історії про те, що чеські жінки виглядають «не так», «не достатньо доглянуті» чи «не жіночні». Однак про чоловіків таких історій немає. Втім, мені дуже подобається, що празькі чоловіки виглядають по‑різному і не мають схожих зачісок. Жінки теж різні — напевне, вищеописаний консерватизм дає про себе знати. Чешки набагато рідше використовують послуги косметологів‑ін’єкціоністів, тому не виглядають за одним «каноном» краси. Складається враження, що зручність і функціональність в одязі — це те, що чехи цінують найбільше.
Ставлення до іноземців. Хай пробачать мені чеськомовні читачі, але загалом воно непривітне. Трішки більше бачать у тобі людину, коли дізнаються твою фаховість і коли ти намагаєшся говорити чеською. Але загалом «cizinec» (чужинець, іноземець) — це синонім до слова «підозрілий».
Поведінка людини, яка для себе визначила, що ти «не свій», напружена. Я, своєю чергою, не завжди розумію, що зі мною не так: чи то я сказала щось некоректне чеською, чи невчасно підібрала момент для того, щоб поставити запитання, чи, може, була неввічливою. Коли я починаю думати про все це, то й сама напружуюся, і комунікація провалюється. Відповідно, я намагаюся ходити в одні і ті самі заклади та кав’ярні, аби звикнути до персоналу, а він звик до мене, щоб усім було комфортно.
Я прийняла те, що з відчуттям «чужинства» боротися не вийде, бо тут я справді не своя. А вимагати привітності я не можу навіть на Батьківщині. Все, що я можу, — сама бути відкритою і привітною, вчити мову, платити податки. Бути корисною для країни, яка дала мені тимчасовий прихисток та сподіватися на те, що рано чи пізно мені таки зустрінеться орендодавець, для якого я буду насамперед людиною, яка потребує житла і готова за нього платити, а не біженкою.