Коли до мене приходять клієнти, які покинули свою домівку через війну, то всі як один шалено опираються вивченню чеської мови. Однак мова – це основа комунікації, без її знання дуже складно розуміти одне одного. Що означає – вчити іноземну мову? І чому це може викликати опір?
Вчити мову країни, до якої приїхав на невизначений термін – це, насамперед, повага до громадян цієї держави. Це ніби подавати сигнал – мене цікавить це місце, його люди і традиції, я готовий/готова вчитися і співпрацювати, а не лише споживати. Вивчити мову на елементарному чи побутовому рівні не важко, при бажанні це може зробити кожен навіть самостійно.
Однак іноді вивчання мови немовби означає – залишитися на новому місці назавжди. Так, ніби якщо я знатиму мову, матиму чеських друзів, роботу і житло, моя дитина піде у місцевий садок чи школу – то вже не буде сенсу їхати в Україну. Це може викликати страх. А відтак запитання: «Я перестану сидіти на валізах і чекати завершення бойових дій?», «Залишуся тут і стану зрадником/зрадницею?»
Такі думки можуть налітати на вас, як зграя галасливих птахів. Тоді ви ніби ховаєте голову в плечі, й кажете вивченню чеської – «не сьогодні». І цим значно утруднюєте собі тимчасове перебування тут.
Від цієї зграї крикливих пташок треба відбиватися. Для цього варто критично оцінити думки, які в’яжуть вас сумнівами чи переконують, що вивчення мови, нібито, означатиме зречення дому. Адже знання мови, насамперед, полегшує побут. А налагодження нормального побуту жодним чином не стоїть на заваді поверненню на Батьківщину. Володіючи чеською, ви станете для чехів, радше, бажаним гостем, а не просто туристом. Погодьтеся, коли іноземець розмовляє українською, це викликає приязнь і бажання допомогти.
Поведінка і те що ми нею транслюємо
Буває, що людина не сказала ще ані слова, а вже викликає у тебе відторгнення. Зараз, коли ми розгублені, то можемо бути вередливими і занадто вимогливими. Та не всі люди мають психологічну здатність проявляти чудеса терпіння щодо інших.
Відчуття, що вам всі винні бо ви постраждали, або почуття заздрості до тих, хто не переймається війною, а насолоджується життям – це нормально і не означає, що ви погана людина. Але такі відчуття потрібно помічати. Це сигнали про те, що ви потребуєте піклування і вам, найпевніше, вже бракує ресурсів. Втома від постійної перенапруги може запускати каскад деструктивних почуттів. І ці почуття провокуватимуть думки, які впливатимуть на вашу поведінку щодо тих, хто вас оточує.
І от, наприклад, ви підходите до консультанта в «Росмані» і запитуєте ламаною англійською щось про депілятор. При цьому виглядаєте так, ніби ви реінкарнація княгині Ольги, а не біженка з Вінниці. Дуже ймовірно, що у консультанта/консультантки це викличе неприємні емоції.
Порівняння з княгинею тут не випадкове, адже коли страждає самооцінка, то психіка обирає зверхність як компенсацію. Коли людина вимушено переїжджає в іншу країну, то часто все, що вона мала вдома: майно, соціальний статус, улюблена роботу, відчуття потрібності – втрачає значення. У таких умовах можна відчувати себе мало не нікчемою. Адже «ти тут ніхто» і треба починати все спочатку. Усвідомлювати це дуже боляче. От саме від цього болю ми і можемо захищатися нахабством та зверхністю.
Ідентичність (усвідомлення того, хто ти, який, та чого прагнеш) переживає за таких умов кризу. Це зрозуміло, адже у життя вривається стільки всього нового, пов’язаного з неприємними змінами. І це нове може сприйматися як чуже, а отже вороже і тому викликати опір.
Нереалістично очікувати, що наша з вами ідентичність залишиться такою, якою була до 24 лютого 2022 року. Вона буде, і має, трансформуватися. Як і будь‑яка зміна, вона буде дискомфортною. Але варто пам’ятати, що після пережитих незручностей завжди з’являється простір для розвитку. Ми змінюємося, бо цього вимагають обставини: адаптуємося до життя в іншій країні, звикаємо до незнайомої культури, вчимо іноземну мову. Але навіть при цьому ми не втратимо своєї ідентичності. Адже наше серце залишиться українським.