В подібній ситуації опиняється багато людей — не лише в партнерських, а й у робочих, дружніх та родинних стосунках. Одна людина може розриватися, робити все можливе, посувати свої кордони, вмовляти, намагатися, плакати, проживати купу почуттів, але іншої людини це ніби як не стосується. Здається, що вони перебувають на різних сторінках книги. Або, якщо ще точніше, наче кожен із них читає щось зовсім інше.
- — Що з тобою?
- Тиша.
- — Ти зі мною не говориш?
- — Я не хочу сваритися.
- — Я теж не хочу сваритися. Я хочу з тобою поговорити. Розкажи, що відбувається у твоїй голові.
- — Та нічого, облиш.
- — Я ж бачу, що щось не так… Чому ти нічого не кажеш?
- — Бо нічого не сталося. Я не знаю, як ще тобі про це сказати. Можеш залишити мене в спокої?!
«І так завжди, — каже мені Ленка. — Я у відчаї. Я не знаю, як витягнути з Радека бодай слово. Я не розумію, що між нами відбувається. Я зовсім вибилася з сил. Я спробувала все. Дати йому простір і не наполягати. Притиснути його до стіни і тупнути ногою. Я намагалася робити це так, як він каже, і говорити лише в потрібний момент. Намагалася вмовити його на парну терапію. Марно. Все безрезультатно. Він наче охолов. Ніщо з того, що я роблю, не має сенсу. Інколи мені здається, що він мене мучить. Він вдає, що з ним усе гаразд, але я просто знаю, що щось не так…»
Ленка не розуміє, де опинилися їхні стосунки. Вона робить для Радека все, що може, але цього все одно не достатньо. Вона намагається зберегти стосунки, аби вони не розпалися.
Без відповіді
Такий комунікаційний блок іноді супроводжується почуттям гніву, відчуження, розчарування. Настає психічне пекло, тому що мовчання у стосунках є одним зі способів домінувати над іншою людиною: Почекай, прямо зараз я не скажу тобі, шо не так, а мучитиму тебе мовчки, поки ти сам/сама не здогадаєшся, не вибачишся або не виправишся. Я тобі не допомагатиму. Ти будеш рухатися навпомацки, а я мучитиму тебе тим, в чому ти помилився(‑лася).
Стрес, викликаний браком зворотного зв’язку, важко подолати своїми силами через його природу. У нас у голові можуть пробігати різні сценарії, а ми самі можемо нескінченно страждати через питання на зразок: Що ж такого поганого я міг/могла зробити? Що я маю сказати, аби ти зі мною заговорив(‑ла)? Аби поділився(‑лася) зі мною своїми думками? Аби вірив(‑ла) мені? Аби зрозумів(‑ла), що зі мною відбувається?
Думку людини, яка намагається знайти вихід із цієї міжособистісної ситуації, важко спинити. Це наче заплутана головоломка, в якій головну підказку має та інша людина. В ту мить це хтось, хто не хоче чи не може сказати, що ж, власне, відбувається. Він чи вона закриває в собі всю інформацію, а ми можемо лише хвилюватися. Ламати голову над тим, що ми не так зробили, сказали, де провинилися. Коротше кажучи, в чому ж ми погані.
І можливо, що ми справді робимо щось не так. Можливо, людина не хоче чи не може сказати, що з нею відбувається, тому що ми щось зробили чи сказали. І це часто робить нас, особливо в нашій голові, винними:
- Якби ж я на нього не кричала. Якби ж я спробувала по‑доброму.
- Можливо, якби я дав їй більше простору, більше часу… Якби був терплячішим.
- Якби ж я сказала це іншим тоном.
- Якби я говорив більше або менше, зараз усе було би по‑іншому…
Нас затягує у спогади про минуле. Думками ми блукаємо в давно минулих сварках, промовлених докорах, конфліктах. Шукаємо ознак, сигналів від іншої людини, які ми, напевно, мали би вловити, але не вловили.
Ми шукаємо миті, які могли б бути ключем до розуміння проблем у стосунках. Ми чіпляємося за думку, що рішення проблеми залежить від нас, воно в наших силах. І якщо ми напружимо сили і приділимо цій проблемі увагу, ми можемо виправити стосунки.
Нам наче не приходить у голову інша дуже важлива річ: Як до нас у цю мить ставиться та інша людина? Чи допомагає нам? Чи є разом з нами? Теж намагається шукати, що ми разом можемо робити по‑іншому? Намагається щось вигадувати, покращувати, виправляти? Має бажання до нас прислухатися? Просить дати йому простір, допомогу, спокій, відпочинок, тишу? Висловлює свої потреби? Чи принаймні виявляє зацікавленість у тому, щоб стосунки тривали й далі?
Наслідки мовчання
Кожен може мати свої «миті» — мовчати, «відключатися», замикатися в тиші й самотності. Якийсь час ми можемо не брати участі в партнерському діалозі, тимчасово створити власний спокійний простір. Ми можемо переживати кризу і не знати, чи хочемо працювати над стосунками. Але як тільки ми замкнемося в непроникній тиші, ми ризикуватимемо втратити іншого. Він чи вона просто не знатиме, що робити з нами й зі стосунками.
Тут ви цілком правильно почуваєте, що межа між тим, де починається тривале болісне мовчання, і тим, що є просто «звичним простором для партнера», суто індивідуальна. Вона залежить від того, що працює для обох сторін. Що для них приємно, прийнятно або, в більш складних випадках, принаймні стерпно. Вона залежить від того, як обидвоє почуваються в тиші.
Найважливіше — ваші індивідуальні відчуття. Йдеться про міру розчарування, яке ви переживаєте. Про терплячість, яка може зменшуватися з кожним днем болісного мовчання. У вас у думках можуть усе частіше з’являтися сумніви, гнів, жаль чи спантеличеність. Гарною уявною межею є й наші відчуття тоді, коли ми повертаємося додому. Ви нервуєте? У вас болить живіт чи голова? Ви не хочете відчиняти двері з думкою «а що буде вдома»? Коли ми переживаємо щось подібне протягом тривалого часу, стосунки починають завдавати нам психічної та фізичної шкоди.
«Чому він просто не починає говорити? — розповідає Ленка. — Що в цьому такого тяжкого? Чи хоче він продовжувати ці стосунки, чи ні, але хай мені хоч скаже про це! Ви розумієте? Чому він ставиться до мене так половинчасто? Без почуттів, але й без конфлікту. Без інтересу, але й не жахливо. Як я маю з ним розійтися? Що, коли потрібно лише про все це добре подумати?»
Багато з нас хотіли би, щоб наш партнер чи партнерка, друг, донька, батько чи колега просто почали говорити. Аби ми отримали необхідну інформацію. Аби їм теж стало легше і вони сказали, що їх турбує. Все було б настільки простіше. Все би проломилося, відлягло б, з’ясувалося б. Однак часто так не стається. А інша людина й не повинна говорити, якщо не хоче. В наших силах — тільки дати можливість говорити. Якщо ми хочемо зберегти ці стосунки, то можемо шукати різних шляхів, як і Ленка, аби інша людина змогла розповісти, що відбувається всередині неї.
Але що, коли ця інша людина — інтроверт? Якщо вона так не вміє? Якщо я хочу від неї того, чого вона не здатна дати? Це чудові запитання! Кожен із нас має свій звичний спосіб комунікації, проявляння почуттів, поведінки. І це добре. Можливо, Ленка хоче від Радека неможливого. Можливо, він не вміє сказати про все так, аби Ленку це не роздратувало. Можливо, Радек робить погано, але всередині думає лише найкраще. Можливо, він справді просто не хоче сваритися, а в реальності все в порядку…
Так, Радек може на вербальному і невербальному рівні поводитися зовсім по‑іншому, ніж Ленка. Але добре не втрачати з поля зору одну інформацію: Ленці так вже тривалий час погано. Ленка робить усе, що в її силах. Дає простір, запитує, вибачається, просить. Погрожує, злиться, кричить. Балансує між думками й емоціями. Створює приємний час для двох і лишає Радека в спокої.
Робить усе, що тільки може придумати. Почуває великий страх втрати, біль, розчарування, а нині вже й гнів та недовіру. І не має жодної підказки, жодного ключа до того, як робити щось по‑іншому — не кажучи вже про «краще». Бо здається, що в очах Радека вона просто «все робить не так», але нічого конкретного від нього не отримує.
В душі Ленки все більше зростає згубне почуття, що погана саме вона. Ленка звинувачує себе в тому, що не знаходить рішення. Що не є кращою партнеркою. Що не вміє спокійніше переносити конфлікти: «Він же нічого поганого не робить. Я — та, хто створює пекло. Хто на нього кричить. Я — та, хто приносить самі проблеми». А що, коли вона права?
У стосунках завжди двоє
Однак комунікація і її стиль — це наріжний камінь партнерських стосунків. Вірджинія Сатір уявляє її як величезну парасольку, яка покриває та впливає на все, що відбувається між людьми. Одна з найвідоміших сімейних терапевток каже, що основою стосунків, які працюють, є пряме вираження почуттів і слухання.
Без цього не обійтися. Хоч би як ми хотіли, просто неможливо, щоб одна людина все тягнула, постійно чекала і докладала зусиль. Нам потрібно знати, що відбувається всередині інших, незалежно від їхнього способу спілкування. Комусь потрібно більше часу на роздуми, трохи спокою, хтось викидає відразу багато почуттів і прибирає їх потім. Це все можливо. Але інший повинен знати, що відбувається. Інакше нічого не вийде, тому що одна людина просто не зможе тягнути стосунки.
Зараз забудьте про всі минулі сварки, конфлікти та докори. Забудьте про пошук винного: Хто кого образив? Хто тоді сказав погане слово? Хто тоді кричав на сімейному святі? Хто проявляв менше вдячності? Погляньмо на те, як є зараз. Що відбувається між вами й іншою людиною, яка мовчить, зараз. Хто докладає зусиль до комунікації? Хто створює можливості? Хто приділяє іншому час та енергію? Хто намагається порозумітися? Хто намагається дослухатися?
Дослідження Яни Дубровської було спрямоване на вивчення дисфункційних моделей комунікації. До нього зголосилося 40 подружніх пар, 20 із яких мали гарні стосунки, а інші 20 — дисфункційні (ці пари відвідували подружні або сімейні консультації). Дисфункційні пари означили самі себе як «незадоволені подружнім життям». У стосунках вони суб’єктивно почувалися недобре. І які були головні комунікаційні відмінності між цими парами? Можливо, ви правильно здогадалися про багатьох із них:
- У щасливих пар потреба в спілкуванні задовольнялася активно: якщо в одного з партнерів виникало бажання чи потреба поговорити, то другий принаймні його вислуховував і давав необхідний зворотний зв’язок.
- Партнери ділилися особистими проблемами і турботами, могли попросити одне одного про допомогу чи пораду.
- Коли один з партнерів потребував цього, інший хоча би був поруч із ним. Вони намагалися разом пережити важкі хвилини, були опорою одне для одного, а не джерелом додаткових труднощів чи стресу.
- У задоволених партнерів рідко з’являлися так звані генералізовані твердження: Ти мене ніколи не слухаєш! Ти завжди зайнятий, коли мені щось потрібно. І так кожного разу… Ці висловлювання завдають багато болю і зазвичай не є правдивими, бо спираються на наші нинішні почуття. Саме ці твердження зазвичай перетворюють сварку в безвихідний колообіг розчарування, який весь час повторюється.
- В комунікації задоволених пар часто з’являлися гумор, похвали, взаємні винагороди.
- І навпаки, рідко можна було почути твердження, які б принижували або очорнювали іншого партнера.
- Партнери загалом працювали над тим, щоб їхнє спілкування з іншим було зрозумілим. Коротко кажучи, щоб вони не ускладнювали одне одному життя.
Тим, що ми кажемо іншій людині вербально чи невербально, ми можемо підтримувати або руйнувати стосунки. Щось працює, а щось ні. Про стосунки повинні дбати двоє. Певний час, можливо, нам вдаватиметься переконувати себе в тому, що все тільки в наших руках. Що, можливо, ми могли чи повинні були зробити або сказати щось інакше. Що це тільки в нас — за допомогою вмілого спілкування (чи маніпуляції) ми все ж можемо змусити іншу людину зробити що завгодно.
Але це не так. Ми точно не можемо змусити іншу людину працювати над стосунками разом з нами. Щоб вона вкладала в це стільки ж емоцій, сил і часу, скільки й ми. Ми можемо створювати простір та давати шанс. Ми можемо якийсь час шукати щастя в іншому місці й дати партнерові тишу, якої він потребує.
Втім, нам не слід забувати, що в стосунках ми теж, швидше за все, чогось потребуємо. Розуміння, близькості, легкості, підтримки, гумору, любові, обіймів, затишку, прихильності. Нам потрібно мати свій острівок безпеки, яким можуть бути наші партнерські стосунки.
Психолог Пауль Вацлавік із сумом говорить, шо визначених рецептів комунікації не існує. Ні я, ні хтось інший не повинні говорити вам, що слід робити, аби стосунки працювали. Тому що кожній парі, кожній людині приносить користь і радість щось інше. Кожна пара мала би знайти свою гармонію, свою потребу в комунікації. Вони мали би задовольняти потреби одне одного, навіть якщо вони трохи різні.
Мовчання може бути спокійним, повноцінним та теплим. Може бути виявом симпатії й розуміння. Якщо у ваших стосунках зараз є мовчання, ви точно знатимете, що відчуваєте. Ви самі зрозумієте, чи хочете розв’язати внутрішнє невдоволення, або ж, навпаки, вам у мовчанні комфортно.
Але якщо це не так, і ви берете всю його вагу на себе, ця стаття саме для вас. Завжди йдеться про двох людей. Про двох партнерів, між якими існує зв’язок. Вони або хочуть піклуватися одне про одного і боротися за стосунки, або один здається, а інший продовжує боротися. Тягне за обох — а на це потрібно багато сил. Я бажаю всім тим, хто намагається «розговорити» іншого, бачити й своє власне щастя, свої потреби та мати змогу боротися за себе.
Переклад: Тетяна Сопронюк