Знаєте це відчуття, наче ваше життя відмовляє вам у чомусь або ви щось не встигаєте? Довкола ваших подруг уже в початковій школі крутилися хлопці, однокласники в середніх класах мали кращі оцінки, потім обрали кращий університет та мають краще оплачувану роботу. Сусідські діти розумніші. З партнером вам не надто пощастило. Ваш шеф частіше помічає добре виконану роботу ваших колег, ніж вашу. У дзеркалі на вас дивиться людина, яка могла би схуднути чи навпаки набрати вагу, їй на завадила б пластика носа, більші м’язи або інший розмір грудей. Ви вважаєте несправедливим те, що інші мають більше, ніж ви, хоча ви не робите нічого поганого.
Коли щось іде не так або очікувані вихідні з друзями не вдаються, нас захльостує хвиля емоцій — смуток, жаль та гнів. У такому контексті це цілком природно. Це ознака того, що певна подія була для нас важливою.
Коли з нами розлучається партнер або ми отримуємо догану, нас захльостує ще більша вина. Когось вона може і змити. Питання на кшталт Чому це сталося? Що я зробив(‑ла) погано? Чому саме я? або зітхання Оце мені не пощастило! доречні та є частиною здорового процесу подолання кризової ситуації.
Періодичне відчуття жалю до себе має й позитивний ефект: ми можемо перекласти свою частку відповідальності на зовнішні обставини або на когось іншого. На мить відчути, що ми не винні, а світ є до нас несправедливий. Це як розчинити вимоги до себе та відповідальність у склянці вина і піддатися полегшенню.
Всі ми відчували таке у своєму житті. Але що робити, якщо жалість до себе стане взірцем поведінки, до якого ми вдаватимемося щоразу, коли щось піде не так? Або ми навіть почнемо жити із жалем до себе, наче він став частиною нас? Так, і це стається.
Звідки береться жаль до себе
Жаль до себе виникає з різних причин. Велике значення має виховання, внаслідок якого ми навчилися приймати роль жертви. Наприклад, ми могли бачити, як наша мама бравурно маніпулювала оточенням. Вистачало зронити сльозу і вимовити речення «нікому я не потрібна», як раптом усі починали робити щось відповідно до її уявлень. Або коли ми починали скаржитися, що нам щось не вдалося, емпатичні люди приділяли нам увагу, якої нам не вистачало.
Шлях до прийняття ролі жертви також проходить через встановлення надмірних вимог. Можливо, в дитинстві з нами траплялися неадекватні ситуації, але нам все одно доводилося давати з ними раду. Опори з боку батьків не вистачало, і так ми брали на себе завдання понад нашу силу.
Не через недостатні здібності (навпаки, в нас вони були набагато більшими, ніж в наших однолітків), а через те, що в своєму розвитку ми ще не перебували в тій фазі, коли могли зрозуміти, чого від нас очікували в певній ситуації. Це могло призвести до витворення уявлення, що незалежно від того, чи ми щось робимо, того, що ми робимо, ніколи не буває достатньо, і тому не варто навіть пробувати.
Встановлення надмірних вимог можна продемонструвати на прикладі такої історії. Пан Войтєх — інтелігентний чоловік із різними інтересами. Об’єктивно він виглядає дуже здібним. Однак суб’єктивно він сприймає себе як ні на що не здатного і кожну найменшу невдачу вважає великою зрадою. Каже, що хоч би що і як він робив, він ніколи не буде достатньо добрим, тому що світ завжди змовлятиметься проти нього.
Коли Войтєхові було п’ять років, помер його батько. Мати залишилася з ним і з близнюками, яким був тільки рік. Войтєх доволі швидко пристосувався до складної ситуації тим, що почав «заміщати» роль відсутнього батька. В реальності це виглядало так, що він не тільки підтримував матір емоційно, а й намагався допомагати їй із братами.
Мати, пригнічена своїм горем і страхом за дітей, привітала «напарника» і поступово вимагала від Войтєха все більших зусиль. Вона посилала його за покупками, він мусив допомагати їй із прибиранням, а коли вона інколи хотіла кудись вийти, Войтєх піклувався про своїх братів. Часто бувало так, що він міг чогось не догледіти, і щось ставалося. Тоді він діставав від мами на горіхи. Він сприймав це як зраду. Він же так старався, то чому завжди щось іде не так?
Великим джерелом жалю до себе є почуття вини. Сконцентрованість на минулому, пошук моменту, коли ми могли зробити щось по‑іншому, і наступний жаль, що ми є там, де ми є. Це паралізує, забирає енергію, радість, сенс щось робити, до чогось прагнути. Жаль до себе, який проживають так сильно, може бути шляхом до депресії.
Погляд під поверхню
З якої би причини ми не опинилися в ролі жертви, ми повинні усвідомити, що вона нам несе, наскільки нам вигідно повторювати одну й ту саму схему знову і знову. Уявімо це на конкретній історії тридцятидворічної Вероніки. Ця жінка прийшла до мене в той момент, коли її функціональний дотепер захист почав давати збій. Вона побудувала його, щоб «вижити» в сім’ї, де поведінка інших людей була для неї незрозумілою та загрозливою.
Саме тому Вероніка вже змалку виховала в собі вміння сприймати настрій інших й заодно «вимикати» свої емоції. Завдяки цьому вона могла бути постійно налаштованою на потреби інших, задовольняти їх і так забезпечувати буквально злиття з небезпечним оточенням. Єдині емоції, які вона могла проживати без остраху, були приємні.
До того, як Вероніка прийшла в терапію, вона почала проживати і неприємні емоції. Вона дозволяла їх собі в ситуаціях, які були для неї безпечними. В її випадку це означало тоді, коли вона лишалася наодинці. Тоді вона могла плакати цілих три години підряд, поки не засинала від втоми. Це її лякало.
Разом із нею ми працювали, серед іншого, й над викоріненням думок, пов’язаних із виснажливим плачем. Їх зміст спершу був хаотичним. Пізніше вона усвідомила, що це жаль. Вона буквально тонула в жалю через те, як її сприймає оточення. За її словами, всі вважають її врівноваженою і спокійною жінкою, яка вміє впоратися з якою завгодно ситуацією, і в будь‑який момент вони можуть звернутися до неї з проблемою або проханням про допомогу. Вона почувалася використаною. Її бентежило усвідомлення того, що ніхто не бачив, якою вона є насправді.
Минуло багато часу, перш ніж Вероніка змогла визнати власну причетність до того, як ставляться до неї оточуючі. Це усвідомлення стало переломним моментом, коли вона почала розпізнавати свої потреби та вчитися з ними справлятися. Що більше в неї виходило, то менше поверталися стани жалю до себе. Вероніка поступово брала на себе відповідальність за своє життя, тим самим набуваючи почуття власної гідності. Це дозволило їй позбутися закріпленої роками ролі жертви.
Початок жалю до себе можна відслідкувати будь‑де в нашому житті. Водночас кожен із нас носить рюкзак із вантажем того, що ми пережили в житті та що нас сформувало. Хтось знизує плечима, коли останню порцію улюбленого морозива продають на його очах, і насолоджується іншим. Другий же матиме зіпсований день, тому що світ знову до нього несправедливий.
Якщо ви впізнаєте себе в другому випадку, я хотіла би заохотити вас почати дивитися на подібні ситуацію по‑іншому.
- Спробуйте відслідкувати, звідки береться жаль до себе.
- Який досвід постійно озивається до вас таким чином?
- Що вам дає жаль до себе?
- Як це можна отримати по‑іншому?
- Наскільки впевнено ви почуваєтеся в ролі сценариста свого життя?
Пошук відповідей не повинен бути ані легким, ані приємним. Тож намагайтеся бути добрими та ласкавими до себе. Ви заслуговуєте на це. Ви маєте право відмовитися від завченої ролі, яка раніше мала сенс, але сьогодні вам більше не підходить. Створіть нову роль. Для себе. Таку, яку вам не доведеться грати, тому що це будете ви.
Переклад: Тетяна Сопронюк