Кажуть, які стосунки ми маємо з мамою, такі стосунки ми маємо з самими собою. Що на наш рівень задоволення від життя впливає прийняття чи неприйняття мами такою, якою вона є. Які шляхи ведуть до цього прийняття?
У стосунках між матір’ю й донькою ми очікувано вбачаємо любов, прийняття і відчуття безпеки. Однак дуже часто тут також є ревнощі, нездорова залежність чи навіть ненависть. Стосунки матері й доньки — це складне переплетіння, сповнене упереджень, старих образ і почуття провини. Важко визначити, де цей ланцюжок закінчується і де починається. Кожна мати також була дочкою, багато доньок згодом стали матерями. Майже кожна могла би розповісти історію з обох боків. І в яких би стосунках вони не перебували, у них завжди є щось спільне.
Історія двох жінок
Єві було двадцять шість років, і вона хотіла покращити свої стосунки з матір’ю. За її власними словами, у присутності матері вона перетворювалася на істеричку, яка неконтрольовано піддавалася нападам гніву. Водночас Єва добре усвідомлювала, що прагне материнської любові й близькості.
Ми працювали разом майже два роки. Торкалися її потреб, невислуханих прохань і болісних місць, про існування яких вона не здогадувалася. Часто йшлося про те, наскільки її мама жахлива. Як вона принижувала її в дитинстві та завдавала ран словами. Як із кожним днем вона все більше втоптувала її впевненість у собі та знищувала її самооцінку. Вона ніколи її не обіймала, ніколи не говорила їй чогось приємного. Єва ж старанно шукала в цих проявах любов. Тоді вона попросила мене зустрітися з її мамою і вислухати її. Вона вірила, що це крок, який міг би зміцнити їхні стосунки та розплющити матері очі. Тож я також вислухала історію її мами Яни.
Яна жила з відчуттям, що ніхто ніколи не був поруч. Батьки поводилися з нею суворо й справді любили, як вона каже, лише її молодшу сестру. Чоловік, батько Єви, часто принижував Яну, а любов віддавав лише своїй доньці. Кілька разів під час своєї розповіді вона повторила одне речення: «Чому вона, а не я?» Все життя вона спостерігала за тим, як любов дістається всім довкола. Вона сприймала це так. Почувалася, наче шахова фігурка, яка стоїть не на ігровому полі.
Ми спробували дослідити, як її життєвий досвід може проявлятися в стосунках із Євою. Все життя їй не вистачало когось, кому б вона справді подобалася, в чиїй любові вона б не сумнівалася. Тепер в неї є донька, яка має таку саму потребу. Вона плакала. Говорила, що все розуміє, але не знає, як це змінити.
Повернемося до Єви. Під час наших зустрічей її біль отримав простір, де він міг проявитися та бути почутим. Це дало їй змогу менше зосереджуватися на матері й звернути увагу на себе і свої потреби. Вона перестала концентруватися на винуватцях та крок за кроком почала приймати відповідальність за своє життя.
Через шість років Єва знову звернулася до мене. Тоді їй вже було 32, і вона сама стала матір’ю. Виглядала вона щасливою, але її непокоїли стосунки із трирічною донькою. Єва любила її більше за життя, проте водночас відчувала, що щось пропускає, що зазнає невдачі та не справляється з її темпераментним характером.
Іноді вона ловила себе на думці, яка тривожно нагадувала речення чому вона, а не я: чому їй не судилося щасливе дитинство, яке має її маленька донечка? Настав час відкрити ще один шлюз. Біль утрачених дитячих років поступово почав зникати, а потім у тиші пролунало кілька слів: «Іноді я справді ненавиджу свою маму за все, що вона мені зробила. Водночас мене жахає, що я починаю її розуміти».
Власним шляхом
Таких історій у різних варіаціях — безліч. Інколи із щасливим кінцем, інколи без нього. Аби змогти позбутися важкого минулого, потрібно прийняти те, що є, і відпустити все, чого ми в цю мить позбавлені. В цьому процесі не можна спішити. Він потребує часу і свідомої роботи над собою. Не шукайте до нього інструкції, її не існує. Історія Єви може надихати: слід перестати шукати винних і поступово брати відповідальність за своє життя. Адже винних не існує. За всіма цими історіями — лише біль, який передається з покоління в покоління. І кожен із нас має можливість вирватися з кола взаємних звинувачень.
То коли ж можна буде сказати це не є чиясь провина, мати просто робила все, що вміла й могла? Як людина доходить до стану, коли погоджується з таким твердженням? Аби обов’язково настало порозуміння і полегшення? Біль не можна просто обійти. Якщо він у нас є, потрібно приділяти йому максимальну увагу. Дати йому простір, щоб він міг проявитися. Я не маю на увазі нескінченне копання в нашому минулому. Навпаки, слід використовувати те, що є, чим ми зараз живемо. А за потреби просто зануритися по інформацію з нашого дитинства — і повернутися знову. Коли ми зцілюємо себе та свої рани, ми можемо створити простір, у якому глибоко приховані емоції до інших поступово розчиняються.
Я інколи запитувала клієнток, що стало тим поворотним моментом, коли їхнє ставлення до матері змінювалося. Дуже часто лунали такі відповіді:
- «Настав момент, коли я усвідомила, що моя матір ніколи не зможе мене зрозуміти. Що через свій біль вона не здатна побачити мій. Її почуття провини, мабуть, таке велике, що якби вона хоч трохи зазирнула в нього, земля провалилася б у неї під ногами».
- «Це був момент, коли я усвідомила, що витрачаю час даремно. Я старалася з усіх сил, аби почути від матері єдину фразу: «Мені шкода, що я завдавала тобі болю». Але водночас я чітко усвідомила, що цього ніколи не станеться. Навіть якщо я витрачу на це все своє життя. І це була та мить. Мить, коли я прийняла рішення на свою користь, на користь свого щастя. Після всіх цих років до мене нарешті дійшло, і настало полегшення».
- «Кілька років я працювала над своєю самооцінкою. Я відкривала одну завісу за іншою, аби з’ясувати, ким я є насправді. Зосереджуючись на собі, я несвідомо зцілювала свої стосунки з матір’ю, не маючи потреби окремо щось із нею з’ясовувати».
Всі відповіді мали одну спільну рису: це не можна спланувати, не можна пришвидшити. Найважливіше і найважче — не прийняти все, що сталося, а прийняти те, що ми ще не в змозі прийняти на даний момент. Навіть якщо нам це дуже потрібно. Замість великого перелому, поступово звертаймо увагу на дрібниці, які ми вже опанували, на кожен крок, який зробили в хорошому, новому напрямку. Так відбуваються зміни. Так загоюються старі рани.
Якщо ви будете вишукувати цю єдину мить, це полегшення так, я вже пробачила, ваше життя може вислизнути крізь пальці. Людина здатна приймати красу життя, навіть якщо в ньому ще присутній біль. Одне не заперечує іншого, навіть навпаки. Ці дві сили доповнюють одна одну і підсилюють інтенсивність нашого досвіду.
Переклад: Тетяна Сопронюк