Через біль до нас говорить наше тіло. Він пропонує нам шлях до кращого життя. Де починається цей шлях? Власне, біля уявної стіни, яку ми зводили довкола себе в дитинстві. Доктор Ґабор Мате в Празі презентував фільм «Мудрість травми» і в ексклюзивному інтерв’ю для читачів Psychologie.cz розповів, як можна справитися з дитячими травмами, які не дозволяють нам жити в гармонії зі своїми потребами.
Чому нам так важно говорити «ні», захищати себе і свої потреби?
Одне з перших слів, яке діти починають говорити у віці близько двох років, – «ні». І це логічно. Якби ми не навчилися говорити «ні», наше «так» не означало б нічого. Воно втратило би свій зміст. Якби я тримав у руках зброю і покликав вас на обід, ваше «так» нічого б не означало, оскільки ви б не мали можливості чи відваги відмовитися і сказати «ні». Наша зустріч нашкодила б вам, ви би поводилися всупереч самій собі, навіть не розуміючи цього. Тобто ви б не мали вибору. Часто затверділе дитяче «НІ!» – це уявна стіна, за якою діти будують і створюють свою особистість. Для дитини вона є природним захистом, способом, який веде до створення власної ідентичності й автентичності. Так само, коли ми вирощуємо квіти в саду, але водночас тримаємо кроликів: тоді ми огороджуємо квіти невеличким плотом, аби захистити рослини.
Унаслідок чого діти перестають вибудовувати цю уявну стіну?
Крім утворювання власної автентичності, в дитинстві ми також маємо величезну потребу в зв’язку зі своїми батьками. Ми прагнемо мати з ними зв’язок, бути прийнятими, любленими, відчувати їхню турботу. Нас веде потреба мати стосунки і потреба наполягати на власних інтересах – дві природні потреби і природні стратегії виживання, які, втім, суперечать одна одній.
Чи повинні ми надавати перевагу якійсь одній з них?
З одного боку, ми прагнемо сформувати й утвердити власну ідентичність, бути автентичними. Мати можливість сказати «ні» і висловити свої потреби. З іншого боку, нам потрібно догодити іншим, аби про нас попіклувалися. Коли наше «ні» загрожує взаєминам з оточенням, ми пригнічуємо його. Ми відокремлюємося від своїх почуттів, емоцій і потреб та несвідомо обираємо безпеку стосунків. Коли дитина злиться або плаче, і ми ставимо її в куток, що ми їй цим кажемо? Ми посилаємо їй сигнал, що коли вона буде злитися, плакати чи не буде поводитися так, як від неї очікують, її не приймуть. Що робить дитина в такій ризикованій ситуації? Пригнічує себе й автоматично обирає стосунки. Внаслідок повторення цього несвідомого вибору поступово втрачається її здатність говорити «ні», і до кінця життя ця людина не знає, як бути автентичною.
Погані друзі
Ви кажете, що йдеться про несвідомий вибір, про стратегію виживання. Однак, коли стіна недобудована, ми залишаємо наше оголене «я» напризволяще.
Так, і для того, щоб його захистити, ми починаємо створювати нові захисти. Найчастіше йдеться про думки, які згодом стають рисами характеру або базовими моделями нашого життя. Наприклад, «Я мушу завжди бути добрим, потреби інших важливіші, ніж мої» або «Я мушу важко працювати».
Чому в своїй книзі Ви називаєте ці захисні механізми «поганими друзями»?
Подумаймо разом. Що приховується за відмовою? Чому люди не хочуть говорити «ні»?
Тому що вони б неодноразово розчаровували інших? Їх би вважали поганими чи егоїстичними?
А що відбувається з поганими людьми?
Їх відкидають інші?
Саме так. Ці несвідомі внутрішні переконання виникли на основі нашого дитячого досвіду. Емоційні образи з навколишнього середовища залишаються в нашій тілесній пам’яті та потім впливають на нашу поведінку без огляду на те, що ми думаємо на рівні свідомості. Найчастіше я зустрічаюся з людьми, які переконані: «Я мушу бути сильним, я справлюся з чим завгодно, це ненормально, коли я гніваюся, я не існую, якщо я нічого не роблю». Чому я називаю такі переконання «поганими друзями»? Спочатку кожне з них було добрим другом. Вони виникли як механізми самозахисту, вони обороняли нас від самотності. Їхнє існування у нашому житті спочатку мало сенс. Однак із добрих друзів вони стали поганими, які не усвідомлюють, що ця ситуативна потреба в захисті більше не актуальна, а їхня присутність більш не доречна чи навіть шкідлива. Цей захисний режим нас неймовірно обмежує, не даючи відкритися для зростання й оздоровлення.
Ви кажете, що наше справжнє «я» у дитинстві було пригнічене. Чи означає це, що ми створили якусь неавтентичну особистість на заміну?
Доки ми самі не віримо, що ми важливі, тобто доки ми не усвідомлюємо власної цінності, яка випливає винятково з того, якими ми є і як існуємо, ми повинні створювати її принаймні зовні. Люди стають трудоголіками, щоб переконати оточення, що вони важливі, що вони гідні похвали. Вони працюють з ранку до вечора, але перебувають у постійному стресі, поглиблюють придушення власних потреб, емоцій та тим самим знезброюють свій імунний захисний арсенал.
Травма через те, чого не відбулося
Як на таке довготривале пригнічення власних потреб реагує тіло? Чи можливо, що воно «відповідає» нам, наприклад, хворобою?
Правильно. Хвороба працює як повідомлення нашого тіла. Будильник, яким воно хоче нас збудити. Це сигнал стати автентичними, повернутися до власного пригніченого «Я». Не те, щоб я радив людям хворіти чи, можливо, радіти хворобі. Проте за свою практику я знавав багатьох людей, яким, окрім болю, важка хвороба приносила ще й вдячність. Вона змусила їх озирнутися на своє життя, дослідити його та поставити собі запитання: хто я, які мої цінності, яке життя я живу? Письменниця Аніта Мурджані написала книгу «Померти, щоб бути собою». У ній вона розповідає, як після чотирирічної боротьби з раком вона перебувала на межі життя і як її врятувало від смерті усвідомлення того, що вона все життя не була собою.
Як саме це пригнічення автентичності позначається на нашому тілі? Що відбувається перед початком хвороби?
Дослідження людей, які страждають на рак, автоімунні захворювання або залежності, підтверджують, що існує пряма залежність між травмою і виникненням цих хвороб. Наприклад, чоловіки, що зазнали сексуального насильства в дитинстві, мають більший ризик серцевої недостатності. Іншим прикладом є напрочуд важкі перебіги COVID у по‑іншому здорових осіб – у більш травмованих людей перебіг хвороби був важчим.
Тобто травма – це не тільки психічна подія.
Коли я говорю про травму, я маю на увазі не саму травматичну подію, а процес, який відбувається всередині нас як наслідок. Він впливає на наші тіло й душу, втручається в геном, хромосоми, структуру клітин, впливає на імунну і гормональну системи, тим самим стимулюючи виникнення хронічних захворювань.
Cлово «травма» в сучасному світі не шкодують. Як його визначаєте Ви?
Травма не виникає тільки внаслідок важких життєвих подій – війн, насильства, повеней, автомобільних катастроф, смерті близької людини. Травма також є наслідком хороших подій, які мали статися, але не відбулися. Я зустрічав багато людей, які були тяжкохворими чи залежними, але стверджували, що у них було щасливе дитинство. Однак під час цільового терапевтичного інтерв’ю ми незабаром з’ясовували, що в дитинстві їм не вистачало чогось важливого. Хоча, на перший погляд, вони не пережили жахливих подій у дитинстві. Для чутливої дитини навіть відсутність любові та придушення її потреб є достатньо болісними, щоб перетворити цей біль на життєву модель.
І в тілі, і в душі
Ви згадали, що ці травми розвитку також впливають на нашу генетичну систему. Як?
Розвиток мозку можна уявити як бринькання довкілля на струнах наших генів. Існують досліди з однояйцевими близнюками, які доводять, що коли взяти двох людей з однаковим генетичним набором і дозволити різним середовищам впливати на кожного з них, поступово вони стануть цілком відмінними особистостями.
Тож оточення не тільки формує нашу особистість, наші моделі поведінки, а й впливає на ймовірність виникнення хвороб?
Так, все це підтверджено науково. Було проведено багато досліджень щодо впливу навколишнього середовища на хворих на рак. Коли ми заражаємо мишу активними раковими клітинами і залишаємо її в стресовому середовищі, хвороба поширюється швидко. З іншого боку, миші, заражені тими самими канцерогенними клітинами в спокійному і благополучному середовищі, більш стійкі, та хвороба не поширюється зовсім або поширюється дуже повільно. Зв'язок між стресом і розвитком тих чи інших захворювань очевидний. Але повернімося до реальності. Коли востаннє якийсь медичний спеціаліст – гінеколог, гастроентеролог чи кардіолог – запитував вас про ваше життя, стосунки, роботу? Наша медицина тут зовсім не працює. Це було би смішно, якби не було так серйозно.
Як ми доходимо до усвідомлення, що наша хвороба є насправді наслідком дитячої травми? Що потрібно шукати відповіді деінде, а не у лікаря? Що ми в полоні «поганих друзів» і, за словами психоаналітикині Аліси Міллер, є «в’язнями власного дитинства»?
Всі ми – в’язні власного дитинства. Аж до моменту, коли ми зрозуміємо, що не повинні бути такими. Це реальність, яка не повинна тривати все наше життя. Як це усвідомити? Що нас будить? На жаль, тривожним дзвінком часто є саме прихід хвороби. Люди хворіють, страждають від депресії, залежать або живуть у стосунках, що не працюють. І не можуть знайти допомоги, порятунку. Життя посилає нам болісні знаки. Воно сподівається розбудити нас. Ці ознаки часто з’являються в міжособистісних стосунках. Як тільки ми усвідомлюємо, що страждаємо, що нам погано в них, ми повинні почати ставити питання і шукати причину нашого болю. І в тілі, і в душі.
Як можна почати цей пошук?
Відключившись від зовнішнього руху. Сприймати самих себе, спробувати знайти зв’язок зі своїм тілом і вловити його сигнали. Тренувати увагу, медитувати, практикувати йогу, проводити час на природі. Ставити собі запитання і шукати на них відповіді. Потрібен щирий інтерес та терпіння, а разом з ними приходить полегшення.
Таку рішучість можна побачити в уявній епітафії, яку з перебільшенням вигадуєш про себе: «Тут було набагато більше роботи, ніж я очікував».
Так, це біг на довгу дистанцію, що потребує куражу й витривалості. Намагатися пізнати самого себе, знайти зв’язок зі своїм тілом, своїм «Я». Мати бажання замислитися над тим, що не працює, що я ігнорую, і взяти за це відповідальність. Не боятися процесу на все життя. Я сприймаю це як нашу долю, яка веде нас до кращого життя.
Переклад: Тетяна Сопронюк