Часто ми цілі роки проводимо в ув’язненні, до якого засуджуємо самі себе. У своїх серцях ми стаємо правопорушником, жертвою й суддею, який виносить найсуворіший вирок. Життя без радості й без надії. Часто ми засуджуємо себе за те, що інші вчинили щодо нас, і за моменти, коли не в наших силах було щось змінити. На який строк ми засуджуємо самі себе й обертаємося спиною до життя? На десять, двадцять років чи взагалі на ціле життя? І чи може хтось нас звільнити?
Звільнити нас може тільки той, хто нас засудив, тобто ми самі. Це справді нелегке завдання, і на шляху до свободи ми будемо потребувати й добрих провідників, опору — психотерапію, друзів, книги…
Одною з них може бути і книга «Дар. 12 уроків, які врятують ваше життя» американської психологині угорського походження Едіт Еґер. Книга приваблює вже тим, що за нею стоїть сильна історія самої авторки, її легко читати, і при цьому вона дуже повчальна. І навіть якщо вона не змінить ваше життя, то точно наблизить вас на один маленький крок до рішення, до сили й надії.
У книзі авторка символічно пропонує дванадцять ключів, які можуть допомогти нам відчинити дванадцять брам власного ув’язнення: в’язницю жертви, неприємних почуттів, самозневаги, таємниць, провини та журби, в'язницю невирішеного горя, закоснілості, гніву, страху, що паралізує, осуду, відчаю чи невміння прощати.
Кожен із нас на певному життєвому етапі (можливо, саме зараз!) опиняється в деяких із цих уявних в’язниць. Інколи ми почуваємося як жертва, маємо неприємні відчуття, страх, лють, зневажаємо самі себе. Втім, питання в тому, як часто і як довго. Чи це тільки перехідний стан, чи наше життя таке весь час. І якщо це тривалий стан, що з цим робити? Яким ключем відімкнути ґрати цієї в’язниці?
Я справді цього хочу?
Людина часто розмірковує над тим, чого їй не вистачає, що вона вже не може зробити, чого в неї немає. Часто вона запитує себе: «Чому саме я?» Едіт Еґер пояснює, що ті, хто, як і вона, пережили концентраційні табори, радше запитували себе «Що я зараз можу зробити?». Навіть коли відповідь могла лунати так: «Зараз я не можу зробити нічого».
Перший крок для того, щоби вибратися зі стану, який мене обмежує, — приймати все, що відбувається, перестати чинити опір і захищатися, але водночас узяти відповідальність за свою поведінку — почати зосереджуватися на чомусь, шо виходить за межі нас самих, бути допитливим, контактувати з подібними до нас людьми. Запитувати себе:
- Які мої цінності?
- Яке життя я хочу жити?
- Які стосунки я хочу мати?
- Чим я хочу наповнювати свій час день за днем, годину за годиною?
- Чи принесе мені успіх те, що я роблю чи хочу робити?
- Це мене виснажить чи додасть сили?
- Чого я хочу цим досягнути?
Тому, вирішуючи повсякденні справи, варто далі конкретніше запитувати себе: Чи справді я хочу зустрічатися з одруженим чоловіком, вигадувати помсту, допомагати друзям, ходити на танці? Чи хочу я бути прикладом та опорою для дітей, розважитися, відпочити, домогтися справедливого рішення? І так далі. Навіть якщо відповідь з’явиться не відразу, вона може прийти пізніше, досить несподівано, коли ми просто скажемо: «Ого, он воно як».
Природно, що ми не уникаємо негативних почуттів, навіть коли намагаємося «робити все правильно». Але це лише чергова непотрібна пастка, адже нам, людям, властиво помилятися, і не в наших силах на все впливати. Навіть у найстараннішої матері може статися так, що її дитина не матиме атестата про середню освіту. Негативні почуття в такий момент цілком природні.
Однак ми не є нашими почуттями — у нас усе одно є життя, яке має свою цінність, навіть якщо ми просто сумні, злі чи втомлені. Висловлювати свої почуття чесніше, ніж звинувачувати інших у власному невдоволенні. Наше життя не втрачає цінності через негативні почуття. Ми хворіємо радше не від того, що відчуваємо і висловлюємо, а від того, що приховуємо.
Відкинуті емоції
Якщо в нас є потреба щось приховувати, ми, вочевидь, соромимося цього чи засуджуємо. Втім, від вас залежить, яке значення ми надаємо речам. Ми ніколи не будемо подобатися всім. Зазвичай ми не отримуємо все, що хочемо тоді, коли хочемо. Але ніщо з цього не визначає нас.
Саме ми вирішуємо, у який спосіб будемо підходити до себе. Те, чому ми приділяємо увагу, ваші думки, впливає на те, як ви будете почуватися. Те, чому ви приділяєте увагу, стає сильнішим. Усі ми переживали таке — думки про те, що нам не вдається, про розчарування, про невдачі.
Як уже було сказано, відкидати це — погана ідея, але також погана ідея тонути у своїй проблемі знову і знову. Вина не дозволяє нам радіти з наших спогадів. Навіть не дозволяє нам жити на повну. Те, що ваша дитина не склала іспит, не стирає роки, коли ви працювали з нею, не робить із вас поганих батьків.
Справитися з горем означає звільнитися від відповідальності за те, на що ми не могли вплинути, а також за те, що ми зробили неправильно в наших очах. Так само, як і перестати залежати від оцінки оточуючих. Ми можемо радіти з близькості з нашими найближчими людьми, але водночас ми повинні навчитися відриватися від них. Хіба для них також не повинно бути найкращим варіантом, коли всі ми будемо жити життя відповідно до своїх цінностей, бажань, переконань?
Час сам по собі не загоює всі рани. Це залежить від того, як ми з ним поводимося. Деякі речі (наприклад, жорстокість тощо) ми ніколи не зможемо зрозуміти, і марно навіть намагатися це робити. Смуток може бути закликом переглянути життєві пріоритети та прийняти нові рішення — пустити до себе радість, шукати сенс, прийняти той факт, що настав час знайти новий напрямок і стати найкращою поточною версією себе. Це змушує прояснити самому собі, яке моє завдання, чого очікує від мене життя.
Щирість і доброта
Прийняття своїх почуттів веде до пізнання нашого справжнього «я» і примирення з ним. Ви недбалий, страждаєте на добре оплачуваній роботі або ж вас розлючують діти, але перед оточенням (а отже, і перед самим собою) ви намагаєтеся цього не показувати? Тоді ви відчуваєте нерозв’язне протиріччя між вашим ідеальним і справжнім «я». Але неможливо бути ними обома одночасно. Якщо ви живете подвійним життям, вас це завжди наздожене.
Щирість починається з визнання правди перед самим собою і ведення свого життя в гармонії з нею. Часто ми засмучені через те, що нам хтось щось зробив — у нас не було чуйних батьків і немає такого партнера. Єдиний шлях — прийняти це. Ви вирішуєте, чи ваші стосунки послаблюють вас, чи надають вам сили. Якщо ви вмієте любити. Любов — це не тільки те, що ви відчуваєте, любов — це передовсім те, що ви робите.
З іншого боку, часто й ми самі очікуємо, що наші близькі будуть відповідати загальноприйнятій істині, замість того, щоби вчитися вирішувати конфлікт. Як позбутися необхідності керувати всім? Зберіться з внутрішніми силами й будьте добрими. Доброта — завжди правильний вибір. Навчіться запитувати себе, що найкраще для вас зараз, що додає вам сили. Ключем до вирішення конфлікту є вміння дотримуватися своєї думки, своїх бажань і водночас відмовитися від необхідності керувати й контролювати все.
Кожен має право на власну думку, і для нас це можливість подивитися на річ з іншого кута зору. Однак ми не повинні ні в кого питати дозволу, якщо ми хочемо щось зробити. Ми не повинні нікому нічого доводити, не повинні мати останнє слово. Ми навіть не повинні бути безпомильними, адже помиляються всі.
Ніхто не повинен доводити своєї цінності. Якщо людина має потребу щось доводити, вона досі у в’язниці. Звертайте увагу на слова осуду, і якщо ви самі почуєте їх, не дозволяйте їм проникнути у вашу душу. Ваша душа завжди вільна, тільки не забувайте про це. За будь‑яких обставин ви маєте право на радість.
Ключі — у зовнішньому замку
Якщо ви хочете відімкнути брами своїх в’язниць, спробуйте нові способи поведінки:
Якщо ви звикли опускати руки, замініть цю звичку, наполягаючи на своєму, посміхаючись і по‑доброму дивлячись на свого опонента.
Послухайте й замініть слова «Я не можу, я намагаюся, мені потрібно» словами «Я хочу, мені хочеться, я вирішив».
Якщо ви до чогось прагнете, робіть це. Ви або робите щось, або ні.
Отже, ви вільні вирішувати, чи хочете ви чогось.
Зміна завжди вимагає вашої сили, але іноді достатньо маленького кроку. Запишіть свої страхи, а потім замисліться про те, наскільки вони реальні і як їх можна пом’якшити. Не чекайте, що ваші страхи зникнуть, але візьміть їх під контроль. Не потрібно прагнути до досконалості, краще мати сміливість бути недосконалим. Якщо ви ризикнете й зазнаєте невдачі, ви, ймовірно, відчуєте себе краще, ніж якби ви нічого не спробували.
Ви завжди можете обрати:
- У який спосіб ви будете мислити — як людина, що має відкрите майбутнє, чи як той, на кого вже нічого не чекає.
- Якими справами ви наповните свій день і чи буде він достатньо наповненим — якщо я буду танцювати, читати книги, які допомагають розкривати сенс, ходити в театр, насолоджуватися смачної їжею, спортом на природі, проводити час із добрими та гідними людьми.
- Як ви справитеся зі старими травмами — якщо ви наважитеся знову жити повноцінно, ви звернетеся по допомогу.
Коли я розмовляю з людьми, записуючи їхні історії‑свідчення, я бачу, що це можливо. Люди, які сидять перед камерою, часто розповідають навіть те, чого вони зазвичай не говорять, чого часто навіть не знають їхні діти. У кожній із цих історій є часи дуже важких моментів, болю. У кінці часто на мить приходить розчарування в тому, куди рухається світ сьогодні.
І все ж за цим майже завжди стоїть надія, віра в те, що добро сильніше, ніж зло, навіть якщо іноді потрібна вічність, перш ніж трапиться саме так. А також невтомні зусилля зробити щось, не здаватися. Прийміть життя як дар.
Приймати життя як дар, як пригоду й постійно з нього дивуватися — це можливість почати знову, змінювитися, вчитися. Це можливо в будь‑якому віці, у будь‑якій ситуації. Але це може зробити лише той, хто не втрачає надії. Надія — це також здатність підтримувати цікавість і розвивати те, що приносить світло в темні закутки. Невігластво — ворог надії.
Людина, яка зосереджується не на тому, що втратила, а на тому, що може передати, може зберегти надію. На своїй справі, для якої вона призначена. Ті, хто завдав такій людині болю, не можуть її зупинити. Ми навіть можемо навчитися поважати свої травми. Прийняти життя означає знайти дар у всьому, що відбувається навколо нас, навіть у складні і сповнені невизначеності часи. Жити його з радістю, любов’ю та натхненням.
Переклад: Тетяна Сопронюк