«Викинь це з голови», — інколи чуємо ми у важкі моменти від найближчих друзів. «Але як?! Як це зробити?» — зазвичай хочеться відрізати у відповідь нам. Якби ж можна було викинути з голови речі, які нас засмучують. Думки, які не дають нам спати. Давно минулі обрáзи чи непорозуміння. Проблеми у стосунках, які були для нас важливими. Нещасні випадки, на які ми не мали впливу, і які все одно сталися.
Ми чуємо про майндфулнес і теперішній момент. Намагаємося жити так, але нам не вдається. І не вийде, доки ми носимо в собі минуле, яке болить. Викинути щось із голови здається надлюдським завданням. Ми ходимо, як тіло без душі, і піддаємося відчуттю, що по‑іншому вже ніколи не буде. Ми зіпсували все. Ми втратили всі можливості бути щасливими. Знищили своє життя. Нас охоплюють докори сумління, спогади і відчуття жалю.
Думки чіпляються за минуле, а теперішнє втікає в нас із‑під рук. Як наче ми не здатні рухатися далі. Ми погрузли в моменті, який був для нас занадто важким. Стоїмо перед зачиненими дверима, які просто не вдається відчинити. Ми думаємо, що коли їх відчинимо, все вирішиться. Ми знайдемо відповіді, вирішимо непорозуміння, проживемо те, що не встигли прожити — коротше кажучи, за цими дверима є саме те, чого ми потребуємо. І ось ми стоїмо перед ними, стукаємо, пробуємо різні ключі знову і знову, але нічого не вдається.
Грім серед ясного неба
Три роки тому з Анею розійшовся хлопець. Він так і не пояснив, чому. Вона не розуміла, що сталося. Вони повернулися з‑за кордону, де прожили разом понад два роки. Все йшло добре, і вона переживала найщасливіший період у своєму житті. Вони планували після повернення до Чехії купити квартиру. Непрямо говорили про дітей, шлюб, словом, про спільне майбутнє. Вони були такі щасливі.
Одного разу Аня прийшла з роботи, а Дан чекав її вдома із зібраною валізою. «Я хочу розійтися», — коротко повідомив він. Аня зовсім не розуміла, що відбувається. Дан просто сказав їй, що в нього дещо змінилося. Що вона йому дуже подобається, що розлучення теж буде для нього важким. Він також розраховував на спільне майбутнє. Він навіть плакав, коли прощався. Але все одно пішов. Аня не розуміла. «Чому він пішов, якщо я йому подобаюся? Чому він досі іноді пише мені повідомлення? Чому він переглядає мій інстаграм? Чому вітає мене з днем народження? Отже, він усе ще повинен щось відчувати до мене!»
Навіть через три роки після розриву Аня все ще думає про Дана. Не те щоб у неї не було інших стосунків, але зазвичай усі вони закінчувалися за кілька тижнів. Ніхто не був таким чудовим. Щоразу, коли Дан їй пише, або коли вона бачиться з ним час від часу, її тягне назад. Він ніколи не поводився з нею погано. Одного разу він навіть приніс їй покупки, коли вона хворіла і не могла нічого робити сама. Не знаючи, кому ще написати, вона написала Дану. Він охоче прийшов і не забув сказати, що вона йому все ще дуже подобається і що йому часто її не вистачає.
Вже три роки Аня справді нещасна. Вона не може викинути Дана з голови. Він є, і ніхто інший не зможе його замінити. Мабуть, вона буде нещасною все своє життя, якщо Дан не вирішить повернутися до неї. Але він вже два роки в інших стосунках, а його дівчина вагітна.
Незавершене завжди нагадує про себе
Більшість із нас хоча б колись у житті опинялася в ситуації, коли нам хотілося викинути «щось» із голови. Як Аня. Вона віддала б усе, щоб їй було байдуже до Дана. Але їй не байдуже. Зазвичай друзі або родина перебувають поруч із нами у болісній ситуації і бувають справді добрими порадниками. Особливо на початку вони самі часто запитують і цікавляться, як ми. Ми можемо говорити з ними про почуття й думки і ділитися з ними всім, чим хочеться.
Однак, як тільки пройде кілька місяців, розмова починає обертатися довкола своєї осі. Але ми ще не почали рух уперед. Минуле нас не відпустило. Наш розум застряг на життєвих труднощах, які ми не подолали. Однак наше оточення може втомитися — друзям та родині вже не цікаво слухати одну й ту саму історію без розв’язки знову і знову, тому виникає фраза: «Досить, будь ласка, викинь це з голови».
Але як це зробити? Як допомогти собі відірвати думки від минулого? Як вирішити невирішуване? Як відпустити те, що вчепилося за нас, як кліщ?
Відома психологиня Блюма Зейгарнік описала феномен, названий на її честь, — ефект Зейгарнік. Він означає, що незавершені справи запам’ятовуються краще, ніж завершені. Все, що залишається незакритим або незавершеним у нашій свідомості, прагне піднятися на поверхню. Іншими словами, те, що ми хочемо забути, потрібно завершити.
Якщо під час розповіді про Аню ви згадали свою ситуацію, яка постійно виринає у ваших думках, можливо, вона залишилася незавершеною та незакритою. Суперечка, яка не закінчилася компромісом чи згодою. Нерозв’язане непорозуміння. Робоче завдання, над яким ми й досі працюємо і виконання якого може зайняти ще кілька місяців. Воно постійно спливає у вашій пам’яті та виснажує вас.
- Що залишилося невирішеним?
- Що вас турбує?
- На що ви не маєте відповіді?
- Про що ви постійно думаєте, відтворюючи різні сценарії?
- Що вам потрібно було б завершити, щоб почуватися краще?
Я вірю, що ті з вас, кого дістають нав’язливі думки, відповіли собі на ці запитання. Це перший, дуже хороший (і часом надто складний) крок. Наступний, як правило, ще складніший. Він полягає в усвідомленні того, що ми самі можемо зробити, щоб вирішити проблему.
А тепер повернімося на хвильку до історії Ані. Поки що про завершення не йдеться, скорше навпаки. Аня стежить за Даном у соцмережах. Вона досі спостерігає за його життям. Вони час від часу бачаться, вітають одне одного з днем народження. Всі ці моменти завжди повертають Аню до початку і не дають їй спокою.
Ви можете запитати, що б могла зробити Аня. Видали його з друзів! Більше не слідкуй за ним і не пиши йому повідомлень. Не бачся з ним, щоб його забути. Однак будьте обережні з цими рекомендаціями. Кожен із нас має сам обрати свій шлях до завершення. Аня має бути готовою. Поки що вона все ще стоїть перед уявними дверима і вірить, що її життєве щастя чекає прямо за ними. Вона навіть не озирнулася, щоб побачити, чи є навколо неї інші можливості, інші двері, які запропонують геть інший світ.
Спосіб, який ми оберемо, щоб відпустити щось із минулого, залежить винятково від нас. І добре, якщо ми думаємо й про цей момент.
- Що б ми хотіли сказати?
- Що б ми хотіли зробити і як?
- Що нам потрібно для примирення/прощення?
- Що нам потрібно, щоб зробити крок уперед?
У момент, коли ви думаєте про те, як відпустити щось із минулого, ви можете придумати аргументи на зразок: Але для цього мені потрібна інша людина. Мені потрібно сказати їй це в очі. Мені потрібно, щоб вона вибачилася. Мені потрібні пояснення. Мені потрібно зрозуміти це з її точки зору… Та це зазвичай не в наших силах. Однак було б прикро зупинятися на цьому моменті і дозволити минулому продовжувати поглинати наше життя.
Локус контролю
У таку мить нам допоможе усвідомлення того, що ми маємо у себе в руках. Джуліан Роттер у цьому контексті говорив про так званий локус контролю (Locus of Control), тобто переконання, що ми маємо вплив на події, які відбуваються в нашому житті. Що ми можемо бути щасливими завдяки собі або залишити це на розсуд долі, карми, всесвіту, Бога чи інших людей. Переконання, що ми можемо мати успіх. Що своїми зусиллями або яким завгодно чином можемо впливати на речі.
В такому випадку люди зазвичай схиляються до одного з двох полюсів. Ті, які мають зовнішній локус контролю, схильні опускати руки, навіть бути пасивними. Якщо така людина, наприклад, готується до важливого іспиту, вона переживає інтенсивне почуття, що якщо їй не пощастить, і комісія буде погана, взагалі не важливо, наскільки старанно вона буде вчитися. Все одно її відрахують. Така людина вірить, що її життям керують радше настрої та рішення інших людей, ніж її власні. Відповідальність за своє щастя ці люди перекладають на інших: партнерів, друзів, керівників. Від їхніх настрою чи рішень залежить усе.
І навпаки, люди із внутрішнім локусом контролю не думають занадто багато про те, яка комісія буде в них на іспиті. Вони просто готуються. Вірять, що їхні зусилля та знання приведуть їх до омріяного результату. Вони спираються на свої можливості. Якщо вони провалять іспити, то спробують ще раз, з кращим результатом. Згодом їм усе вдасться. Їхнє щастя і задоволення від життя — в їхніх руках. Коли вони нещасливі, то самі вирішують це змінити, адже можуть. Інші не є джерелами їхнього нещастя і від них не залежить їхнє задоволення від життя. Коротко кажучи, їхнє життя в їхніх руках.
Ми не народжуємося з локусом контролю. Він рухається протягом життя і стабілізується завдяки нашому досвіду. Якщо ми докладаємо до чогось зусилля, запал, снагу і все йде добре, ми відчуваємо, що впораємося з чим завгодно. Що ми на це здатні. Коли ж ми кілька разів поспіль помиляємося, ми часто здаємося й дозволяємо життю або іншим людям тягнути нас, як їм заманеться.
Що я можу зробити?
Аня перестала вірити, що вона контролює своє життя, має вплив на те, що з нею відбувається, та може якось зупинити своє горе. Своє життя вона віддала в руки Данові. Він вирішує — буде вона щасливою чи ні. Але, звісно, так не може тривати вічно.
Як тільки Аня усвідомила, що Дан для неї — незавершена подія, вона почала думати, що їй потрібно зробити, аби закінчити цю подію. Спочатку вона, звичайно, вирішила, що їй потрібні пояснення. Що їй необхідно зрозуміти, як почувався Дан. Що їй треба знати, чи вона все ще йому подобається, і якщо так, то чому він з кимось іншим.
Однак із плином часу вона почала відвертатися від Дана. Від зачинених дверей, у які вона так довго стукала. Раптом набагато важливішим стало питання: «Що я можу зробити сама? Як я можу завершити стосунки з Даном, не потребуючи його?» Іншими словами, вона перемістила локус контролю з Дана на себе.
Так само добре, якщо ми самі почнемо запитувати себе:
- Що я маю в своїх руках?
- Що я можу зробити сам чи сама?
- Яким чином можна обійтися без конкретної людини?
Аня вирішила написати листа. Довгого листа, де виписала всі прикрощі, які вона витерпіла через Дана. Вона розповіла про всі страждання, емоції, розчарування й страх майбутнього, яке вона не планувала. Написала все, що їй спало на думку. Знову оплакала розрив. Однак цього разу все було по‑іншому. Вона вперше відчула полегшення.
Вона сама вигадала цей спосіб. Їй потрібно було пережити ці стосунки ще раз. Поміркувати про себе саму і про ситуацію в цілому. Перечитуючи листа кілька разів, вона раптом усвідомила, скільки часу витратила на надмірні роздуми про можливості, які ніколи їй не відкриються. Мабуть, їй цього більше навіть і не хочеться.
Ми також можемо подумати про способи закінчити незавершені справи з нашого минулого. Інколи, на жаль, ми не маємо змоги вирішити їх із відповідною людиною, навіть якби хотіли. Чи то через розрив, як у випадку Ані, чи то через те, що людина, про яку йдеться, зникла з нашого життя і більше не хоче мати з нами нічого спільного. Не хоче з нами говорити і точно не хоче нічого пояснювати. Або може статися так, що ця людина померла, і більше не існує можливості поговорити з нею про минуле.
Писання листів
І все ж шкода провести життя, сповнене гірких думок, обрáз чи докорів сумління. Якщо ви страждаєте через щось подібне, можете спробувати метод, подібний до того, який використала Аня. Написати листа, де поясните все так, ніби ви справді пишете цій людині — але листа їй не надсилатимете. Ви можете прочитати його вголос своїй найкращій подрузі або другу, терапевту або лише самому собі. Ця техніка здатна принести велике полегшення.
Сам собі друг
Крім того, ви можете спробувати описати вашу нинішню ситуацію так, як ніби ви дивитеся на неї очима вашої найкращої подруги або друга. Що б вони вам порадили? Як би дивилися на вашу ситуацію? Що б вони робили на вашому місці? Як би впоралися з ситуацією? Ця вправа може дати нам погляд збоку і дистанцію. Інтенсивні емоції, які ми відчуваємо, перестануть мати таку силу.
Інколи ми самі можемо давати іншим кращі поради, ніж собі. Ми також носимо в собі друзів і близьких, які можуть надихнути нас. Допомогти нам зробити щось по‑іншому, коли наші дії не виправдовують себе. Коли ми самі втрачаємо шлях, ми завжди можемо допомогти собі, відповівши на запитання: Як би це зробив хтось, хто для мене важливий, кого я поважаю, з кого беру приклад? Як би він дав собі раду? Що з цього я можу взяти для себе?
Роби те, що працює
Не можна сказати, що це техніка. Йдеться радше про систематичне правило, яке нам може допомогти навіть у такій ситуації. Аня і ми можемо спробувати описати (або хоча б проговорити вголос), яка поведінка та дії допомогли нам впоратися із ситуацією:
- Допомогло написати Данові? Ні! То не робімо цього.
- Допомогло переглядати фотки колишнього? Ні! То не робімо цього.
- Допомогло піти на прогулянку з друзями? Так! То давай ще! Більше таких днів.
- Допомогло з ентузіазмом взятися за роботу, зайти в кав’ярню з книгою, пробігтися вранці зі псом? Більше таких справ у життя!
Це не обов’язково допоможе справитися з минулим, але допоможе побачити інші шляхи, інші двері, яких ми, можливо, вже довгий час не помічали. Це допоможе нам відмовитися від думок про минуле, які є радше чорною дірою нашої енергії.
Примирення з собою
І, мабуть, ще одна техніка, щоб відпустити минуле, яке болить. Зазвичай ми витрачаємо багато часу на докори сумління про те, що ми повинні були зробити щось по‑іншому. Наскільки важливим було те, що ми сказали чи зробили, що ми могли чогось не допустити. Аня щодня по кілька разів звинувачувала себе в тому, що, можливо, занадто штовхала Дана до спільного життя й дітей. Що, можливо, він злякався. В думках вона прокручувала різні можливості — що вона мала зробити і не зробила або, навпаки, сказала, чого не повинна була б говорити.
Однак шлях докорів сумління, жалю й звинувачень зазвичай приносить нам тільки ще більше мук. Не можна змінити минуле. А тепер повернімося до техніки. Як кажуть, у простоті сила, а тому в цій техніці немає нічого складного. Йдеться про мантру, яку я раджу повторювати. В ту мить ми не знали того, що знаємо тепер. Ми робили те, що тоді вважали правильним. У ту мить, у той момент, ми чинили з найкращими намірами. В ту мить ми не знали того, що знаємо тепер.
Якщо нас мучать докори сумління, якщо ми постійно згадуємо моменти, які хочемо спокутувати, які так хочемо змінити, спробуймо вимовити цю мантру вголос. Вистачить кілька разів. У той момент ви не знали, що трапиться. Ви не зробили «це» (що б це не було) з поганими намірами. Ви вірили, що це правильно. І ви не уявляли, як це обернеться.
Іноді викинути щось із голови є надлюдським завданням. Кожен біль з минулого, який ми носимо в собі дотепер, схожий на уявну брилу в нас на плечах. Вони обтяжують нас і значно ускладнюють пересування в теперішньому моменті. Але якщо нам вдасться відпустити минуле, ми зможемо відкласти цю брилу і залишити її на своїй дорозі. Це сталося, воно було там, воно залишило слід, пухир або шрам, але нам більше не потрібно його нести.
Не викидаймо речі з голови, якщо вони мають бути там ще якийсь час, а спробуймо їх відпустити, покінчити з ними, особливо, якщо вони приносять біль, який не лікується. І погляньмо, що приємного може подарувати нам сьогодення. Я вірю: щось приємне завжди знайдеться!
Переклад: Тетяна Сопронюк