«Слово якби не має в людському житті жодного сенсу», — почула я якось по радіо. Це твердження, до того ж вимовлене з небувалою впевненістю, настільки мене зачепило, що я перестала слухати дискусію — вже й не пам'ятаю, про що вона була — і почала внутрішню полеміку із автором слів. Та все ж з точністю до навпаки, — перше, що спало мені на думку. Якби не було «якби», не було б нічого. Адже кожне таке замріяне «хмм, а що якби…» чи «ось якби…» стоїть на початку наших планів, мрій, а згодом — рішень і, врешті‑решт, реалізації задуманого.
Якщо коротко, для мене якби являє собою наріжний камінь нашого сповненого надій існування. Надія і віра, що все станеться так, як би нам хотілося, — поняття крихкі і невидимі, але без них ми б нічого не пробували та не проживали.
Якщо б ми не вірили, що хтось зупиниться біля нас на дорозі, ми б не подорожували автостопом. Без віри в успіх партнерства ми б узагалі не починали стосунків. Якщо я не вірю, що впораюся з іспитом, я не буду за нього братися, якщо я не вірю, що одужаю, то не буду лікуватися і так далі.
Надія versus хибна надія
«Інколи я думаю, що оптимістів потрібно страчувати», — так звучить репліка одного з героїв легендарної постановки Театру Яри Цімрмана. Мабуть, ви також знаєте людей, які стверджують, що все вдасться, якщо захотіти — все буде добре, от побачиш — у тебе все вийде — немає нічого неможливого… Ось така віра є хибною.
У ній я бачу відсутність зв’язку з реальністю та розчарування, яке обов’язково настане внаслідок сліпої і некритичної віри, що все буде так, як ми хочемо. Мене аж оскома бере, коли актори у фільмі запевняють когось, що все буде добре, та ще гірше — коли вони дають обіцянку як гарантію.
Але цей приклад гарно підходить для опису протилежної надмірності, якою є стан безнадії та викликані ним пасивність чи страх діяти, почуття безглуздості. Попри це, я думаю, що безнадії не існує. У кожного, хто вирішив залишитися серед живих, є хоч крихта надії, шматочок віри. І це важливо з багатьох точок зору не тільки для знавців людської душі.
Я — психолог: умію «дати» надію і десь її «взяти»
Завдання психолога, як стверджує фінський психіатр Бен Фурман, — дати людям надію. Однак, якщо ми хочемо комусь щось дати, в нас самих це «щось» має бути в достатку. Але яким чином? І чи справді ми можемо це «щось» звідкись взяти і комусь віддати? Чи розуміємо ми, як самі в ролі експерта сприймаємо віру в життя, процеси зцілення, оздоровлення? І чи має значення надія на те, що гірше вже не буде, або ж вистачить того, що інша людина може розділити з кимось свої страждання?
На світі живеться добре, лише якщо ти любиш світ, але де ж цю любов взяти, де? — співають солісти з групи Midi‑Lidi, і я не можу з ними не погодитись. Почуття надії мінливе і коливається, як сипучі піски. Якщо хтось потопає у відчаї, а ми втратили надію йому допомогти, те, що ця людина жива і прийшла на зустріч із нами, вже непогано.
Ми намагаємось виявити зародки надії, і мені іноді здається, що ми — такі собі лозохідці, шукачі джерел надії. Дуже підбадьорює, коли інша людина підключається до цієї гри через свій досвід і їй вдається набратися сил. Це й мені додає надію, і ми разом роздмухуємо вогник, який згодом зігріває нас та не дозволяє ослабнути в роботі й житті.
Звісно, тут є чимало різних факторів, наприклад, правильне планування часу та делікатне використання різних форм підтримки. Іноді найкраще рішення — це поділитись своїми проблемами і визнати, що у житті не завжди варто напружуватись.
Носії надії
Інколи ми марно очікуємо допомоги в активізації наших якби‑процесів від тих, хто надію, здавалось би, точно має дати. Авторитети, духовенство, лідери. Пам’ятаю, якою пригніченою була моя знайома після меси, коли вигорілий священник поскаржився їй на політику, молодь і зіпсованість світу. Але що робити, якщо саме на нас покладають надії, які ми не здатні дати в довгостроковій перспективі?
Це не мусить означати кінець нашої практики. Можливо, нам просто потрібен партнер для відновлення власної віри й уважне ставлення до себе для відновлення балансу. По суті, на всю терапевтичну роботу можна дивитись крізь призму якби: чи є в мене зараз сили як у фахівця аналізувати речення наступного клієнта, якщо він почне їх з цього слова, або ні?
На мою думку, надія є радше чимось, що ми можемо винаходити і творити разом. Я вважаю, що її не можна з одного боку створити, а з іншого — викласти, як покупки з торби. Тому й важлива зустріч, де може відбутись описаний процес.
Що ж робити?
Це не обов’язково мусить бути пов’язано з психологією. Як на мене, варто подумати над наступним: як та коли ми творимо надію разом із нашими близькими, хто і яким чином може її в нас роздмухати та з ким ми хочемо (і чи хочемо взагалі) братися за цей процес.
Мені спадає на думку приклад з одного серіалу, коли головний герой стикається з кризою осмисленості світу і життя в цілому. Він впадає в летаргію, і раптом йому здається, що ніщо не має сенсу, все несправжнє. Тоді професорка філософії бере слово і перевертає все із ніг на голову:
Справді, реальність не можна пізнати, але водночас будь‑яку діяльність, яка може здаватися нісенітницею і вганяє нас у стан Що (їй‑богу) робити?!?, можна простою зміною інтонації перетворити у радісне й допитливе Що робити?
У такому запитанні замість відчаю лунає усвідомлення дійсності та наших можливостей під час пізнання хиткого, безмежного світу, можливостей простору і радості від самого факту нашого існування (не дивлячись на таємничість та незрозумілість багатьох речей).
Якби — як орієнтування в часі
Провокативність вислову, наведеного у вступі до цієї статті, надихнула мене відкрити наступні «функції» слова якби. Воно не повинно нас вести винятково до майбутнього та міркувань про надію. Воно може завести нас і до минулого, до роздумів про те, що ми могли б зробити інакше.
Я не належу до тих, хто стверджує, що не жалкує ні за чим у житті і що жалкувати — погано. Я думаю, що жаль може привести до корисного процесу змін, якщо ми визнаємо в них потребу, або змусити нас зацікавитися прощенням. Коли звучить якби, ми можемо в словах побачити, де ми є, з якою частиною історії чи майбутнього маємо справу та як це пов’язано з теперішнім моментом.
Врешті, якби відсилає нас до світу, якого не існує, світу уявлень та фантазій. Воно дає казковим героям силу втілитися, історіям — нові завершення, образам — нові форми. Воно робить творчість можливою і визначає подальші напрямки мислення та креативності. Якби я не вірила, що створю цю статтю з одного речення, почутого по радіо, ви б її зараз не читали…
Спробуйте на собі
А як у вас?
- Якими є ваші джерела віри в те, що речі відбуваються і будуть відбуватися на вашу користь?
- Що для вас означає якби?
- Хто і яким чином наповнює ваше життя надією?
- Як та в яких ситуаціях ви — шукачі, лозохідці, опора для інших?
Переклад: Тетяна Сопронюк