Можливо, всі ці помилки скоєні з добрими намірами — люди робили так, як вміли найкраще. Батьки, бабуся чи дідусь, опікуни, прийомні батьки. Свого часу вони означали для нас цілий світ. Тепер ми дорослі, але все одно не можемо їм усе пробачити. Можливо, кожен наш дитячий спогад супроводжує гіркота, між нами й ними виникає непереборна прірва, або ми таїмо щодо них ненависть, образу, гнів, жаль, розчарування. Багато з нас несе ці почуття в доросле життя. Іноді вони не зникають із часом, а навпаки, посилюються.
Бетка не може стримати сліз. Я думала, що все те, що каже мені мати, — правда. Що я буду ніким, якщо не вивчуся. Що я слабачка, якщо звільнюся. Я не мала права створювати проблеми — вона й так мала купу клопотів із братом і молодшою сестрою, плюс зі здоров’ям. Вона мусила пити таблетки через нас всіх і через тата, який переклав турботу про дітей на неї. Мама лаяла цілий світ, тато ж піклувався лише сам про себе. А я мала їй допомагати. Це була моя роль…
Бетка — красива доросла жінка. Успішна, старанна, цілеспрямована, але охоплена тривогами і страхами. Вона не живе щасливо, принаймні за її словами. Постійно розмірковує, чи не роздратувала вона чимось інших, чи не зробила якусь серйозну помилку. На роботі, з друзями або з людьми, яких вона зустрічає на навчанні, в магазині, бібліотеці — будь‑де. Сумнівні думки супроводжують її всюди.
Здається, що за кожним її кроком, за кожною її думкою стоїть матір. Розтерзана, нещасна, дратівлива. Тривожна і переслідувана власними проблемами, якими вона радо ділилася зі своєю старшою донькою. З Беткою. Ти з цим справишся. Ти єдина, кому я можу довіритися, часто говорила вона. Можливо, вона не мала на увазі нічого поганого, і Бетка справді була єдиною людиною, з якою вона могла говорити і якій могла скаржитися на своє життя.
Бетка давно не живе зі своєю матір’ю. Однак у думках, а інколи — навіть уві сні, вона постійно з нею. Слова, які вона чула стільки років, наче назавжди врізалися в її пам’ять. Їй так хотілося б стерти деякі спогади і простіше сприймати. Але вона не вміє — ніхто її цьому не навчив. У неї не було вибору. Вона завжди мала думати про інших. Про їхні потреби, погляди, а іноді й невисловлені думки.
Тож вона просить про пораду: Як вирватися з‑під материного впливу? Як забути про своє дитинство? Як жити по‑іншому? Як знайти впевненість у собі, яку матір у мене відібрала?
Слова, які болять
Найближчі опікуни, найчастіше (але не завжди) матері, часто роблять те, що можуть, на що в них вистачає сил. Адже й вони носять у собі свої історії, хвороби, травми непевності. Вони часто не знають, що їм робити. Вони переповнені власними думками, мають свій світ і свої правила. А їхні діти нерідко змушені просто якось жити в цьому світі. В них немає вибору.
Ти повинна бути кращою за інших. Важливі тільки результати. Якщо ти помилишся, ніхто тебе не любитиме. Ти перш за все мусиш вписуватися в суспільство, не виділятися. Замовкни і роби те, що тобі кажуть. Ти приносиш самі проблеми. Ти старша, ти мусиш піклуватися про молодших братів і сестер. Мені соромно за тебе. Як ти можеш так одягатися? Ти товста, негарна…
Це можуть бути які завгодно слова. Інколи вистачає навіть одного — у мить вразливості, коли дитина звертається до батьків із довірою, любов’ю, надією. Чи навіть із прихованим запитанням: Я достатньо добра для тебе? У мить, коли дитина потребує ласки, уваги та прийняття, саме піклувальник є тією найважливішою особою, яка встановлює правила гри — можливо, на багато майбутніх років.
Психологи у своїх дослідженнях підкреслювали, що ранні стосунки є основою нашого психологічного розвитку. Саме тут ми знаходимо базову довіру до світу, тут формуються наші впевненість у собі й характер. У нашій голові закарбовуються переконання про інших людей. Про те, які вони, як можуть нас приймати чи відкидати, як до нас ставляться.
У психоаналітичній терапії людина може витратити роки лише на те, щоб зрозуміти, що відбулося в її дитинстві. Вони шукають травми, блоки, спогади і досвіди, які виявилися надто важкими, щоб їх можна було свідомо прийняти й інтегрувати у своє життя. Психоаналітики знають, що дитинство відігравало ключову роль у психологічному розвитку.
Те, що було в дитинстві, лишається незмінним? Стерти травму неможливо? Невже біль ніколи не мине? Мені потрібно весь час у це заглиблюватися? Хоча я нітрохи не хочу применшити важливість і внесок психоаналізу, для когось цей підхід може виявитися дуже фаталістичним. Ми ніби застрягли на словах і досвіді з далекого минулого, і будь‑який рух уперед вимагає років терапії. Бетку ця думка радше спустошувала.
Утім, психоаналіз — це однозначно не єдиний напрямок, який бачить родину як надважливий чинник формування нашої психіки. Системна психотерапія розглядає наші психічні проблеми як функціональні проблеми сімейної системи. Моделі нашої поведінки формуються тим, що роблять інші люди. Ми пристосовуємося. Ми балансуємо між проблемами. Ми відображаємо те, що відбувається. Тож ми можемо змінити свою особистість, змінивши цю систему. Або навпаки: якщо зміниться система, змінимося і ми.
Але що, коли система не хоче змінюватися? Що, коли в мене немає жодної можливості втрутитися у функціонування нашої родини? Що, коли це настільки наїжджена колія, що одне слово, сказане іншим тоном, розлютить маму? Що, якщо я не хочу мати нічого спільного з цією системою? Або я хочу лишитися з ними в контакті, але не хочу, щоб мені це завдавало болю? Я знаю, що ні мати, ні батько, ні брати з сестрами не стануть іншими, але не знаю, як це витримати мені…
Все це — важкі питання, сповнені болю і часто безвиході. Почуття, що ми не можемо зрушити з місця бодай камінця, щоб залишитися в нашій сімейній фортеці. Оскільки якими б не були стосунки, багато дорослих справді хочуть, щоб вони працювали — вони не хочуть розривати взаємин із батьками й ніколи більше їх не бачити. Вони хочуть, щоб їхні батьки могли бути їх підтримкою, а вони для них — розрадою.
Інша перспектива
Бетка знає, що її родинна система і ролі налаштовані погано. Вона хотіла би сказати своїй матері стільки речей і стільки всього змінити в сім’ї, але водночас ця думка її лякає. Вона знає, що її мати ніколи не зрозуміє, що Бетка насправді намагається сказати: Я хотіла бути до вас ближчою… Вона знає, що це лише роздратує її матір і, можливо, Бетка втратить навіть той слабкий зв’язок із сім’єю, який вона має. Вона не хоче, щоб мати вважала її невдячною.
Бетка носить у собі купу тягарів, і через них кожен життєвий крок дуже важкий. І зі свого професійного досвіду я знаю, що вона точно не одна. Не кожна психологічна проблема виникає в дитинстві, але таких багато. За багато речей ми маємо «дякувати» нашим батькам та іншим важливим людям, які нас супроводжували.
В терапії часто лунають питання: Але як я маю змінити те, що відбувається вдома? Чи послухають мене? Чи зможуть мене колись зрозуміти? Чи може допомогти щось, що я зроблю чи скажу? А що, коли їх не цікавлять мої справи? І часто йдеться про складні ситуації — батькам справді байдуже, у них свої турботи, свій світ, своя перспектива. Нерідко їм не вистачає сил, енергії чи волі поглянути на ситуацію очима своїх дітей. Тож куди веде цей шлях? І чи існує він взагалі?
Існує. Особисто я безмежно вірю, що він існує, і тому хотіла би передати свою точку зору, принаймні через цю статтю, кожному читачеві, на якого біль дитинства вплинув більше, ніж мав би. Гуманістична психотерапія бачить в людині щось унікальне. Щось, що може допомогти подолати будь‑які ями, прірви, зцілити біль. Не те, щоб інші напрямки цього не бачили чи не працювали з цим. Але гуманісти підкреслюють ці моменти і підносять їх над усім, що було в минулому.
Не йдеться про те, що ми перевчимося і почнемо робити щось, у що не віримо. Можливо, трішки зміниться наше уявлення про себе, а з часом — і про наших батьків. Насправді йдеться про прийняття — прийняття того, що в тій ситуації мало бути саме так, і ми повинні були поводитися саме так. У нас не було вибору. Ми були дітьми. Ми мусили поводитися так, як хотіли наші батьки. Нам потрібно було робити те, що нам здавалося найкращим у той час.
Бетка навчилася не заважати. Відступати, не довіряти собі, недооцінювати себе. Власне, для того, щоб порадувати маму. Бо ніщо інше її не тішило, і вона хотіла, щоб її хвалили. Їй так хотілося, щоб мама хоча б на мить побачила її як розумну, здібну, гідну та відповідальну. Ці слова ніколи не лунали і, можливо, вже ніколи не пролунають. Однак Бетка поступово почала розуміти, що певний час їй справді потрібно було так поводитися. Щоб якось упоратися, щоб хоч якісь її потреби були задоволені.
Вона перестала звинувачувати себе в тому, що має низьку самооцінку. Перестала звинувачувати себе в тому, що не вміє по‑іншому. Що вона не домінантна, що сумнівається, що не завжди може викинути матір із голови. Вона просто там є, і на те, що вона була там так довго, є свої причини. В дитинстві так мусило бути. І, можливо, в її душі, в її думках так буде ще довго. Але тепер Бетка не намагається її стерти — вона слухає її. Тепер вона там не сама. З нею вже говорить не просто голос матері.
Як противагу Бетка уявила свою бабусю, яка була в її житті недовго, але вміла її підтримати і похвалити, дивитися на неї з такою довірою, захопленням і любов’ю, як ніхто з її найближчих родичів. Вона навмисне дозволяє бабусі говорити в моменти, коли в пам’яті лунає мамин голос. Як тільки цей голос говорить, Бетка запитує себе, що сказала б на це бабуся.
Раптом Бетка відкрила новий шлях — зовсім не легкий чи зрозумілий, але їй вистачило одного разу побачити: Мені не потрібно реагувати так, як мама. Мені не обов’язково бути такою, як вона. Мені не слід це проживати. Я можу пробувати по‑іншому. Можливо, хоча б інколи…
Це були такі маленькі кроки. Обережні, невпевнені, але вони були. З вірою, що бабусині слова будуть хоч інколи мати таку ж силу, як мамині. Вона спробувала не йти до матері і не розповідати їй про свої почуття. Вона намагалася ходити на роботу в одязі, який раніше ніколи не носила. Іноді вона робила щось, що змусило б матір подумати: Ми так не робимо! Ми так не поводимося.
Сила для оздоровлення
Історія Бетки складається з безлічі історій, які супроводжують дитинство. З почуттів, які можуть посилюватися, коли ми усвідомлюємо, як багато втратили в дитинстві. Скільки невпевненості, жалю, провини, гніву чи болю передали нам наші батьки. І іноді все те, що ми принесли з дитинства, здається кайданами, з яких неможливо вибратися.
І часто це справді важко. Це може коштувати купу зусиль, хитких невпевнених кроків, але вихід є. Для когось — у терапії. Для іншого — в надійних стосунках, де можна відчути прийняття. Коли людина бачить іншу перспективу, вона чує інший голос — не той, який приносить біль.
Наступним кроком може бути прийняття і перший крок до прощення — наприклад, думка, що батьки справді робили все, що могли. Розуміння, що тепер це може бути про нас. Хоча наша стартова позиція значно віддаленіша від інших, у кого найбазовіші стосунки були більш теплі та люблячі.
Це дуже делікатна тема, в якій приховано чимало складних почуттів. Разом із любов’ю ми відчуваємо багато жалю та болю. І дитяча частина нашої душі ще, можливо, відчуває їх постійно. Частина, яка завжди думатиме про батьків як про батьків і ніколи їх не забуде.
Хоч би яким складним було минуле, знайти шлях можливо. Шлях у собі, а не крізь інших. Шлях, на якому ми побачимо, що у нас є вибір. Що ми можемо відчувати життя інакше, ніж заповідали наші батьки. Шлях, на якому ми віримо, що ми сильні, сміливі та відважні лише тому, що стикаємося з чимось таким великим, як дитячий біль.
Ерік Еріксон вважав, що на першому році життя дитини формується базова довіра чи недовіра до світу. Я анітрохи не суперечитиму словам цього гіганта мудрості, але я вірю, що навіть там, де спочатку була недовіра, згодом — можливо, лише після одного гарного дорослого досвіду — знову може виникнути довіра. І я не думаю, що так працює лише вона. Можливо, це стосується і певності, любові, віри, надії.
Інколи нам потрібен хтось, хто нас трохи підштовхне. Нам потрібна одна людина, аби ми повірили, що зможемо. Нам потрібні стосунки, в яких ми будемо кимось найважливішим та найціннішим. Хтось, хто віритиме в нас трохи більше, ніж ми віримо в себе. Одні знаходять такого вчителя, друга, колегу, інші — психолога, терапевта, коуча.
У моменти, коли ми відчуваємо, що єдине, що допоможе нам вибратися з тісних кайданів дитячого болю, — це зміна сімейного оточення, ми також можемо подумати про час і події, які можуть піти нам на користь. Про слова людей, які увійшли в наше життя і дали нам нову надію чи перспективу. А іноді нас надихають важливі книги чи фільми.
Я знаю, що після цієї статті, найімовірніше, жоден читач не відчує безмежне щастя і радість від величезного зсуву почуттів до власних батьків. Особливо якщо нам дуже боляче. Однак моєю метою було дати хоча б проблиск надії на те, що хтось у цьому всесвіті віритиме у вас, бачитиме у вас потенціал і здібності, яких, можливо, ніхто раніше не бачив. Хтось дивитиметься на вас із любовʼю та захопленням.
І, можливо, одного дня ви самі це побачите. Те, в чому ви найкращі, що ви вмієте і що ви освоїли — попри умови, які, скажімо, були не найкращими.
Переклад: Тетяна Сопронюк