Кожному вгодити. Бути люб’язною й ввічливою. Погоджуватися. Приблизно так у голові багатьох дівчат та жінок звучать правила поведінки, засвоєні ними з дитинства. Налаштування «хорошої дівчинки» ускладнює життя. Парадоксально, що це відбувається не лише під час спілкування з людьми, котрі не проти скористатися вашою добротою та готовністю допомогти, а й у стосунках, де ви по‑справжньому небайдужі іншій людині. Це здебільшого стосується жінок, проте й чоловіки можуть поплатитися за надмірну доброзичливість і поступливість.
Мої батьки прагнули виховати мене хорошою дівчинкою з найкращих міркувань. У результаті вийшла жінка, абсолютно не знайома з темою особистих кордонів, — написала до редакції читачка Ірена. Мені знадобилося тридцять років, щоб зрозуміти: «подобатися» зовсім не означає «поважати». Ваші вуста не повинні бути медовими, ви просто не можете погоджуватися з усіма. Ви повинні мати мужність протистояти думці інших та бути готовою до конфлікту. Все так, але доки у вашій голові присутня настанова «якщо ти не будеш хорошою дівчинкою, я тебе не любитиму», ви будете виконувати всі забаганки начальника, щоб нарешті заслужити його визнання. Я про це знаю, бачу всі свої минулі ігри та вчуся з ними працювати. Я відслідковую, як після фрази «не чіпляйтеся до мене» всередині зринає думка, що я перестану цій людині подобатися. І пов’язане з цим відчуття, що я погана. Вина. Емоції, які я прожила в дитинстві зі своєю мамою…
Подібно до Ірени, багатьох жінок із дитинства вчили бути «хорошими дівчатками». Лише слухняністю, чуйністю та турботою вони могли заслужити любов батьків. Якщо вони поводилися саме так, батьки хвалили їх та говорили, що люблять. Проте, якщо дівчинка від чогось відмовлялася, висловлювала власну думку, сердилася чи поводилася свавільно, батьки її засуджували, карали або ж просто відмовляли їй у почуттях.
Коли я не слухала маму, вона могла зі мною тиждень не розмовляти, навіть не дивилася на мене. Наче я була прозорою, — згадує одна з Ірениних подруг по нещастю.
Діти за своєю природою потребують любові батьків, але якщо ця любов — з умовами, вони вчаться її здобувати. Вони будуть поводитися так, щоб заслужити любов. Із часом вони засвоюють ставлення батьків до себе і потім починають відтворювати те саме в інших стосунках. Якщо б вони наважилися сказати про свої бажання чи хоча би висловили власну думку, то здалися б самі собі егоїстичними і безсердечними, не кажучи вже про страх, що їх не будуть любити. Потреби інших для них важливіші, аніж свої власні. Слово «ні» вони не вживають — воно їм здається неввічливим.
Дитяча стратегія пристосування може на перший погляд виглядати привабливо, але щасливими вона своїх прихильниць не робить. Вони навчилися притлумлювати свої потреби та почуття. Надаючи перевагу іншим, вони не здатні протистояти їхнім вимогам. У батьків могли бути адекватні вимоги, а от із начальником інша справа. Він може зловживати бажанням своєї співробітниці вгодити йому та завалюватиме її роботою, незважаючи на обмежену кількість робочих годин та здоров’я.
Така жінка охоче бере все нові й нові завдання, хай навіть для неї це може означати, що вона залишиться на роботі до пізнього вечора або ж їй доведеться пожертвувати вихідними. Іноді начальнику байдуже, а іноді він і гадки не має, як ускладнює життя підлеглій. «Чи не забагато ви працюєте?» — цікавиться він, але бідолаха запевняє його, що все в порядку і вона впорається. Бо вважає, що брехня, яка порадує іншу людину, є соціальною необхідністю. Сказати правду було б просто неввічливо.
Як доброта знищує стосунки
Зловживати добротою та жертовністю можуть колеги, друзі, сусіди і власна родина. Хороша дівчинка, звичайно ж, прибирає місця загального користування й тягне на собі все домогосподарство. У той час, як інші «сидять» у соціальних мережах або займаються своїми хобі, вона прибирає, пере, готує.
Можна було б подумати, що всього‑на‑всього достатньо мати нормальних друзів та близьких, і проблем не буде. Але це не так. Нехай добротою хорошої дівчинки не зловживають, вона все одно створює у стосунках проблеми. Можливо, навіть більші, ніж коли її використовують.
З Ганкою важко, бо вона ніколи не скаже, чого хоче, — ділиться її подруга. Коли ми разом їздили у відпустку, вона завжди говорила: «Як хочеш, Олено». Будемо самі готувати чи підемо десь поїсти? Зайдемо до галереї або заощадимо на вхідних квитках? Заночуємо в пансіоні чи радше поставимо намет? Завжди мусила вирішувати я, навіть якщо мені було байдуже. А потім я чую, як Ганка зітхає, бачу по ній, що вона невдоволена, і врешті‑решт я з неї витягую, що вона хотіла вчинити інакше… Але ж я не ясновидиця!
Подібні скарги я чула від багатьох чоловіків (від дружин також; про хороших хлопчиків йтиметься далі). Вони змушені приймати рішення під тиском своєї половинки, а потім потерпають від їхнього невдоволення.
Крім того, доброта може спричиняти проблеми між різними поколіннями: Батьки нарікають, що ми не хочемо провідувати бабусю. Але вона настільки сильно старається бути доброю, що це неможливо витримати. Відвідини бабусі виснажують, тому що весь час, поки я в неї, вона мене чимось напихає та щось нав’язує. Ми, внуки, не хочемо в неї нічого брати, нам ніяково. Моя зарплатня разів у п’ять більша за її пенсію, але насамперед я не хочу, щоб вона пхала мені до кишень гроші, які вона з таким трудом заощадила. Однак у випадку відмови вона ображається або засмучується… — розповідає Мілан (26 років).
Хороший хлопчик
Читачка Ірена (30 років) пише далі про таке: Сьогодні я думаю про дві речі. Як донести свою думку до батьків? Тому що я бачу молодшу сестру. Бачу, як її виховують, і перед очима постають яскраві спогади, від яких стає боляче. Я б хотіла позбавити її такого досвіду. Та я не знаю, як це зробити, щоб не виглядало, наче я лізу не у свої справи, намагаючись повчати власну маму. Тож постає питання: як я можу чітко і ясно пояснити батькам, чому вони не повинні виховувати дітей «хорошими дівчатками та хлопчиками», але при цьому не викликати у них почуття провини?
Перш ніж відповісти Ірені, я б хотіла зупинитися на гендерному питанні. Ірена зауважує, що вона серед дітей — найстарша, та міркує над тим, як пояснити власним батькам, чому вони не повинні робити з дітей «хороших дівчаток та хлопчиків». Водночас вона виділяє з усіх дітей саме молодшу сестру. Скоріш за все, вона має ще одного чи двох братів, за яких так сильно не переживає. Можливо, в її сім’ї тиснуть саме на дівчат, змушуючи їх бути «хорошими». Таке ставлення відповідає гендерним стереотипам, коли ми очікуємо на емпатію, готовність допомогти, піти назустріч, пожертвувати собою саме від дівчат і жінок. У хлопців та чоловіків ми навпаки більше цінуємо самостійність, рішучість, впевненість у собі, лідерство. Насправді я зустрічаю більше осіб жіночої статі, які не вміють говорити «ні» та бояться, що люди перестануть їх любити, якщо вони не будуть з ними погоджуватися. Проте це зовсім не означає, що не буває занадто хороших хлопчиків та чоловіків! Бувають, причому надміру «хороший» характер ускладнює їм життя подекуди навіть більше.
Любомир (40 років) — порядний, охайний, працьовитий, допомагає вдома. Дружині він дарує квіти та дрібні подарунки, ніколи не забуває про її день народження, важливі свята або ювілей. Він не ходить до пабів, його хобі — родина. На перший погляд він видається ідеальним чоловіком. Проте дружина пішла від нього. Думаєте, вона втратила своє щастя? Можливо. Та проблема в тому, що Любомир їй не імпонує. Секс із ним нудний, та й не тільки секс. При цьому вона визнає, що він досить розумний. Однак він «занадто хороший, слабкий». Їй навіть не подобається те, що він із нею не свариться, не сперечається, з усім погоджується.
Юрія (27 років) дівчина покинула ще до того, ніж між ними зав’язалися глибокі стосунки. Юра виконував всі мої забаганки, однак мене це зовсім не радувало. Я хотіла, щоб він хоч колись прийняв рішення сам, мав власну мету, бачення життя. Та він був наче амеба. Куди я — туди й він. Це було нестерпно.
Проблема не в тому, що чоловік хороший. Проблема в тому, що ця хорошість викликана не власним бажанням, а прагненням догодити. Бути прийнятим, дістати схвальну оцінку й любов, яку він звик отримувати як нагороду, причому часто‑густо за вміння придушувати власне «я». Все це заважає особистісному розвитку, ослаблює та знижує привабливість. Жінок це теж стосується, але не настільки виразно. Як каже тридцятирічний Вадим: Хороша дівчина — як солодке. Все супер, але мені часом хочеться м’яса з перцем. Непокора б додала стосункам якусь напругу, іскру.
Допомога братам та сестрам
Повернемося до питання Ірени: Як я можу чітко і ясно пояснити своїм батькам, чому вони не повинні виховувати дітей «хорошими дівчатками та хлопчиками», але при цьому не викликати у них почуття провини?
Якщо ви наважитеся пояснити це своїм батькам, скоріш за все вас піткає їхня негативна реакція. Можливо, вони відчують докори сумління або ж гнів, заперечення, до яких вони вдадуться, аби не докоряти собі. Однак це зовсім не означатиме, що ви вчинили неправильно. Ви маєте право висловлювати власну думку, навіть за умови, що вони з вами не погодяться або ваші слова їх ранять. Власне кажучи, так ви можете спробувати перестати бути «хорошою дівчинкою».
Проте пояснення батькам — це не найголовніше і, можливо, цього навіть не потрібно робити. Важливіше те, що ви будете керуватися власним розумом та власною системою цінностей і не будете ні від кого залежати. Ви станете для своїх братів та сестер прикладом. Також ви можете поговорити безпосередньо зі своєю сестрою (з молодшими членами сім’ї). Так ви не підете «наперекір батькам», але будете «разом із сестрами/братами».
Як цього позбутися?
Визнати той факт, що ми «занадто хороші», нелегко. Іноді варто довести хорошість до абсурду, щоб викликати кризу.
Наприклад, Людмила (31 рік) усвідомила, що з нею щось серйозно не так, коли повністю знесилилася: Шеф у п’ятницю повідомив, що матеріали для конференції потрібні йому вже в понеділок, хоча раніше передбачалося, що я матиму час до четверга. Він спитав у мене, чи я встигну, і я йому (ясна ж річ) відповіла, що так. Я не вбачала у цьому кризу: просто втрачу вільні вихідні, як це було вже не раз. Але потім мені зателефонувала подруга та спитала, чи не могла б я пошити плюшевого мамонта, бо він їй конче потрібен на вечір неділі у якості подарунка. Я знала, що не встигну, але вона благала: «Будь ласка, прошу тебе, сонечко, ти моя єдина надія.» Тому я й погодилася. Однак потім, вже вдома, я впала у розпач, тому що реально нічого не встигала. Я плакала та була у відчаї, я взагалі не знала, що мені робити. Допоки не відчула біль у горлі та температуру.
Зрештою Людмила зрозуміла, що подібний сценарій повторюється в її житті постійно: вона мусить захворіти, щоб відмовити комусь, інакше в неї не виходить. Коли вона усвідомила, що знущається над своїм тілом, змушуючи його до соматичних проявів, і, як не крути, шкодить своєму здоров’ю, вона вирішила, що не хоче платити настільки високу ціну за те, щоб бути «хорошою».
На Лідію (45 років) подібне прозріння зійшло в одну зі звичайних субот завдяки тому (як не парадоксально), що чоловік та діти поводилися з нею просто жахливо. Вона прокинулася о сьомій, як і завжди, щоб до половини десятої (коли зазвичай прокидається вся сім’я), встигнути підсмажити оладки, прибратися та випрати одяг. Однак, коли діти прокинулися, син обурився, бо я випрала його улюблені джинси, хоча він мене про це не просив. Старша донька пробубніла, що хотіла млинці, а молодша скривилася, бо побачила в какао пінку. Чоловік лише підлив масла у вогонь: мовляв, я так невчасно купила квитки у театр, він про них геть забув і йому взагалі нікуди не хочеться йти. Ну а я через все це розплакалася, бо я для них роблю все можливе, але їм не вгодиш. Вони бачать в мені лише прислугу.
Повернемося до Ірени, котра дійшла висновку, що вона занадто хороша, і зрозуміла, що «подобатися» зовсім не означає «поважати». Вона влучно пише: Ваші вуста не повинні бути медовими, ви просто не можете погоджуватися з усіма. Ви повинні мати мужність протистояти думці інших та бути готовою до конфлікту. Саме так. Якщо ми хочемо, щоб інші нас поважали, ми не можемо перевзуватися на ходу, змінюючи думку залежно від обставин. Якщо ми хочемо поваги, потрібно в першу чергу віднайти повагу до самих себе. Якщо ми хочемо отримувати задоволення від життя, потрібно хоча б іноді рахуватися зі своїми бажаннями й вподобаннями. Звучить просто, але на практиці усе складніше, тому що людина, яка звикла поводитися так, як від неї чекають інші люди, свої власні бажання навіть не усвідомлює.
Пригадую пані Ольгу (49 років), котра прийшла до мене, бо її про це попросив чоловік. Вона не знала, про що зі мною говорити, бо думала, що про це маю знати я. Коли я пізніше спитала її, що для неї було найскладнішим у минулому році, вона відповіла: президентські вибори. Чому? Тому що чоловік та її батьки голосували за різних кандидатів, а вона не знала, до якої сторони схилитися. А кого б обрали саме ви, якщо б не знали про вподобання своїх близьких? — спитала я в неї. Не знаю. У такий спосіб я про це взагалі не думала, — відповіла Ольга.
Занадто хороші люди навчилися вловлювати бажання своїх близьких та відповідати на них. Власні бажання вони часто навіть не усвідомлюють. Тому їм потрібно вчитися проявляти до себе чутливість. Під час терапії я щоразу розпитую таких клієнтів про те, що їм подобається, чого б вони хотіли, як вони сприймають ті чи інші речі. Якщо ви вже помітили, що «занадто хороші», можете періодично ставити ці запитання самим собі, аби навчитися дослухатися до себе.
Наступним кроком буде усвідомлення того, що казати «ні» абсолютно нормально. Це не наш обов’язок допомагати всім навколо, бігти по першому дзвінку тощо. Ми можемо говорити «ні» та почуватися при цьому спокійно. Ви можете тренуватися самостійно лише за допомогою уяви. Уявіть собі ситуацію, в якій від вас вимагають щось, на що не мають права, і вам не хочеться цього робити. Подумки відмовтеся. Навіть і з усмішкою скажіть: «ні, я не можу» або «пробач, та в мене немає часу». Чи просто: «ні». Уявляйте собі такі ситуації час від часу, пробуйте казати «ні» різним людям та за різних обставин, в незалежності від того, чи щось подібне відбувалося з вами насправді, або лише могло статися. Повертайтеся до цих думок щодня, можете й декілька разів.
В реальному житті відмови не даються легко, а головне — не одразу. Скоріш за все ви ще певний час будете автоматично обіцяти або погоджуватися, і лише пізніше розуміти, що вам ой‑як‑не‑хочеться або ви не встигаєте тощо. Немає нічого поганого в тому, щоб взяти телефон та відізвати свою обіцянку назад, враховуючи те, що ви щойно усвідомили. Ключову роль грає час. Якщо ви зателефонуєте в той же день та відміните те, що обіцяли зробити на наступних вихідних, жодних проблем. Однак відміна через декілька днів вже, певна річ, буде проблематичною.
Любов до себе та власна цінність
Окрім простих вправ, вам також потрібно зосередитися на глибших поняттях, якими є любов до себе та власна цінність. Якщо ви почуваєтеся останньою з останніх, вам буде важко поставити себе на перше місце. У мене завжди таке відчуття, що мої проблеми важать менше, ніж проблеми інших людей, — каже одна з моїх клієнток, котра ходить до мене на терапевтичну групу, у відповідь на запитання, чому вона так мало про себе говорить. Інші члени групи так не думають.
Любіть себе сказати легко, але прийти до цього буває складніше. Спробуйте згадати когось, хто любив вас та приймав без жодних умов. Якщо це не були батьки, то, може, бабуся з дідусем або ж братики й сестрички. Наприклад, одна моя клієнтка згадувала свого брата, старшого від неї на шість років. Не те щоб він жодного разу на неї не сердився чи завжди поводився чемно, проте вона знала, що він її приймає та любить беззастережно, що він завше за неї заступиться і допоможе, коли вона цього потребуватиме.
Якщо ніхто не спадає на думку, спробуйте з позиції теперішнього «я» поговорити із самим собою в дитячому віці. Напишіть листа маленькому чи маленькій … (доповніть своє ім’я). Напишіть цій дитині, яка вона була чудова, як ви її розумієте та любите. Потім прийміть своє «я» у підлітковому й, зрештою, дорослому віці. Вчіться бути до себе толерантними, розуміючими і сповненими любов’ю.
Одного разу моя клієнтка Мілена (39 років) описувала мені, як проїхала зупинку, коли їхала автобусом до своєї подруги. Я спостерігала, як вона себе лаяла, і потім спитала, чи лаяла б вона так само свою подругу, якби та утнула щось подібне. Ні, ні, я б її запевнила, що нічого страшного не сталося. Звісно, Мілена одразу б виправдала неуважність подруги й поставилася б до неї з розумінням, намагаючись зробити так, щоб подруга не почувалася винною. Проте самій собі вона дорікає, причому аж занадто.
Я нагадала Мілені слова Ісуса: Люби ближнього свого, як самого себе. І запитала в неї, чи вона колись задумувалася, що ми можемо поміняти першу і другу частини фрази місцями, а зміст при цьому не зміниться (як у математиці): Люби себе, як свого ближнього. Зі слів Ісуса слідує, що ми не повинні ставити себе попереду, але й позаду — також ні. Точно! — вигукне Мілена, якийсь час буде над цим думати, а пізніше назве цю мить прозрінням.
Із любов’ю до себе часом можуть допомогти наші близькі. Якщо партнер хорошої дівчинки не егоїст і щиро її кохає, він може допомогти їй змінитися, а саме: щоб вона навчилася думати про себе й любити себе. Він може допомогти їй набути досвіду, якого вона не мала в дитинстві — досвіду любові, що не залежить від того, чи буде вона зважати на його потреби і бажання. Тим, що йому важливо, аби вона почувалася добре. Тим, що йому цікава її думка та вподобання, і він не задовольняється відповідями типу а як думаєш ти; як хочеш. Однак, щоб змінити взірець, винесений із дитинства, потрібно добряче попрацювати, і не один день, а довгі місяці або навіть роки.
Чого вже забагато, а чого б навпаки було мало
Коли люди добрі, це чудово, тому будьмо до себе добрими. Однак, як кажуть поляки, — що занадто, то не здраво. Як зрозуміти, що ми перейшли межу? Дуже просто. Або ми шкодимо собі, як це робили Ірена, Людмила й Лідія. Або ж люди, для яких ми робимо щось хороше, не в захваті від наших чеснот, і ми можемо їх навіть відштовхувати або злити, як Любомир та Юрій, від котрих втекли партнерки, або як Ганка, яка дратувала подругу Олену, чи бабуся Мілана.
Якщо цю статтю читають люди, які зараз виховують своїх дітей або готуються до цього, скоріш за все під час читання (а то й раніше) вони дійшли висновку, що не хотіли б виховати занадто хороших дітей. Можливо, вони собі пообіцяли, що не будуть вимагати від своїх нащадків бути слухняними, не будуть відмовляти їм у любові через погану поведінку. І це чудово.
Та, оскільки ми всі схильні впадати у крайнощі, я б хотіла попередити про зворотній бік медалі. Я знаю батьків, які настільки сильно бояться, щоб їхня любов не була умовною, щоб вони випадково не «знищили особистість» своєї дитини, що вони практично перестають займатися її вихованням. Як би дитятко не поводилося, вони завжди проявляють до нього свою любов, прийняття, розуміння і повагу. Проте, як би в такому випадку дитина мала зрозуміти, що певна поведінка є прийнятною, а інша — аніскілечки?
Тому я б хотіла запевнити батьків, що вони можуть сварити своїх дітей, обмежувати їх. Якщо, наприклад, дитина в автобусі б’є ногою об сидіння пасажира, який сидить попереду, потрібно дати дитині зрозуміти, що так поводитися не можна, така поведінка неприйнятна, як варіант — затримати ніжку, щоб вона не могла продовжувати. У разі невдоволення зі сторони дитини, ви можете насупитися та бути суворими. У такий спосіб ви не відкидаєте любов! Ви відкидаєте неприпустиму поведінку.
Мова йде про ставлення, яке проявляється в найдрібніших деталях, у почутті міри та часі. Погодьтеся, є ж різниця, коли я серджуся одну хвилину або цілий день. Так само, є різниця в тому, чи я вимагаю від дитини хорошої поведінки, або ж беззастережної згоди з усім. Де знаходиться золота середина, залежить від характеру батьків та дитини, тому важко радити щось узагальнене. Проте варто застерегти від обох крайнощів — і від вимоги надмірної слухняності, і від відсутності виховання. Давайте вчити дітей бути чуйними як до інших, так і до самих себе.
Переклад: Ольга Долга