Ілюстрація: Бо Бартлетт

Де починається доросле життя

Бути дорослим означає вміти розрізняти відповідальність і провину.

Nela G. Wurmová

Nela G. Wurmová
Psycholožka

8. 7. 2022

Всі ми хвилюємося про те, чи зможемо впоратися з чимось новим, де немає певного результату. Кожному з нас іноді хочеться просто сховатися й нічого не вирішувати. То чим дорослі відрізняються від недорослих і чому варто прагнути поповнити ряди дорослих?

  • «Я знаю, що мені тридцять. Але я не почуваюся дорослою…»
  • «На роботі сказали, що мене підвищать і я очолю команду. Але замість радіти я страшенно боюся все зіпсувати».
  • «Коли я не знаю, яку сукню купити, то пишу подрузі. Чому не може хтось ось так вирішувати все замість мене?»
  • «Я боюся мати дитину, хоч я вже в підходящому для цього віці. Що, як я не впораюся? Мені ж важко подбати навіть про себе саму!»

З погляду закону ми стаємо дорослими у вісімнадцять років. У багатьох людей у ​​вісімнадцять це спричиняє невелику паніку — тобто тепер я мушу знати, чого хочу від життя і як взагалі потрібно жити? На щастя, у 2000 році психолог Джеффрі Арнетт запропонував концепцію emerging adulthood«дорослість, що зароджується». Це період розвитку, який описує вік приблизно 18–25 років (деякі пізніші автори посувають верхню межу до 27 або навіть 29 років), коли молода людина в деяких аспектах уже є дорослою, часто живе окремо від батьків і приймає власні рішення — але в багато в чому все ще тільки дорослішає.

Те, що відрізняє підлітка від дорослої людини, хоч як це парадоксально, — не життєві етапи, як‑от шлюб чи батьківство, а радше характеристики особистості, як, наприклад: Чи можу я приймати самостійні рішення та відчувати відповідальність за себе?

Але ця риса не припиняє розвиватися у 25 років. І навіть у 27. Часто її немає навіть у тридцять, сорок чи п’ятдесят років. Прагнучи назвати та класифікувати кожне явище, психологи навіть винайшли термін hypengyophobia — страх відповідальності будь‑якого типу. Важко сказати, чи таке чужомовне слово справді корисне людям, тому що більшість із нас, напевне, перебуватиме на якійсь ділянці шкали страху дорослішання, і, крім того, залежно від віку та життєвого досвіду, ми завжди будемо рухатися на ній уперед і назад.

І тим більше, навіть якщо ми здатні приймати самостійні рішення, природно, в житті бувають моменти та періоди, коли ми б воліли сховатися, за нас усе вирішували інші, а ми не займалися кредитом, посудом у раковині, засохлою квіткою на підвіконні, рахунком за останній проєкт на роботі, переїздом або покупками для хворої бабусі. Життя кожного відповідального дорослого часом виснажливе і важке. Якщо ця втома приходить із такою силою і вагою, що ми більше не можемо виконувати всі ці вимоги, це може бути однією з основних ознак депресії.

Страх дорослої відповідальності набуває різних форм

Якщо ви можете сказати: я б це зробив, але страшенно боюся відповідальності, це насправді означає, що у вас усе добре в плані саморефлексії та внутрішнього розвитку. Страх узяти на себе відповідальність за свої дії та рішення, а також страх зобов’язань зазвичай набуває більш прихованої форми. Це може виглядати, скажімо, так:

  • Коли хтось критикує вас за щось, ви відразу переходите в оборону, починаєте захищатися й пояснювати, чому ви зробили певну річ саме так.
  • На роботі ви трохи клеїте з себе дурня і з самого початку кажете, що не вмієте того й того, а в невизначених ситуаціях чекаєте, поки хтось прийме рішення за вас. Ви не хочете, аби вас змушували вкконувати роль, у якій ви не впевнені і в якій би ви відповідали за щось.
  • Коли навколо вас крутиться якесь зобов’язання, постійно з‚являються вагомі причини не приймати його. Ми замолоді для весілля, треба спочатку школу закінчити, ми повинні заощадити, я маю добре попрацювати на новій роботі, після стількох років це вже не має значення.
  • Згодом: у нас не вистачає грошей, щоб дозволити собі дитину. Не варто народжувати дитину з усіма моїми проблемами зі здоров’ям, а якщо вони ще й передадуться у спадок? Народити дитину в цей час? Яке ж у неї буде життя? У жодному разі!

Звичайно, іноді це можуть бути правдиві причини — але дуже часто за ними приховується я просто боюся цього. Просто‑напросто страх зобов’язань і відповідальності приховується за завалом інших аргументів. Іноді важко відкинути цей завал і з‘ясувати, про що насправді йдеться.

Людина, яка боїться жити по‑своєму, може підпорядковувати все своє життя іншим людям. Вона може здобути освіту за спеціальністю, яку сама не обирала, а потім займатися роботою, яка їй не подобається — просто тому, що батьки так забажали або вона йде родинними стопами (у нас у родині всі лікарі, і я повинен ним бути). Іноді ж вона навпаки може піти наперекір — обрати якись шлях лише тому, що він суперечить сім’ї (вдома всі лікарі, тому я буду вивчати мистецтво, яке моя мама ненавидить). Таке самоприречення схоже, тільки замість знака плюс я вибираю знак мінус.

В іншому випадку ми можемо підпорядкувати всі свої рішення тому, що є суспільно доцільним і бажаним, чого від нас очікують (я б пішла від чоловіка… але що про це скажуть інші? Усі ж будуть мене за це ненавидіти!) Або ми залишаємося в чомусь, що нам не підходить (робота, стосунки, хобі, а, може, й місто), але є для нас знайомим. Там, де не робити нічого нового видається легшим і комфортнішим, ніж вступати в конфронтацію чи вирушати в якусь незвідану сферу.

Чому так складно із зобов’язаннями, рішеннями та обов’язками?

Як і в більшості психологічних явищ, неможливо вказати пальцем на одну основну причину, чому ми так боїмося чогось. Тут теж є багато відтінків, і в кожного різні фактори будуть мати різну силу.

У багатьох із нас було обмаль можливостей взагалі навчитися відповідальності. Якщо нам пощастило, то дорослі, які оточували нас у дитинстві, хотіли поступово зробити нас компетентнішими. У п’ять років ми навчилися змітати крихти з підлоги, у сім — прибирати посуд із посудомийки, у десять — вигулювати собаку, а в п’ятнадцять — готувати вечерю для сім’ї. Дорослі дозволяли нам самостійно приймати все більш серйозні рішення, не підмітали зайвий раз стежку там, де ми б самі впоралися, але допомагали з тим, чого ми тільки вчилися. Вони були для нас добрим прикладом для наслідування.

Якщо нам не пощастило, можливо, ми мусили бути надзвичайно слухняними, і для власної ініціативи не вистачало простору. Або дорослі проявляли забагато опіки. Або їм було занадто байдуже. Або ж вони звинувачували нас у власних помилках. Або чомусь потребували нас як залежних і прикутих, бо самі не були вільними. Варіантів приблизно стільки ж, скільки відтінків менш щасливих сімей.

Із цих відтінків потім випливають відтінки труднощів у прийнятті відповідальності:

  • У мене недостатньо досвіду (любові, прийняття, досвіду управління, поваги), щоб я мав змогу передавати його. Навіть своїм власним дітям.
  • Мої рішення точно будуть недостатньо правильними. Інші люди приймуть кращі рішення.
  • Те, що я думаю, все одно нікого не цікавить. Немає сенсу старатися, а потім розчаровуватися. Краще просто адаптуватися.

Утім, над усім цим є й інші страхи, які ми, цілком можливо, якоюсь мірою поділяємо просто як люди. І навіть якщо вдома все було добре, ми можемо хвилюватися про них на певних етапах нашого життя, тому що вони супроводжують наше існування.

1. Ми боїмося виділятися

Якщо інші не приймають нас у якомусь стилізованому вигляді, в якому ми намагаємося задовольнити очікування й не виділятися, це важко. Ще гірше переживати неприйняття тоді, коли ми справді автентичні, бо це перш за все відмова від самої сутності нашої душі.

Однак приймати рішення справді самостійно обов’язково означає показувати себе і виділятися з натовпу. Наприклад, якщо ви вирішите організувати своє весілля так, як ви хочете, це може означати багато: скасувати половину весільних традицій, не запрошувати надокучливу тітку, одягти нетипову весільну сукню — і мати неприємне зіткнення з людьми, які цього не зрозуміють.

По суті, кожен із нас оригінальний, і це найкраще видно в тому, наскільки кожен із нас оригінально незвичайний. Напевне, у нас дотепер закодовано те, що не вписуватися й бути покинутим означає померти в пустелі.

2. Нам важко знаходити різницю між відповідальністю та провиною

Ми часто поводимося так, ніби це одне й те саме. Але реальність інша. Обидві вони в певній здоровій формі тримають укупі наші соціальні зв’язки — якщо ми не виконаємо обіцянку другові, докори сумління підведуть нас до ідеї якось компенсувати йому це й у такий спосіб подбати про стосунки. Проте…

  • Якщо відповідальність асоціюється з владою, компетентністю та можливістю вплинути на щось, провина набагато частіше асоціюється з безпорадністю.
  • Відповідальність — це раціональне визнання того, що мій вчинок завдав шкоди моєму другові, і з цим потрібно щось робити. Провина — це болісне почуття докорів сумління, яке поглинає відчуття нашої власної цінності — і в результаті воно може так нашкодити, що я взагалі не буду спроможна зв’язатися з другом. Якщо відповідальність каже мені: «Це в тебе не дуже добре вийшло», то почуття провини кричить: «Ти некомпетентний ідіот, який нічого не вартий».
  • Відповідальність — це визнання того, на що я міг вплинути; провина має схильність звалюватися на інших.
  • Відповідальність здорова, якщо я визнаю тільки те, що дійсно мені належить. Провина може дуже легко перерости у форму, в якій вона стає для людини токсичною, особливо якщо ми не вміємо з нею конструктивно справлятися.

Почуття провини вкрай неприємне, а коли воно посилюється, то починає пожирати нас дощенту. Воно знищує почуття самоповаги. І є не конструктивним. Коли ми робимо помилку, добре визнати відповідальність, але немає сенсу тижнями добивати себе провиною. А тепер важлива заковика. Через паніку, щоб нас не зачепила вина, ми відмовляємося від відповідальності. Навіть спільної відповідальності. Наприклад, батьки залежних дітей часто звинувачують суспільство, доступність наркотиків, ЗМІ, самих дітей — щоб не зіткнутися з власним почуттям провини за життєву ситуацію своїх дітей, вони розкидають провину навколо. Ця провина їм насправді не належить. Однак, розкидаючи її на всі боки, іноді трапляється, що вони відмовляються визнавати навіть ті частини спільної відповідальності, які їм справді належать.

3. Ми боїмося самотності

Водночас залежати від інших людей — це певною мірою означає не бути самотнім. Підростаючи, ми поступово відокремлюємося від батьків. Формувати власну ідентичність, вибирати власні життєві шляхи, встановлювати інші стосунки… Все це може принести з собою велику тривогу, яка виникає тому, що ми відриваємося від знайомого і вступаємо у світ, де перед важливими рішеннями постаємо, по суті, на самоті. Ніхто не прийме їх замість нас, ніхто їх не прояснить, ніхто не підтвердить нам, що вони правильні. Нам часто доводиться вибирати навіть тоді, коли ми взагалі не знаємо, що було б краще зробити. Ми не контролюємо й ніколи не будемо контролювати все.

Якщо ми подумаємо про цю тему як дослідники, то дістанемося аж до нашого найдавнішого екзистенційного страху — в житті і в смерті ми (принаймні на певному рівні) стоїмо кожен сам за себе.

Однак є цікавий парадокс. Якщо відповідальність за власний вибір лякає нас, нагадуючи нам про нашу власну самотність і смертність, то конфронтація зі смертю та іншими екзистенційними темами робить дещо особливе з відповідальністю.

Усвідомлення смерті допомагає нам приймати відповідальність

Поки ми живемо в ілюзії безсмертя, нам легко гаяти час. Як‑от залишаючись на роботі, у стосунках і групах, де нам не дуже добре. Чи вагаючись прийняти рішення та взяти на себе зобов’язання. Або ж утікаючи від відповідальності за себе, приймати її за інших людей і так відбирати в них їхню власну відповідальність.

У момент, коли ця ілюзія похитнеться, можуть статися дві речі:

  1. Ми поринемо в тривогу, страждання й жах — і залишимося в них.
  2. Ми так само поринемо в тривогу, страждання й жах… але за кілька днів виберемося звідти і вийдемо з такої зустрічі, зміцнені знанням, що коли розходиться про те, аби по‑справжньому почати жити й робити все так, як ми хочемо, нема чого чекати. Наповнене лише те життя, у якому ми взяли на себе відповідальність за себе, за наші проєкти та стосунки.

Чому так? Тому що відповідальність набагато більше пов'язана зі свободою, ніж, наприклад, із провиною. Віктор Франкл писав, що ми неправильно розуміємо свободу як свободу від чогось. У його розумінні ми маємо свободу для чогось. Свободу приймати рішення й нести за них відповідальність.

У його очах людина, яка свідомо обрала те й те зобов’язання, більш вільна, ніж людина, яка так турбувалася про свою свободу, що в результаті не змогла прийняти жодного рішення з будь‑якими наслідками.

Спробуйте на собі

Американський екзистенційний психотерапевт Ролло Мей вважав, що свобода кумулятивна. Кожен маленький вільний вибір збільшує нашу сміливість для наступного, а іноді й більшого вибору.

  1. Коли ви востаннє відчували, що прийняли якесь рішення самі, за власним бажанням? Яке це було відчуття?
  2. Чи є якісь рішення, щодо яких ви зараз вагаєтесь? Який страх може бути джерелом цього вагання?
  3. Чи можете ви описати в цьому випадку (чи в якомусь іншому) інше, навіть значно менше рішення, яке ви могли би прийняти та влаштуватися відповідно до нього?

Оригінал статті чеською мовою

Nastavení soukromí

Můžeme povolit některé další služby pro analýzu návštěvnosti? Svůj souhlas můžete kdykoliv změnit nebo odvolat.

Více informací.