Ми живемо свої життя, старіємо та прямуємо до смерті. Це відомо всім, але насправді важливо, що кожен із нас робитиме з цією простою і фундаментальною істиною — як ми до неї поставимося. Вміння старіти — один із ключів до втілення нашої унікальної історії. Старіння відбувається. Воно залишається на задньому плані нашої психіки як вплив, який приносить низку думок, емоцій, уявлень та страхів. Воно впливає на майже все в нашому існуванні. Якщо ми будемо відкидати його як непомітну тему або, навпаки, захищатися від нього, то втратимо можливість дорослішати й розвиватися, наприклад, до архетипів мудреця й відьми. Ми застрягнемо на місці, а життя стане гірким.
Або ми можемо почати спостерігати за своїм старінням, рефлексувати його і трохи з ним товаришувати. Так ми підвищимо надію, що зможемо торкнутися до життєвої мудрості, з якою наш життєвий шлях та старість колись стануть сезоном жнив, а не «зимою» нерозумних і непідготовлених, як каже одна хасидська приказка.
Старіння, присутнє від початку нашого життя, виходить на перший план через раптову подію, хворобу, втрату близької людини або ж парадоксальним чином посилюється, коли ми могли б перебувати на умовному піку нашого життя, у віці 40–50 років. Учитель дзен‑буддійської медитації Льюїс Річмонд у своїй книзі «Старіння як духовне завдання» говорить про переломний момент, коли питання старіння й смерті вимальовується на горизонті і, по суті, назавжди залишається в полі нашого зору.
Нам потрібно звикнути до того, що ми раптом «бачимо смерть», навіть якщо вона ще за багато років перед нами. Так, наче на горизонті з’явилося нове небесне тіло, якийсь новий місяць, що не зникає і певним чином впливає на нас. Нам потрібно навчитися ставитися до цієї таємниці по‑іншому, ніж зі страхом та запереченням. Смерть робить життя інтенсивнішим, веде нас до вдячності й встановлює критерії того, що має сенс і цінність. Вона допомагає нашій психіці тим, що релятивізує его та його уявлення про власний життєвий шлях.
Після фази здивування має наставати примирення, яке передбачає порівняння того, ким ми є, з тим, ким ми хотіли бути, куди хотіли йти. Ми переглядаємо свої уявлення та бачимо свої втрати. Ми не приймаємо автоматично ідею про те, що наше життя «не вдалося», якщо ми не змогли реалізувати всі початкові ідеї, і що тепер ми повинні прагнути до якогось «виправлення». Це був би невиправдано вузький і недобрий погляд на наш власний шлях. Те, що ми пережили та чого навчилися, сформувало нас у наше нинішнє «я», яке може розвиватися далі. Ми можемо вписати все в осмислену історію; все, що ми пережили, має потенціал для душі.
Наступним етапом пошуку стосунків зі старінням є пристосування до нових розділів у житті. Молодість — це не цифра, а радше стан духу. До нього належать гнучкість тіла й духу. Тобто ми можемо слідкувати, де ми втрачаємо свою гнучкість — як тілесно, так і психологічно та емоційно.
Здатність адаптуватися є одним із можливих визначень інтелекту і водночас необхідністю для гарного старіння. Вона передбачає прийняття рішення про те, у що я далі хочу інвестувати свою енергію, як ставитися до речей, які для мене важливі, а згодом — яких речей вже досить чи як змінити своє ставлення до них, аби й далі могти їх робити, але, наприклад, іншою мірою, з більшою свободою тощо. Сюди також належить пошук рівноваги між різними сферами життя та життєвими завданнями.
Шлях за течією
Старіння — це процес ставання самим собою, виконання своєї долі і певним видом зростання, як це позначають інші мови (німецькою «старіти» буде alt werden, англійською — grow old). Аби мати користь із процесу старіння, потрібно мати про нього гарне уявлення й гарні асоціації. Одною з них може бути образ жнив, збирання плодів життя з яскравими барвами осені. І гарним словом буде, наприклад, «дозрівання». Воно означає, що ми вміємо використовувати собі на користь речі, які на нас впливають, та пристосовуватися до життєвих змін.
Зміна відбувається тоді, коли ми даємо на неї внутрішню згоду, коли не боремося з нею, а уможливлюємо її. Старіння — це перехрестя на шляху до внутрішнього світу, часто з багатьма можливостями і пропозиціями, які інколи залишаються непоміченими, на відміну від яскраво відчутних обмежень та лімітів. Зазвичай воно спонукає нас перейти до іншого типу задоволення, коли его отримує менше, а душа — більше.
Старіння фундаментально пов’язане з нашим сприйняттям і проживанням часу. Наш час обмежений, ба більше, ми не знаємо часових маркерів того, як довго ми будемо здорові, як довго проживемо… Спостереження лише за цим хронологічним часом — часом, який тече, як річка, — викликатиме тривогу та безпорадність. У грецьких міфах Кронос (час) — це бог, який пожирає інших богів. Він може мати подібну владу і в нашому житті, якщо, як підказує міф, ми не перехитримо його, орієнтуючись на інше сприйняття часу — час кайрос. Це час, який існує для чогось, час можливостей, час «нагоди» або благодаті, час, що дарований нам.
Хронос проти кайросу — постійна дилема в нашому існуванні. Вона також відображається у мові. Хронос спонукає нас до висловлювань на кшталт «час вичерпався», тоді як кайрос сказав би, що «час сповнився». У концепції Ісуса сповнення часу повʼязане з Царством Небесним: «Сповнився час, і наблизилося Царство Небесне». Одна з інтерпретацій Царства Небесного передбачає, що це простір, де ми є самими собою, де ми торкаємося божественної сутності всередині нас, «образу Божого» в людині, де сповнюємося та звільняємося від неволі часу.
Ставлення до часу відображається в тому, наскільки ми сприймаємо його як наш і для нас — тоді ми формуємо своє життя спільно з ним та сприймаємо його унікальність. В іншому випадку час штовхає нас, руйнує, переповнює, обмежує й вислизає крізь пальці. Після багатьох років терапевтичної практики я вважаю, що безліч страждань виникає в контексті того, як ми розуміємо й переживаємо час. Нам усім було б корисно знайти певний метарівень, на якому ми будемо рефлексувати, розмірковувати про час та впливати на наше ставлення до нього. Для початку можна переглянути популярний фільм «Час» або казку «Аліса в Задзеркаллі», де є багато кумедних, але водночас і глибоких думок про час.
Час буває зовнішній та внутрішній
Ми дізнаємося, що час — відносний. На суб’єктивному рівні наш внутрішній всесвіт підтверджує глибоке відкриття Ейнштейна про відносність часу в космосі. Час тече по‑одному в дитинстві, коли наш погляд спрямований у майбутнє і коли ще все попереду, по‑іншому тече він у старості, коли ми озираємося, знаючи, що більша частина шляху вже позаду.
Інколи нам вдається вийти поза часову сферу та «зупинити» час, оскільки ми перестаємо його сприймати, повністю занурюючись у красу, цікаву діяльність, любов, тишу, медитацію — ми входимо у потік, який наче підносить нас над часом. Ми відчуваємо присмак того, що в теології інколи називають вічністю.
Ми не повинні уявляти вічність як час, що триває нескінченно і веде до відчуття нудьги. Навпаки, це повнота буття, його максимальна інтенсивність. Протягом життя ми можемо смакувати її по краплинці, бути з нею в контакті через свої бажання й надію колись пізнати зміст цього прагнення. Подібно це сформульовано в думці, що життя вимірюється не кількістю вдихів, а кількістю моментів, від яких нам перехоплює подих.
Якщо ми будемо жити повноцінно і з вдячністю, то будемо добре підготовлені до того моменту, коли наш час завершиться. Терапевт Ірвін Ялом вважає прожите на повну життя найкращим станом для сприйняття смерті. Що менше прожитим є життя, то зазвичай сильнішим є страх смерті. Це означає бути готовим присвятити енергію реалізації своїх мрій та/або завдань, які можуть бути не такими героїчними, як того вимагає его.
Ми не повинні вписати своє ім’я на Алеї слави, але можемо повністю розвинути свій людський потенціал, бути добрими до себе й оточення, виходити за межі себе в служінні іншим, світу й душі. Можливо, це означає навчитися старіти з меншою впевненістю, але з життєвою силою і бажанням далі бути частиною плину життя.
Нам потрібне відчуття безпеки, але так само гарне старіння означає не зупинятися й оновлювати людський дух. Надто велика безпека без інших принципів завжди шкодить душі. Ніцше говорив, що безпечне життя небезпечне. Ніде не написано, що старша і стара людина має бути кимось страшним, озлобленим, злим, заздрісним, як це, на жаль, ми часто бачимо нині.
Інколи це є наслідком нелікованих ран, через які життя стало занадто важким, а також невідрефлексованого процесу старіння. Ми наче миримося з тим, скільки бур’янів росте в нашому садку — дозволяємо всім труднощам, які мають місце в наших тілах, розумі й світі, вбивати дух молодості та затьмарювати те, що приносить радість і сенс. Молодість та старість — це не просто факти, а стани душі. Обидва потребують одне одного й дають нам певні дари.
Існують молоді віком люди, консервативні й застряглі в житті, так само, як є старі люди, сповнені вітальності, допитливості та сприйнятливості до краси світу. Нещодавно мама розповідала мені, як її вісімдесятирічна подруга, яка ходить на заняття з гри на фортепіано до вчителя, котрому вже 92, не могла знайти пана професора в будинку, де той мешкає. Нарешті він знайшовся на горищі, де він щось чистив — і крикнув їй: «Почекай, я зараз дещо дороблю! Краще завершити це цього року, бо за кілька років мені вже не захочеться». Краса.
Підготовка до зими
Примирення зі старінням парадоксально вимагає докладання більших зусиль до того, щоб пристосуватися до нової реальності. Юнг попереджав, що той, хто опирається змінам та чіпляється за тіло, думки і світ, які він чи вона знали раніше, внутрішньо застрягає й навіть швидше старітиме. Старіння має бути не зупинкою, а постійною трансформацією. Філософ та теолог Альберт Швайцер додає: «Ми старіємо лише тоді, коли прощаємося зі своїми ідеалами. Ти молодий, як твоя впевненість у собі, старий, як твій страх. Ти молодий, як твої надії, і старий, як твій песимізм».
Допоки ми не байдужіємо до любові, краси, радості й сенсу, ми молоді. Бути старим означає мати страх нового, і навпаки, бажання відмовитися від старого (наприклад, свого старого «я») може бути формою зрілості й мудрості. Труднощі старіння можуть відкрити нас до життя, якого, ми, можливо, зовсім не планували, але яке чекало на нас — із можливостями пізнати новий шлях та бути відкритими до того, що приходить. До цього потрібно готуватися.
Не варто починати готуватися до зими за день до першого снігу, так само добре бути внутрішньо озброєним і заздалегідь тренувати навички, які нам можуть знадобитися в старості. Якщо старіння вимагатиме від нас певних обмежень, ми можемо навчитися їх долати — якщо ми колись спробуємо голодування або загартовування в холодній воді, то дамо простір для того, щоб у нас росла сила, яка черпається не лише з комфорту.
Старіння пропонує нам вдосконалюватися у предметах школи душі, такі як відмова від своїх уявлень та ролей, мистецтво здаватися, прийняття себе й інших, примирення, відпущення, визначення пріоритетів, бажання бути залученим, прийняття відповідальності і відмові від неї або подолання «великих» страхів (смерті, хвороби, втрат — зокрема втрат у стосунках і втрати інтересу до життя).
Для того, щоб гарно старіти, ми можемо допомагати собі гарним життям та його стилем. Ми можемо попередити багато проблем, коли протягом життя будемо приділяти увагу тому, що ми їмо, які токсичні думки впускаємо в себе, дозволяючи їм циркулювати всередині, що ми черпаємо з природи і краси, чи живемо радісно й сповнено сенсу. Це не є автоматична запорука того, що до самої смерті з нами нічого не трапиться, але так ми підвищуємо свій імунітет, і тоді, наприклад, деякі негативні генетичні схильності не активуються, бо не мають для цього передумов, причин і рушія.
Правильне й адекватне піклування про тіло допомагає знайти внутрішню гармонію (тіло чітко показує, наскільки ми перебуваємо у згоді з собою). Дослідження демонструють, що найкращою профілактикою деменції після сорока є, як це не дивно, рух. Ми можемо використати мудрість Далай‑лами і його зауваги про здоров’я: «Люди приносять у жертву здоров’я, щоб заробити гроші, потім жертвують грошима, щоб знову мати здоровʼя, а потім так сильно турбуються про майбутнє, що не насолоджуються сьогоденням, не живуть ні в теперішньому, ні в майбутньому».
Зв’язок зі світом
На рівні психіки нам допомагає шлях терапії. Він, наприклад, бодай частково захищає нас від того, що ми пов’язуємо з уявленням про старіння — хвороби, неміч, страх самотності тощо. Деякі наші страхи випливають із того, що ми пережили, і ми проєктуємо їх перед собою в майбутнє. Якщо нам вдасться більше доторкнутися до своєї дитячої покинутоті чи шрамів від стосунків, нам не доведеться так боятися повторення всього цього на останніх етапах життя.
Наше ставлення до старіння буде змінюватися, якщо ми знайдемо шлях бути у контакті з іншими, наприклад, допомагати їм. Зокрема, після завершення роботи у вузькому сенсі цього слова може відкритися простір доя волонтерства, яке може бути джерелом відчуття корисності й наповненості. Допомагаючи іншим, ми робимо дарунок і самим собі — хтось сприймає його як виконання свого боргу перед спільнотою чи життям, хтось — як засіб для втілення якоїсь зі своїх мрій, про які ми, можливо, менше говорили на інших етапах життя.
Старіння може нести в собі повернення до мрій. Можливо, якісь із них уже не вдасться реалізувати буквально, та, найімовірніше, ми не втілимо їх усі. Проте ми можемо відшукати сенс мрій чи бажань і спробувати втілити їх, пережити та відчути метафорично або символічно. Інакше нереалізовані мрії стають «демонами», які переслідують нас уночі та в проявах нашого несвідомого, тож важливо звертати на них увагу. Врешті‑решт, можна сказати, що ми стали дорослими лише для того, аби втілити свої дитячі мрії.
Не потрібно ототожнювати себе з менш привабливими поглядами на дорослість та зрілість. Можна вільно й креативно формувати уявлення про гарне старіння й жити згідно з ними. Ми не зобов’язані приймати готові уявлення, які циркулюють у суспільстві, — вони дуже рідко бувають глибокими, актуальними саме для нас і часто не відповідають нашій особистості.
Старіння означає можливість нарешті позбутися нальоту колективних «істин» та «переконань», які не є для нас корисними. Деякі старші люди сприймають цей аспект внутрішньої свободи (я вже можу робити, що хочу, говорити, що хочу, і думати, що хочу) як один із рідкісних дарів старості.
Замикання кіл
Старіння — це відкриття нового життєвого ритму й оцінка повільнішого темпу. Деякі речі можна помітити і зрозуміти лише на правильній швидкості, тобто повільно. В тенісі, в який я грав кілька років, цей принцип інколи використовують для того, щоб позбутися певних помилок в ударі. Гравця просять виконати удар щонайповільніше. Тоді він може краще усвідомити, що він робить і де робить свій удар гіршим. Можливо, всі ми живемо наче на корті й граємо життєві матчі, де корисно знати, як розіграти те, що подає нам життя (суперник чи товариш по команді?).
Юнг порівнював людський життєвий шлях із півколом. Усвідомлення старіння зазвичай виходить на перший план на вершині цієї подорожі, коли ми бачимо те, що є і позаду, і попереду нас (точніше, осягаємо майбутнє своїми ідеями та очікуваннями), коли на горизонті з’являється мотив смерті. У житті ми стикаємося з ілюзією безсмертя. До певного моменту ми часто живемо так, ніби можемо бути тут весь час або набагато довше, ніж будемо насправді. Ми також маємо справу з культом молодості й відносно поширеною неповагою до старості в суспільстві, орієнтованому на результат.
Ми підводимо підсумки, виявляємо невиконані життєві завдання й намагаємося їх наздогнати, сумуємо за тим, що сталося не так, як ми хотіли, і не дуже знаємо, що могло б нас приваблювати у мудрецеві й відьмі. Цим архетипам зараз також нелегко, їх непомітно «деконструюють» і розділяють, як украдений скарб.
Раніше, за іншого суспільного укладу, літні люди могли передавати життєву мудрість — нині для цього є терапевти. Також вони вміли давати раду з хворобами та лікувати їх травами — нині ми ходимо в аптеку. Раніше вони доглядали за тими, хто вмирає — нині ми маємо паліативну медицину… Або ж вони приділяли свій час допомозі молодшому поколінню — нині ми маємо дитячі садочки. Вони вміли розповідати старовинні сторії, які тепер замінили телебачення й інтернет, і так далі. Одне з завдань старіння — відновити свій образ мудреця і відьми, який буде нас супроводжувати на шляху до мудрості й свободи.
Підведення підсумків нагадує нам про сліди — що після мене залишиться… Виникають питання, чи окупилися певні речі, і спокуса оцінювати все відповідно до чистого результату. Однак цінність полягає вже в тому, шо людина десь доклала сил, щось спробувала, щось дізналася і вивчила нове про себе, про душу, про любов. Наш шлях робить нас унікальними.
Підбиваючи підсумки, варто дивитися й на минуле, адже з нього завжди можна створити різні історії: з однакових фрагментів можна складати різні, відмінні мозаїки. Ми не можемо змінити минуле, але можемо надихатися ним, і це не даватиме нам застрягати в ньому, повторювати його чи робити з нього кумира. Однак ми можемо змінювати ставлення до минулого. А також ми повинні відмовитися від сподівань на краще минуле. Спершу це звучить як тривіальне і нелогічне твердження, але з погляду проживання це змістовне речення і важливе розумове завдання, яке змінить деякі наші страждання.
Якщо ми виявляємо невдоволення, то маємо шанс поглибити контакт зі своїм бажанням і запитати себе, що є його джерелом і які я маю критерії особистого задоволення — хто їх визначив, як вони мені допомагають, чи хочу і чи можу я їх змінювати? Якщо підбивати підсумки таким чином надто складно, спрацьовує бажання захиститися від старіння — невротична й непомірна увага до тіла і концентрація на ньому, замість того, щоб шукати енергію і молодий дух, втеча в секс, де ми можемо на мить забути, що старіємо, внутрішнє закостеніння і надмірна консервативність, яка шукає втіхи в порядку і правилах замість розумового розвитку, якого людина уникла чи уникає, або постійний наголос на результаті і зовнішньому світі.
Кожен із нас знає чимало історій, де бій за продовження молодості знищує довготривалі, а часто — й гарні взаємини. Не завжди за подружньою чи партнерською кризою стоїть погана комунікація чи те, що є очевидно перед очима цієї пари. Інколи велику роль відіграють речі й процеси, які відбуваються на фоні, — невідрефлексоване старіння з усім, що йому належить, є великим пожирачем розумової й емоційної енергії та може відбиватися на стосунках. Те, що люди безпосередньо проживають, є наслідком такого процесу, а не причиною кризи.
Підбивати підсумки також означає й медитувати про смерть. Духовні традиції вважають це одним зі способів жити гарне життя. Монах‑бенедиктинець і психотерапевт Ансельм Ґрюн у книзі «Життя сьогодні» пропонує важливу думку: той, хто витісняє смерть, не живе в сучасності, але чіпляється за неї. Той, хто не турбується про смерть, не турбується й про закони життя. Правильна (в сенсі міри, але головне — форми і глибини) увага, приділена смерті, може допомогти на наступних етапах життя.
Час для нас
Однією з ознак того, що процес старіння минає добре чи недобре, є вдячне ставлення за все, що ми сміємо пізнавати й проживати. Навіть психологічні дослідження підтверджують, що вдячність як шар психологічного імунітету оберігає наше тіло і дає нам бажання жити далі.
Ще один доказ — це ставлення тих, хто старіє, до молоді. Старі, які лише критикують молодих, переважно маскують заздрість до того, що вони самі вже не є молодими, і власне незадоволення собою. Тоді молодь можуть мати менше поваги до старих і до таємниці життя взагалі. Людина, яка гарно старіє, дає користь людям довкола себе і молодшому поколінню — є для них взірцем того, як слід жити життя, і непрямо може позбавляти їх страху перед життям та його кривими дорогами. Ми старіємо не лише для себе, а разом з іншими і в певному сенсі для них.
Я рідко бачив, щоб довкола теми старіння говорили про щось більше, ніж про власне тіло, емоції тощо. Водночас наші стосунки старіють і з роками піддаються новим викликам, надіям і страхам. Гарні стосунки розвиваються разом із людьми, які мають глибший зв’язок одне з одним.
Стосунки повинні розвиватися й пристосовуватися, знову і знову збалансовувати «ми» і форми «я», що їх мають та хочуть мати люди, які створюють стосунки. Стосунки повинні дихати, уможливлювати як близькість, так і здорову відстань. У старості можуть з’являтися побоювання смерті партнера, яким також потрібно приділяти належний простір. Людина без пари старіє по‑іншому, якісь речі можуть бути для неї простішими, а якісь — складнішими. Змінюються також стосунки з дітьми й батьками, які відходять і можуть потребувати більше допомоги.
Може актуалізуватися тема прощення інших, а також себе. Погляд людини, яка старіє, дає можливість розглянути особисті образи в ширшій рамці як майже універсальний людський досвід, що дозволяє піднятися «над поверхнею» особистісної площини, що тримає нас в кулаці та в позиції жертви.
Старіння змушує нас переглядати теми сенсу, радості й життєвого щастя. Ми можемо бути щасливими, якщо усвідомлюємо самі себе та живемо у згоді з собою та цінностями, які дають нам сенс. З’являється можливість дивитися на те, яким чином всередині нас записані «програми щастя» (щастя — це коли…), які глибоко на нас впливають.
Рефлексія вимагає часу й енергії, але її результати економлять купу часу, який «з’їдають» внутрішні конфлікти, непотрібні страждання від фіксації на чомусь, страх та жадібність, а також егоїстичне прагнення до того, що початкова «програма щастя» вважала необхідною його умовою. Ви вже знаєте, що щастя — це передусім ставлення, а не відсутність перешкод чи досягнення чогось конкретного.
Тоді ми можемо мати час (так, мати час — це розкіш, багатство) на втілення мрій, на його правильне і звичайне використання, як і на розумне «невикористання» — хвилинки без планів, нічого‑не‑робіння, яке дає можливість чути в собі тонкі «голоси» нашої душі. Нам потрібна й певна кількість невикористаного часу — подібно до того, як у стародавні часи частину поля залишали на рік «під пар», аби ґрунт відновився. Мій улюблений терапевт Томас Мур каже, що нам у житті потрібні waste — відходи, з яких, наче з компосту, виростає нове життя, ідеї тощо. Нам потрібен і wasted time, «убитий час», як доказ нашої (бодай відносної) свободи щодо часу. Час тут для нас, а не ми для нього.
Добре старіти означає також приймати самотність як простір на те, щоб бути з собою, відкритість до стосунків і пропозицій, які підкидає життя. Обдумування сенсів, зв’язків з іншими та світом в цілому може сформувати ядро особистої духовності, яка не обов’язково має бути безпосередньо закріплена в релігійній ідентичності. Найвищий зв’язок — це любов, яку ми можемо розвивати як у стосунках, так і у внутрішньому світі за допомогою медитацій і молитов. Духовність іноді прямо називають школою старості, оскільки вона наголошує на сакральному, ширшому сприйнятті реальності та екзистенціальних темах, таких як ставлення до смерті.
Паралельно з увагою до постійних аспектів існування добре бути в контакті з непостійністю, насолоджуватися нею як дорогоцінним даром моменту. Гарне тренування — це, наприклад, контакт із живими квітами у вазі. Їхня краса зберігається кілька днів, але в цьому й уся суть. Ми не повинні шкодувати про те, що інвестували в їх вирощування чи купівлю. Вони гарно нагадують душі про швидкоплинність.
Більший розмір
Духовні практики гарно наповнюють життя тих, хто старіє, але водночас є чудовою підготовкою до старості. Майстер дзену Сузукі стверджував, що ми медитуємо для того, щоб насолоджуватися старістю, коли вона настане. Тоді ми будемо натреновані, знатимемо не лише мінливий розум, який обертається навколо багатьох речей, об’єктів та обов’язків (так званий розум мавпи), а й зосереджений розум (розум слона).
Духовно ми можемо створювати зв’язки з іншими й бути емоційними легенями планети — кожна опрацьована образа, перетворена на медитацію про прощення, кожне прохання, бажання та добра думка, випущені в ментальний простір, є важливою краплею в океані служіння світу.
Наприклад, Льюїс Річмонд пропонує молитву, спрямовану від нас до цілого людства: Хай я буду сповнений любов’ю і добротою. Хай я буду вільний від мук. Хай я буду щасливим і задоволеним. Хай у старості я зможу бути добрим до себе й інших. Хай у старості я буду щасливим та задоволеним. Хай всі істоти будуть сповнені любов’ю і добротою. Хай всі істоти будуть вільні від мук. Хай всі істоти будуть щасливі й задоволені. Хай всі істоти в старості зможуть приймати радість і смуток. Хай всі істоти в старості зможуть бути щасливими й задоволеними.
Процес старіння впливає на нашу ідентичність і те, чим ми себе визначаємо. Деякі зникають або їхня роль зменшується, щоб інші могли зростати. Нові етапи нашого життя приносять нові надії, нові побоювання, завдання й проблеми. Ми можемо більше запитувати себе про те, для кого ми є благословенням, чи живемо ми автентично, як дбаємо про свою іскру, чи добре справляємося з тим, щоб приймати і віддавати натхнення, якого вона вимагає.
Протягом життя ми постійно вмираємо і наново народжуємося, завжди трохи змінюючись, щоб бути готовими до кінця життя, як ми його знаємо тут. Навіть тоді, коли наше тіло вже не буде найсильнішим, нас може втримувати креативність, внутрішня свобода та відчуття завершеності оригінальної історії життя, яку ніхто інший не зможе відтворити.
На думку буддистів, ми старіємо «подих за подихом» — ми проживаємо час, але й час проживає нас. Дихання — кращий показник нашого старіння, ніж емоції. Через вдих ми тренуємося щось починати (мені подобається думка, що ЗАРАЗ — початок залишку нашого життя), видих наближає нас до розслаблення та відпускання всього, а коротка мить між видихом і новим вдихом є передчуттям смерті чи простором для виникнення чогось нового. Тренуючи дихання, ми можемо знайти зв’язок зі своєю історією та плином життя, щоб бути внутрішньо готовими колись піти (чи перейти, як сподівається наша надія).
Ми не можемо вплинути на те, що старіємо, але на спосіб старіння — можемо. Від нас залежить, чи станемо ми зрілими (це гарне багатозначне слово) та чи розвинемо потенціал нашої душі.
Єзуїт і психотерапевт Антоні де Мелло має гарну історію, яка ілюструє добре старіння: Люди побачили старого чоловіка, що копав яму, аби посадити мангові дерева, які дуже довго ростуть. Вони запитали його: «Ви плануєте ласувати плодами з цих дерев?» Він відповів їм: «Ні… Я так довго не проживу, але будуть інші. Все своє життя я їв манго з дерев, посаджених іншими. Тепер я хотів би віддячити їм бодай так…».
Я бажаю нам усім дорослішати й подорослішати, переступивши спокусу закритися від мінливого життя та змін душі.
P. S.: Посилаю подяку за цю статтю співачці Pink, чий нещодавній концерт у Відні надихнув мене і знову посилив віру в те, що для гарного життя й гарного старіння дуже важливо бути в контакті з креативністю. У мене в голові постійно крутиться чудовий римейк пісні «I Am Here» з текстом «I am here… I‘ve already seen the bottom, so there‘s nothing to fear… I know that I‘ll be ready when the devil is near…» та розслаблена атмосфера, коли Пінк роззулася, танцювала і сказала глядачам, що співає цю пісню, коли хоче відпустити все. Після концерту фізично я став на дві години старшим, але внутрішньо — набагато молодшим. Я сів писати, і ця хвиля понесла мене…
Переклад: Тетяна Сопронюк