Ми можемо помилятися. Можемо зробити помилковий вибір. Можемо схибити. Можемо плакати. Ми знаємо це раціонально. Часто навіть говоримо іншим: «Не бійся, нічого не трапилося. Робити помилки — це нормально. Ти ж знаєш, що можеш мати поганий настрій. Не мусиш бути бездоганним за будь‑яких обставин. Можеш на мить узяти паузу й нічого не робити». Помилки інших ми применшуємо. Пробачаємо. Ми заспокоюємо їх і виправдовуємо. Але чи вміємо ми так із собою? Чи дозволяємо собі бути недосконалими?
Вероніка ніколи не сумнівалася у своєму психічному здоров’ї — завжди вважала себе щасливою людиною. Саме вона додавала іншим оптимізму й радості. Коли хтось із її близьких переживав тяжкі моменти, вона пропонувала своє плече. Вміла вислухати, підтримати, пропонувала іншим простір для проявлення емоцій.
Кілька місяців тому їй не вдалося отримати важливий проєкт на роботі. Через це вона була вкрай нещасна, почувалася винною перед колегами й керівником. Через неї їм не вистачатиме грошей, через неї справи тепер ідуть гірше. За місяць із нею розійшовся хлопець. Вона цього зовсім не очікувала. Така думка була в нього в голові вже давно, але вона ні про що не здогадувалася. Вона не помічала, що більшість свого часу присвячує тільки й тільки роботі. Не помічала його прагнення проводити час разом. Не бачила, що він страждає.
Після розриву все в її житті почало падати з рук. Їй було важко зосередитися, на роботі вона щоразу більше й більше помилялася. Вона так сильно хотіла, аби їй вдалося зробити щось велике. Але що більше вона тривожилася, то менше успіху досягала. Керівник навіть погрожував їй звільненням.
Вероніка почала проводити час удома, на самоті, у спортивних штанях біля телевізора. Вона сумувала і набирала вагу. Їй нічого не хотілося. Вона прагнула бути в безпеці своєї квартири, далеко від людей. Перестала ходити на зустрічі з подружками. Вона виправдовувалася перед світом, щоби не відповідати на нав’язливі запитання. «Як ти?» А як я можу бути… «Коли ти когось нам покажеш?» Звідки мені знати?! Вона відчувала величезне розчарування, лють, а також самотність.
З‑поміж своїх подружок вона єдина ні з ким не зустрічалася. Єдина не мала дітей. Ба більше, невдовзі вона буде ще й безробітна. Вона занурювалася у своє душевне болото, сповнене самобичування. Вона звинувачувала себе в тому, що не робить нічого класного, що весь час сидить удома, звинувачувала себе, що не змогла знайти хлопця, що вона ні на що не здатна. Вона відкидала себе саму. Її життя було парадом нездійснених мрій.
Вероніку привезла на консультацію подруга, яка мусила довго її на це вмовляти. Вероніка нікуди не хотіла. Об’єктивно ж із нею все добре — вона тільки ні на що не здатна. Власне, на цю консультацію вона також не має права. З чого б це вона взагалі повинна турбуватися про себе? Ні на що таке вона не заслуговує. Вона розчарувала хлопця, розчарувала керівника, колег, розчарувала батьків.
Зачіпка в життєвому сценарії
У Вероніки накопичилися життєві труднощі. Вони запустили життєвий сценарій: Не маєш права на невдачу! Помилка — це трагедія! Вона означає, що ти погана! Ти мусиш жити правильно. Мусиш відповідати нашим очікуванням. Тоді ти будеш нам подобатися. Тоді ти будеш правильною.
Цей сценарій утворився в її дитинстві, колись давно, через батьків, учителів чи інші взірці для наслідування. Довгий час він був ефективним. Він дозволив Вероніці досягати успіху. Уникати помилок і невдач. Її метою було подобатися, вести успішне життя — в очах батьків, учителів, а згодом і у власних. Життя було детально сплановане, і виконання ключових пунктів приносило щастя. З відхиленнями ж ніхто не рахувався.
Вероніка, як і багато інших людей, вміє бути дуже твердою до себе. Що є добре в її житті, а що ні — чітко відомо: мати постійного партнера, який візьме її заміж, мати престижну роботу, заробляти щонайбільше грошей, мати двох дітей, красиво їздити у відпустку. Виглядати презентабельно. Важливо дати зрозуміти іншим, що в неї все добре.
Душевний стан Вероніки погіршувався, адже вона постійно віддалялася від свого ідеалу, який мала в собі з дитинства. Перед розлученням вона майже його досягла. Якби не та важка праця, якби не її нездарність, усе було б добре. За планом вони мали зараз одружитися й зачати дитину. Вона хотіла закреслити ще один необхідний пункт. На це чекали всі. Зараз усе по‑іншому.
Коли Вероніка подивилася на себе в дзеркало, то розплакалася. Вона виглядала жахливо. Заплакані набряклі очі, кілька зайвих кілограмів, спортивні штани. Так у нашій родині не прийнято. Я невдаха. У її всесвіті життя більше не мало ціни. Коли вона не виконували чиїсь очікування, вона не мала права на щастя. Об‘єктивна правда не мала значення.
На щастя, її подруга правильно оцінила її стан: Ти підеш по допомогу! Далі так не піде! Їй навіть не спало на думку відкинути її проблеми зі словами: Та я тебе прошу, про що ти шкодуєш? Знаєш, скільки людей пережили розрив? Зберися трохи, ти ж весь час мала з таким справу! Що це за проблеми? Ти, певно, геть не знаєш, що таке життя.
Жодні внутрішні труднощі — не дурниці. Якщо нас щось обтяжує, якщо воно впливає на нашу самооцінку, часто й інтенсивно займає наші думки, це важливо. Ніколи не слід переконувати себе, що ми займаємося дурницями. Це така заувага для кожного, хто сумнівається, чи варті консультації їхні психічні проблеми.
Реальне й ідеальне я
Розлучення породило у Вероніки болісні саморуйнівні думки. Багато людей застосовують до себе зависокі критерії. Найчастіше їхнє джерело — у дитинстві, але це не правило. Навіть у дорослому віці, скажімо, у довготривалих стосунках, постійними нагадуваннями чи коментарями партнер може переконати нас, що наша цінність полягає в задоволенні його очікувань. Іншими словами: ти мені сподобаєшся, коли зможеш (зробиш, будеш)… А якщо це не так, ми не заслуговуємо на їхню любов, повагу, розуміння, оцінку чи щастя.
Але ж це дурниця, чи не так? Людина не буває «погана» тільки через те, що вона не прибирає, чи тому, що з нею розійшовся хлопець. Людина має право на щастя, навіть коли в неї погано йде робота, коли вона робить помилки чи їй просто щось не вдається. Вам спадало таке на думку? Якщо так, повірте, я більш ніж згодний із нею! Це страшенна дурниця. Дурниця, яка значною мірою заглушає наше душевне задоволення. Тим не менше, це дурниця, яку ми часто несвідомо носимо в голові.
Скільки разів ми помічаємо, що інші турбуються про непотрібні речі. Вони забивають собі голову речами, які не означають життєвої катастрофи. Можливо, вони навіть там ні до чого. Вони нічого поганого не зробили. Ми бачимо, що вони ставлять до себе невиправдано суворі, жорсткі та безкомпромісні вимоги. Ми хочемо їх заспокоїти, погладити. Ми хочемо запевнити їх, що вони не зазнали невдачі. Що це просто важчий час і що все буде добре. Але самі із собою ми так не розмовляємо.
Як це відбувається у вас? Ви впізнали себе в історії Вероніки? Чи є щось, що вам у житті не вдалося, а ви за це себе караєте? Невдача на роботі чи в стосунках? Вам не вдається задовольняти чиїсь очікування? Ви робите помилки і хвилюєтеся через них? Не вмієте себе цінувати? Сумніваєтеся, що ви достатньо хороші?
Якщо хоч на одне питання ви відповіли так, це саме я, цією статтею я хотіла би вам сказати: Не соромтеся помилятися! Не соромтеся нічого не робити! Не намагайтеся змінитися! Ви чудові вже такі, якими ви є. Можливо, ви просто переживаєте важкий час. Це, звичайно, не означає, що ви «погані». Ви живете життя найкраще, як тільки можете, наскільки вам вистачає сили. Будьте ласкавими до себе. Будьте самому собі найкращим другом чи подругою. Якщо ви переживаєте важкий час, подбайте про себе. Не поспішайте. Ви можете нічого не зробити. Ви можете побалувати себе та набиратися сил. Можете…
Карл Роджерс стверджував, що більшість психічних порушень виникає тоді, коли так зване реальне я віддаляється від ідеального я. Що більша ця різниця, то серйознішим є психічне порушення. Він черпав ці мудрі думки зі своєї багатої терапевтичної практики, зі спостережень та розмов із клієнтами. Жодної теорії, лише практика.
А тепер до нас. Уявімо себе самого. Вимоги, які ми в думках ставимо перед собою:
- Чого ми повинні досягати щодня, щоби похвалити себе?
- Якими ми маємо бути, щоби стати достатньо хорошими у власних очах?
- Чого нам потрібно досягати на роботі чи вдома?
- Ким ми хочемо бути для свого партнера?
- За що ми себе хвалимо, а за що караємо?
- Хто встановив для нас планку?
- Якби це залежало тільки від нас, чи поставили б ми цю планку інакше?
Тепер спробуймо разом задуматися над цими вимогами. Якщо ви записали їх на папері, хвильку подивіться на них. Це взагалі реально? Це все можливо виконати? Це саме ваші вимоги чи радше вимоги когось із близьких? Можливо, навіть когось, хто був важливим у вашому житті колись, але зараз уже ні? Не обмежують вас ці критерії? Це не занадто сильний тиск? І що відбувається, коли вам не вдається виконувати всі вимоги?
Можливо, тепер ви спинилися й подумали, чи справді ви не надмірно суворі до себе. Чи ваше «ідеальне я» не є десь у недосяжних висотах. Чи не занадто ви страждаєте від почуття провини через те, що не відповідаєте всім вимогам. Чи не ставите ви до себе занадто високі вимоги, які насправді неможливо виконати.
Самому собі другом
Вероніка ніколи в житті не насолоджувалася моментом. На це не було причин, тому що їй усе вдавалося. Тільки усвідомлення допомогло їй зрозуміти, чому вона зараз почувається виснаженою, тривожною та винною. Об’єктивно вона не зробила нічого поганого, нікого не підвела. Суб'єктивно вона почувалася, наче нікому не потрібне сміття, тому що не втримала стосунки, потовстішала, не досягла великих успіхів на роботі та не схопила зірки з неба в будь‑якій іншій сфері.
Наша внутрішня відповідь у важкі життєві моменти могла би лунати так: Ну а що! Добре, мені зараз не щастить. Сталося те, на що я не могла вплинути. Моє життя пішло шкереберть, і я зараз із цим борюся. Мені потрібні час і простір. Мені потрібні розуміння й обійми. Якщо ніхто з близьких не хоче мені це дати, я дам собі це сама. Тепер я спокійно відпочиватиму, спокійно товстітиму, спокійно буду без роботи. Доти, доки мені це буде потрібно. Просто я переживаю важкий і неочікуваний момент, який висмоктує мою енергію, і якийсь час я буду тільки набиратися сил. Коли прийде той правильний час, це зміниться. Але зараз я себе балую!
Ці речення кожен може змінювати на свій лад, але ви, напевне, розумієте про що йдеться. Внутрішній критик вміє бути досить вимогливим і погіршити й без того складу життєву ситуацію. На додачу до всього, що з нами відбувається, ми накопичуємо купу самозвинувачень у тому, що ми слабкі та неспроможні. Що ми повинні справлятися з життям так, як усі інші. Що ми не маємо права почуватися гірше, нічого не робити чи, врешті, просто помилятися. Що ми повинні працювати й не опускати руки. Що ми підвели цілий світ.
Якщо у вас усе по‑іншому, ви дозволяєте собі робити помилки, дозволяєте нічого не робити чи просто відпочивати, це прекрасно. Сказати б, психічно це дуже здорово. Це чудово резюмував Карл Густав Юнг: «Не намагайтеся бути досконалим. Будьте цілісними». Справа не в тому, щоби робити все правильно, не в тому, щоби переживати тільки успіхи й найщасливіші моменти. Іноді буває не все добре. Іноді не все вдається, іноді життя стає важким.
Що доброзичливіше ми сприймаємо це в собі, то легше переживаємо життєві труднощі. Інколи ми можемо виявити, що все це вело до чогось доброго, але в цей момент, у цю мить буде цілком достатньо, якщо ми дозволимо собі бути недосконалими. Якщо ми дозволимо собі бути цілісними.
Вероніка ще працює над собою. Вона вже давно пробачила собі, що її кинув хлопець і вона залишилася одна. Для неї це перестало означати, що вона чимось гірша за інших. Але це зайняло деякий час — відмовитися від внутрішнього сценарію було нелегко. Їй потрібно було знайти власні переконання. Їй потрібно було почати оцінювати себе за власними критеріями.
Якщо ви маєте справу з чимось подібним, спробуйте на мить заплющити очі. Спробуйте уявити, що все залежить тільки від вас. Що ніхто інший вас не оцінює. Ніхто не критикує, не моралізує. Чи змінилося б щось у вашому житті? Що саме? Ви б відчули полегшення? У чому саме? Як би лунали ваші власні вимоги? Що б ви хотіли собі дозволити, але зараз не можете через інших?
Ось так можна шукати. Ви можете шукати власного критика — який може виявитися добрішим до вас, ніж найближча вам людина. Тримаю кулаки за вашу доброту до себе. Я знаю, що вона у вас є. Тільки не забувайте про неї.
Переклад: Тетяна Сопронюк