Ми часто чуємо: «Як летить час!» Ці слова завжди змушують мене задуматися. Щоразу мене вражає, як нескінченно довго може тривати один день, скільки всього можна за цей день прожити, якою довгою може бути одна година чи хвилина, якщо ми подумки присутні в моменті. Що ж ми, власне, говоримо, коли нарікаємо на швидкоплинність часу і на те, що він утікає крізь пальці?
Я відчуваю в цьому певну ностальгію: страх, що не повернеться те, що ми вже прожили і хотіли б прожити вдруге. Шкода, що ми не прожили щось достатньо інтенсивно — не дивились якомога уважніше, не слухали як слід, не осягали та не смакували всі ці моменти до самісінького дна. Ми боїмося, що щось пропустили. Дорослі діти, давні канікули, колишні стосунки.
Коли я так розмірковую над можливими причинами, чому зітхання про швидкоплинний час настільки часто повторюється у розмовах, моя неприязнь до порожніх слів тане, а натомість прокидається щось схоже на співчуття до природи людини та мінливості, яка пронизує все живе.
Бути присутнім у моменті
Якщо ми приймемо цю гіпотезу, то швидко дістанемося до суті: страху перед кінцем, смертю, небуттям. Але на що ми, власне, претендуємо — на «повільніший» час? На безсмертя? Чи можливо хоча б наблизитися до цього варіанта?
Цікаво, як би виглядав час, якби він не біг, не летів, не тікав. Хто і як може на нього вплинути? Напевно, ви вже здогадалися, куди я хилю: не потрібно занурюватися в теорію відносності, вистачить подумати про те, як ми можемо бути присутніми тут і зараз — не лише колекціонувати миттєвості, пролетівши крізь них, а потім дивуватися, що вони минули, а зупинятися, вдихати їх, розуміючи, що цей момент більше ніколи не повториться. Справді ніколи.
Утім, так ми можемо звільнити себе від моментів, які не хочемо проживати знову і знову. Ми можемо відчути, що вони не повернуться: закінчаться, протечуть, відлетять… і завдяки цьому в нас з’явиться якщо не вдячність до них, то хоча б толерантність. Хвороби, невдачі, проблеми, сварки, конфлікти. У будь‑якому випадку ми зможемо повністю в них зануритися або хоча би продихати їх і нарешті відпустити.
Час невблаганний, і прийняти цю його особливість зовсім не легко. Як це робите ви? Чи вдається вам у приємні моменти, коли хочеться, щоб вони тривали вічно, сказати собі: «Ця мить уже не повториться», і те саме, лише з іншою інтонацією, коли час пройнятий стражданням?
Я теж інколи ловлю себе на думці, що час пролетів непомітно. Як тільки ми про це скажемо чи лише подумаємо, варто спробувати зрозуміти, що насправді означає це речення, і відштовхнутися від нього як від моменту, коли ми почали жити свідомо, щоб потім не шкодувати про втрачений час.
Як не марнувати час
З усіх варіантів, як це зробити, як уникнути сліз за змарнованим часом чи втраченими можливостями, я вибрала такі:
- Скажімо те, що хочемо сказати. Правило чистого аркуша між вами та вашими близькими допоможе вам пізніше не шкодувати про те, чого ви так і не сказали.
- Просто живімо. Хтось медитує, хтось молиться — подібні методи винайдені якраз для цього та не потребують особливого обґрунтування. Головне — скористатися внутрішньою тишею та своїм диханням, які ми всюди носимо у собі, незалежно від обставин.
- Записуймо своє життя. Так, за сто років (якщо ми не запам’ятаємося науковим відкриттям чи кар’єрою кінозірки) про всіх нас уже забудуть, проте сучасні технології дають нам можливість зупинити моменти, зберегти їх, поділитися ними.
- Усвідомлюймо, скільки всього ми встигли зробити, що встигли побачити, що з нами вже трапилося. У вас немає жодної великої історії? Під час перегляду фотографій з доби локдауну мене здивувало, скільки всього цікавого можна було знайти на всього кількох квадратних (кіло)метрах життя, коли нам було заборонено подорожувати.
Подібні методи допомагають уповільнити час чи хоча б розділити всі життєві події на дрібніші: побачити, з чого складається маса «часу, який так летить». Можливо, нам стане зрозуміло, скільки днів та годин ми вже отримали на своє життя, чим ми їх наповнили, скільки щасливих моментів (яких нам, між іншим, ніхто не обіцяв) дісталися нам у подарунок.
Мені подобається уявляти, як би змінилися наші розмови, якби ми перестали бездумно кивати у відповідь на подібні висловлювання, зітхати над несправедливістю світу і тим, що за мить уже Новий рік (чесно, я не раз чула це від людей, які скаржилися так у липні).
Наприклад, ми б говорили: Уявіть собі, сусіде, вчора ми поїхали на прогулянку, стільки всього побачили, вдома гралися, їжа була неймовірно смачною, готував чоловік, він спробував інший рецепт, ми з мамою трохи посварилися, але потім помирилися, я навчилася новому, відкрила для себе нову книжку, а моя подруга, яка нещодавно телефонувала, розповіла чудову новину, і я дуже за неї рада… який же це був день!
Я вже довго думаю, що саме нам заважає ділити життя на ось такі частинки. Звісно, набагато легше просто поскаржитися на невблаганний час. Можливо, нам дійсно потрібно ділитися тим, як же важко зупинитися. Це справді може бути складно — зібрати всі моменти докупи і знов їх відпустити, ще й з розумінням, що ми не знаємо, скільки ще подібних моментів нам відведено.
Переклад: Ольга Долга