Коли я вчилася у гімназії, в нашій місцевій бібліотеці в Тршебічі не було багато книг з психології. Тоді я «ковтала» ті, які знаходила, — і майже всі з них були творами психіатра та психотерапевта Яна Прашка, автора з приємним стилем письма й освітою в галузі когнітивно‑поведінкової терапії. Звісно, це не було б проблемою, але за п’ятнадцять років у мене склалося враження, що так працює вся терапія. Що Прашко просто описує сучасну психотерапевтичну науку. Коли з вами щось не так, ви йдете до освіченого психотерапевта, він радить вам кілька технік, ви їх застосовуєте — і готово. Щоб зрозуміти, як усе насправді, мені знадобилося багато років.
Днями я отримала питання для роздумів від головного редактора Яна Маєра: Чи натрапляли Ви у своєму навчанні або професійному житті на глухі кути, про які б Ви хотіли попередити читачів Psychologie.cz, а разом із ними, можливо, і своїх колег? Щось, у що Ви вірили, прийняли, але пізніше переоцінили?
Саме у такому глухому куті я перебувала дуже довго. Можна сказати, весь період навчання в університеті. Я постійно чекала, коли ж ми почнемо розглядати техніки і методи, які потім будемо радити людям, щоб вони змінили свої звичні моделі мислення й поведінки і щоб їм у житті відкрилися нові можливості. Це звучало логічно й змістовно.
Коли ми читали про конкретні випадки й рекомендації лікування з огляду на різні діагнози, в кінці часто була така порада: «Працюйте з клієнтом над його самоприйняттям». Але як? Що ми маємо з ним робити, коли він прийде на консультацію?
Так само наші лектори розповідали про своїх клієнтів, і після тривалого перераховування симптомів, проблем клієнта та причин їх виникнення, часто лунало надто коротке, як на мене, речення: «Поступово мені вдалося дати клієнту необхідну підтримку, яка допомогла йому покращити стосунки зі своїм оточенням, він почав більше цінувати себе». Періодично я запитувала викладачів: «Як Вам це вдалося? Що Ви робили? Коли до мене прийде така людина, що я повинна зробити, щоб їй допомогти?»
Не те щоб лектори намагалися уникати відповіді, але зазвичай вони були збентежені й трохи розгублені. Це приблизно те саме, що попросити славетного скрипаля пояснити вам за дві хвилини, як грати на скрипці.
Зрозуміло, що їхні відповіді мене не задовольняли. Я весь час чекала, що ось‑ось ми отримаємо інструкції й техніки. Періодично, щоб надихнути нас, хтось із лекторів описував певну техніку, а ми її потім випробовували. Тоді я відчувала полегшення, бо мені в руки потрапило хоча б щось. Однак після роздумів я зазвичай розуміла, що тепер маю план дій на одну сесію, але не на десять, двадцять чи п’ятдесят.
Коли ви шукаєте інструкції, а вам їх ніхто не дає
Оскільки бібліотека на Факультеті соціальних наук у Брні була наповнена краще, ніж в Тршебічі, я, звісно, шукала відповідей і там. Я вже розуміла, що існують різні психотерапевтичні напрями, і кожен із них має власні техніки.
Когнітивно‑поведінкова терапія (КПТ) приваблювала мене постійно. Втім, у який би напрямок я не заглиблювалася, як правило, він мене також чимось зачаровував. Гештальт — технікою порожнього стільця, логотерапія — методом парадоксальної інтенції, що орієнтований на лікування фобій та нав’язливих станів, символдрама — роботою з уявою людини, методами релаксації… Який напрям обрати, коли всі вони можуть стільки запропонувати?
Я ніколи не могла визначитися зі спеціалізацією. Через небажання втиснути саму себе в один із психотерапевтичних напрямів я записалася на п’ятирічний Курс інтеграції в психотерапії. Я думала, що інтегративний підхід означає «з кожного напряму я беру те, що працює».
Інтеграція — це не по трішки від кожного
Лише під час проходження курсу я з’ясувала, що помилялася. Навіть там нам ніхто не давав у руки жодних інструкцій. Зрозуміти причини мені допомогли лектори курсу, а також ті, хто викладав у нас на останніх семестрах магістратури.
Я з’ясувала, що в науковій термінології існує суттєва різниця між словами еклектизм (це якраз про мій пошук «родзинок» у різних психотерапевтичних напрямах і орієнтація на те, чим вони між собою відрізняються) та інтеграція — зосередження на тому, що довело свою ефективність у всіх психотерапевтичних напрямах, та орієнтація на те, що в них є спільного.
Врешті‑решт, курс зовсім не включав у себе вивчення роботи в різних напрямах. Не було там і майже жодних технік чи методів. Замість них курс був спрямований на особистість психотерапевта.
На те, щоб ми пізнали себе, виявили свої сильні сторони, болісні та слабкі місця, поступово розвинули свої терапевтичні компетенції, такі як мапування проблеми, вміння домовлятися про консультацію або відслідковувати, що відбувається у стосунках між нами та клієнтом. На основі цього ми повинні були створити власний терапевтичний стиль. Чому це важливо? Тому що…
Техніки та методи насправді не настільки важливі
Техніки, яким можна навчитися, особливо з КПТ чи майндфулнес, багато в чому ідеальні. Вони незамінні, особливо в посібниках чи застосунках для самодопомоги — адже це щось конкретне, що можна описати і що кожен зможе спробувати вдома самостійно. Багатьом людям допомагають, скажімо, додатки на зразок Nepanikař або онлайн‑програма SuperBetter.
Водночас дослідження з ефективності психотерапії доводять, що техніки не мають суттєвого впливу на успішність психотерапевтичного лікування, а всі методи дієві приблизно однаково (різниця може становити десь один відсоток). Уявлення, що ви прийдете до освіченого фахівця, який вам дасть певні техніки, порадить кілька вправ, як працювати над собою, не обов‚язково буде хибним, але все ж це не те, що вас зрештою вилікує.
Що дійсно важливо?
Від зв‘язку з психотерапевтом залежить 30% успішності терапії. Тобто не має значення, в якому напрямку отримав освіту конкретний психотерапевт, але ви маєте розуміти один одного. Він повинен налаштовуватися на вас. Ви повинні мати змогу йому довіряти. Тоді вже не так важливо, що саме відбувається за кулісами ваших стосунків: приходите ви до усвідомлення за допомогою порожнього стільця чи домашніх завдань, під час яких звертаєтесь до незнайомців на вулиці.
Великий вплив має відновлення втраченої надії. Знову ж таки, не важливо, як саме. Чи вам її дасть довіра до людини, яка впевнено поведе вас структурованим процесом технік і домашніх завдань, чи те, що терапевт разом із вами буде мовчки сидіти та вірити в можливість одужання.
Важливо також те, що завдяки терапії ви сформуєте трохи інший погляд на себе і на світ — ближчий до реальності. А також зі своїм терапевтом ви зможете прожити корективний емоційний досвід.
У дослідженнях, безпосередньо присвячених ролі різних факторів у межах психотерапевтичних стосунків, важливими складовими успіху називаються наступні: узгодження цілей і співпраця між терапевтом та клієнтом, емпатія терапевта, його відвертість, позитивний погляд на клієнта, прийняття його таким, яким він є.
Мені та багатьом моїм клієнтам знадобилось багато часу для переоцінки уявлення про психотерапію як набір різних технік. Кожен більш‑менш розуміє, що домашнє завдання йому доведеться робити самостійно, але все одно важко відійти від схеми, стільки разів підтвердженої життєвим досвідом: ви приходите до фахівця, який вам щось «прописує», виконуєте його настанови — ось і все лікування.
Щось інше виглядає сумнівно, неконтрольвано і взагалі магічно. На щастя, вже сьогодні нам на допомогу може прийти нейронаука, яка задовольнить навіть дуже раціонально мислячих людей. Вона відкриє нам очі не лише на те, що взаємини, діалог, емпатія, надія справді лікують, але й чому це відбувається і, власне, як.
Нейропсихотерапевти вже можуть показати важливість терапевтичних стосунків
Хоча такі методи візуалізації, як, скажімо, функціональний магнітний резонанс, ще недосконалі, ми вже можемо спостерігати за тим, що відбувається в нашій голові. Ми можемо спостерігати за мозком ченця, що медитує, і людини, яка дивиться на фотографії близьких. Ми також можемо контролювати інтенсивність, із якою різні ділянки мозку залучені до обробки цієї ситуації, і те, в якому стані є наш мозок.
Завдяки цьому ми вже здатні бачити, що психотерапія реально змінює наш мозок. Виникають, зникають і зміцнюються різні шляхи, якими передається інформація. Наші тіла заощаджують енергію: який шлях є найбільш «набіганим», той і залучається до опрацювання інформації, також у нас є усталені моделі мислення та поведінки. Однак завдяки гнучкості мозку ми можемо «набігати» нові шляхи, причому настільки ефективно, що старі зникнуть.
І все ж важливо, що це (принаймні щодо важливих аспектів стосунків та емоцій, які зазвичай визначають наше задоволення життям) не відбувається шляхом просто повторного вивчення наших моделей. Але, наприклад, психотерапевт і відносини, які ми з ним формуємо, активують у нашому мозку центри, пов’язані з емоційною прив’язаністю. Тобто з тим, як ми ставимося до інших — з тією самою емоційною прив’язаністю, яку ми встановили з мамою й татом ще немовлятами на першому та другому році життя.
Якщо емоційна прив’язаність у нашому дитинстві була безпечною, наш мозок міг здоровим чином розвиватися для реалізації свого найкращого потенціалу. Якщо ми виростали в емоційно небезпечному світі, то і в дорослому віці матимемо активнішу амигдалу, яка разом з іншими ділянками відповідає за сприйняття загрози та лякає нас, навіть коли в цьому немає потреби.
Втім, виявляється, що коли пізніше ми відчуваємо прийняття, повагу і безпеку, коли з кимось іншим (наприклад, з хорошим другом чи партнером) сформуємо безпечні й міцні стосунки, решта нашого мозку вже зможе почати виправлятися автоматично — так само, як тіло вміє вилікувати хворобу, коли для цього є гарні умови. І хай вам три роки або тридцять, якщо біля вас є хтось, кому ви довіряєте і з ким почуваєтеся безпечно, вам вдасться впоратись з набагато складнішими речами, ніж якщо ви будете на самоті.
Таким чином, наприклад, виявилося, що коли ви пережили травму і йдете з нею на терапію, навіть якщо у вас є посттравматичний стресовий розлад, немає необхідності працювати з цією травмою цілеспрямовано. Вам навіть не потрібно опонувати об’єкту свого занепокоєння чи паніки. Досить просто набувати відчуття захищеності та стабільності з близькою людиною, поки ви знов не матимете їх у достатку.
Переклад: Тетяна Сопронюк