Ілюстрація: Кароліне Кройс

Мова нашого внутрішнього я

Більшу частину дня ми ведемо внутрішній діалог із собою. І часто ми завдаємо собі в ньому шкоди.

Aneta Langrová

Aneta Langrová
Psycholožka

28. 4. 2022

Більшість часу ми говоримо до себе мовою, яку розуміємо головне ми самі. Інтимно й з довірою. Іноді з ніжністю та турботою, іноді суворим тоном, критично, без прощення. Внутрішній монолог, який ми ведемо самі з собою, є важливою частиною нашого життя. Ця розмова не вщухає. Вона супроводжує нас незалежно від того, працюємо ми, відпочиваємо, займаємося спортом або миємо посуд. Переглядаємо перелік обов’язків, оцінюємо нашу роботу, коментуємо фігуру, одяг, зачіску. Ми говоримо самі з собою про ситуації, що з нами трапилися. Ми хвалимося битвами, виграними в розмові, або звинувачуємо себе, коли не вміємо керувати конфліктом відповідно до наших уявлень.

Про цю внутрішню розмову ми час від часу забуваємо. Оскільки вона відбувається автоматично, без нашого свідомого рішення. Голос у нашій свідомості є відображенням важливих авторитетів, досвіду, супер‑его, якщо хочете. Це можуть бути інтеріоризовані особи однокласників або колег. Визнання, повага, захоплення, а також обрáзи, оцінювання, страхи, давні рани. Це може бути критик, це може бути мама/тато, це може бути авторитет. А іноді (не завжди) він може бути злим та ворожим. Він може зробити боляче сильніше, ніж якийсь незнайомець.

Ми знаємо свої слабкі сторони. Й іноді ми вміємо завдати їм удар болісніше, ніж будь хто в нашому оточенні. Спосіб, яким ми говоримо до себе, може бути винним у багатьох наших болях. Так само, як він може захистити нас від зовнішньої критики, він може завдати нам шкоди у найважливіших ситуаціях. Спробуйте на мить задуматися. Ви любите себе? Ви хвалите себе, чи критикуєте? Як часто й чому? Ви даєте собі змогу бути добрим до себе? Що ви собі не пробачаєте? За що ви себе караєте? А як ви взагалі ставитеся до себе?

Ти завжди була сором’язлива

Емма старається робити все на найвищому рівні. Вона б могла сказала про себе, що вона відповідальна й надійна. Вона медсестра. Цей шлях був чітко визначений: вона успадкувала його від інших поколінь. Матір колись працювала в тій самій лікарні. Вона була головною медсестрою, більшість колег пам’ятають її й згадують з ностальгією. Еммі іноді здається, що вона є для них розчаруванням. Приблизно так само, як і для своєї матері, — так вона собі думає.

Більшість часу вона мовчазна. Вона боїться, щоб не сказати якусь дурість. Кілька разів вона намагалася почати розмову, але почувалась так, ніби набридає іншим. «Ти знову говориш дурниці. Твоє нудне життя нікого не цікавить. Ти просто не вмієш бути такою смішною й харизматичною як твоя матір. Просто роби те, що маєш робити.» Тому Емма зазвичай мовчить, поки хтось не запитає її про щось. Вона не хоче нікого турбувати.

Емма дуже погано сприймає, коли зробить якусь помилку. Іноді вона не може заснути, переживаючи, чи правильно записала в картку пацієнта все, що мала. Якщо головна медсестра чи лікар її за щось покарають або просто зроблять їй зауваження (хоч і ласкавим способом), вона завжди плаче. Їй здається, що її життя це суцільна невдача. Навіть якщо вона дуже сильно старається зробити все правильно, нічого не виходить.

Емма дуже чутлива до того, що думають (або можуть подумати) інші. Для неї важливо, щоби вона виправдала очікування. І найкраще — очікування всіх — батьків, лікарів, медсестер, друзів, партнера. Коли вона бачить тільки натяк на засуджувальний чи незгодний погляд, вона почувається жахливо. Іноді вона сама собі пояснює це як провину, іноді як невдачу. Вона би дуже сильно хотіла вміти випустити інших людей зі своєї голови, але не може.

Як це роблять інші? Як їм вдається бути позитивними? Чому на них не впливає критика? А чому вона так не може? Чи помилка в ній чи в інших? І чи можна це взагалі змінити?

Насправді Ема дуже добре запитує себе. Чому комусь байдуже, що думають інші? Як так, що хтось говорить до себе приязно, ласкаво, усе собі прощає, а хтось докоряє себе за найменшу й часто зовсім незначну помилку?

Кожен із нас не тільки народжується в іншому середовищі, але також з іншими схильностями — деякі люди дійсно мають від народження дар бути більш стійкими. Деколи ми можемо це побачити на своїх дітях. Деяких дітей нічого не виведе з рівноваги, навіть коли впадуть, вони сміються. Одні діти спокійні, інші — енергійні та нестримні. Одні самостійні, задумливі, деякі плаксиві і дратівливі.

Вроджений темперамент, а також біологічні чинники, як‑от швидкість засвоєння серотоніну або дофаміну, сприяють тому, як ми будемо «справлятися» зі своїм життям. Як ми впораємося, коли нам не везе. Або коли нам хтось вирішить сказати, що ми не відповідаємо їхнім уявленням.

Емма була спокійною, тихою дитиною, принаймні, за словами її матері. Вона ще досі це слухає: ти завжди була сором’язлива. Ти постійно трималасья тільки мене. Ти ніколи не хотіла бути серед інших дітей. Постійно тільки щоби я водила тебе за ручку. Це ж фактично триває досі. Якби я не пробила тобі шлях у нашому відділені, хто знає, що би ти тепер робила.

Питання темпераменту

Клод Роберт Клонінгер, американський психіатр, психолог і генетик, висунув теорію про те, що за наш темперамент відповідають переважні хімічні речовини в нашому мозку. У чиємусь мозку серотонін тече, як божевільний. У когось переважає норадреналін, в інших — дофамін. Але що важливо — воно незмінне. Просто так воно є.

Хтось спокійніший, хтось менше. Один неймовірно щасливий, коли відбуваються нові, цікаві речі, коли він завжди має нові стимули і знайомиться з новими людьми. Він приймає зміни, а коли зазнає невдачі, йому не важко. Другий воліє більш стабільне середовище з рутинним розпорядком дня. З близькими людьми, яких він знає все життя. Він прагне спокою, безпеки, розуміння, добробуту. Він не хоче хвилювання, він не хоче змін.

Хай там що, це наша природа. Просто так воно є. Немає сенсу протистояти цього, а отже, протистояти собі. Немає сенсу змушувати себе любити пригоди та адреналін, якщо ми насправді цього не хочемо. Немає сенсу змушувати себе ходити ввечері між людей, коли ми прагнемо усамітнення, книги, теплого укривала й тиші.

Одним словом, Емма за своїм темпераментом відрізняється від своєї матері. Вона такою народилася. Вона це не вибрала, але якимось дивним чином їй це трохи в собі подобається. Але вона усвідомлює, що її мамі це не подобається. Батькові — так, але від нього в сім’ї багато не залежало. Завжди мало значення, що вирішила чи що думала її мати. Що вона схвалила як належне і прийнятне.

Вона постійно заохочувала Емму бути схожою на неї: веселою, чарівною, екстравертною, гучною, балакучою, динамічною. Емма — повна протилежність, але її мати відмовлялася це прийняти. Вона блискуче створювала в Еммі сумніви щодо власної натури, її темпераменту, з яким Емма ніяк не може щось зробити. Вона звинувачувала її в тому, що вона нічого не добьется. Що вона недостатньо енергійна.

Ніби це означало, що вона погана.

Довгий час у Емми було таке враження, що вона мусить змінитися, щоби бути доброю, вихованою дочкою. Ці сигнали вона отримувала не лише від матері, а й від деяких вчителів, нинішніх колег, іноді навіть однокласників. Вона не відповідала їхньому уявленню.

Й ось всередині почав лунати дуже критичний, злий голос: З тобою все не так. Ти повинна змінитися. Це лише питання волі. Мабуть, ти не достатьно хочеш. Ти слабка. Твоя мати змогла б це зробити. Ти би теж мала стати головною медсестрою. Ти тільки погана копія. Ти ніколи не добєшся нічого сама. Інші мають рацію, коли критикують тебе. Усі бачать, що ти нідочого. Не дивно, що вони не приймають тебе до себе…

Коли хтось з оточення Емми тільки лиш натяком виразить критику, Емма дуже болісно це сприймає. Вона не бореться, не протестує. Як вона може бути доброю для будь‑кого з її оточення, якщо для своєї матері вона завжди буде розчаруванням?

Внутрішня (не)впевненість

Емма, безперечно, не сама, хто бореться зі своїм внутрішнім критиком, говорить до себе суворо й безкомпромісно. Хто карається за дрібні помилки й не прощає сам собі. Хто не махне просто так рукою над критикою інших людей зі словами «хто знає, що зараз вирішує та людина, мене це взагалі не стосується», як на це здатні деякі впевнені в собі люди.

Головна перешкода — це власні сумніви. Маму Емми ми, найімовірніше, не змінимо, тому зосередитися потрібно в основному на власну впевненість у собі. Ідеться не стільки про зовнішню критику з боку інших, хоча це часто буває саме те, що Емма хотіла би найбільше вирішувати (як і багато інших людей). Тому що не так важливо, що думають або не думають інші, якщо ми самі віримо, що робимо щось добре, або що в нашому житті все правильно.

Але якщо ми сумніваємося, наш внутрішній голос говорить критично й погоджується з усіма, хто розриває нас на шматки, наш душевний біль набуває зовсім інших вимірів. Ми робимо собі боляче, відмовляємось самі від себе, відчуваємо себе неповноцінними, винними, почуваємось погано. Але я точно не хочу зупинятися на цій думці. У нашому психічному житті тільки мало речей, визначених назавжди. Якщо ми хочемо чогось іншого, якщо ми відчуваємо сильну внутрішню мотивацію, ми можемо змінити що завгодно.

Уявімо на мить іншу ситуацію. Уявіть собі Єву. З тими самими мамою, татом, з однаковим досвідом зі школи і з роботи. Єва замкнута в собі. Вона любить це на собі. Їй подобається її спокій, внутрішня гармонія. У неї часто виникає відчуття абсолютного щастя на самоті. Коли вона просто читає, загорнувшись під укривало, сама вдома, її собака поруч із нею в ліжку. Вона любить безцільно блукати містом у навушниках. Вона любить «самотню» каву в улюбленому кафе.

Їй не потрібно багато людей, щоби бути щасливою. Її хлопець такий же спокійний. Вони цілком розуміють необхідність тиші і водночас, коли в обох є бажання й настрій, вони можуть розмовляти разом всю ніч аж до ранку. Їй ніколи не потрібно було шукати великих пригод, знайомитися з новими людьми чи змінювати роботу. Вона любить стабільність і любить бути поруч із людьми, яких знає з дитинства. Вони її споріднені душі. Вона з ними може все. Вони знають її і вона знає їх.

Їй не потрібно багато для щастя і їй це так подобається. І те саме стосується роботи. Єва знає, що вона одна з найкращих медсестер у відділені. У неї спокійний, розважливий характер. Вона вміє слухати. Для багатьох пацієнтів вона незамінна. Стільки турботи, яку вона може їм дати. Лікарі та головна медсестра навряд чи знайшли б іншу таку дбайливу медсестру. Вона колегіальна, мила й охоча допомогти іншим. Час від часу вона робить помилку, як і всі інші, але це не змінює її максимального професіоналізму. Що би там не вдавалося, вона робила висновки й більше такого не повторювалося. Єва пишається собою за те, як добре вона працює. Вона бачить і чує, що багато лікарів її хвалять. У відділені вона щаслива.

Коли приходить критика, Єва зазвичай коментує її: «Тоді скажи це, якщо тобі потрібно це сказати. Але якщо ти просто хочеш зробити мені боляче, я цього не приймаю. Якщо ти хочеш, щоби я зробила якісь висновки, або щось поміняла, це інша річ. Але просто так для задоволення мене ніхто критикувати не буде. Я цього не заслуговую…"

Та сама історія — зовсім інша впевненість у собі. Єва знає, що вона насправді вміє, чого досягла, на що здатна. Водночас вона знає, які її слабкі сторони. Вона не сумнівається. Не має підстав. Вона знайшла те, що вона може поважати сама на собі, за що вона може пишатися собою. Без проблем розповідає як про свої добрі якості, так і про негативні. Єва приймає себе такою, яка вона є.

Кроки до змін

А як Єва досягла цього, якщо в них обох були однакові батьки, однокласники, вчителі? Що вона зробила інакше ніж Емма? Де розійшлися їхні шляхи? Можливо ви подумаєте: «Це точно через хлопця, якого Єва зустріла. Саме він надав їй впевненості. Або їй пощастило з керівником, який її охороняв. Звичайно, тоді легше протистояти критиці від колег». Єва — це Емма, тільки за пару місяців пізніше. Емма все ще перетворюється на впевнену в собі Єву і працює над собою. Але що головне — це тільки її заслуга.

Перший крок, який зробила Емма, — це усвідомити свій внутрішній голос. Емма записувала все, що говорила сама собі про себе. Вдень у неї завжди був напоготові блокнот. На наступну консультацію вона принесла кілька сторінок, пописаних дуже критичною аж самовнизливою мовою. Це завдання було для Емми прозрінням. Стільки поганих слів про себе. Стільки критики вона ніколи від свого оточення не чула. Ніхто не був таким зневажливим і злим до неї, як вона сама.

Прозріння допомогло Еммі зрозуміти, що її самосприйняття значно спотворене. Реальність набагато добріша, зрозуміліша й толерантніша. Насправді інші люди приймають її більше, ніж вона саму себе.

Після першої вправи було ще одне завдання. Вона мала записувати всі позитивні реакції своїх колег, лікарів, медсестер, а також друзів і батьків. Усе, за що хтось дякував їй, хвалив чи захоплювався нею. Як ви думаєте, що робила Ема з цими позитивними реакціями дотепер? Так, ви гадаєте правильно: вона не сприймала їх серйозно. Вона махнула над ними рукою, мовляв, це нічого. Або з тим, що інші всеодно так насправді не думають. Вона не надавала їм значення.

Але тепер Емма ретельно записувала ці речення й листочки з компліментами ліпила на дзеркало або на холодильник. Щоби тримати їх на видноті. Щоби вони «перекричали» внутрішній автоматичний голос. Щоби поступово включати їх у свою реальність. Щоби почати їм довіряти.

Багато разів так бувало, що дивлячись у дзеркало, вона автоматично думала: ти маєш жахливий вигляд. Невиспаний, потворний. Але потім вона прочитала кілька компліментів, які збирала протягом останніх пару місяців: «Твоя усмішка завжди робить мій день приємнішим». «Ти сьогодні дуже гарна». «Коли ти смієшся, ти сяєш». «Дякую за те, що вислухала мене, мені це дуже допомогло». «Ваш спокій надав мені сміливості». Раптом внутрішній критик мов втратив силу й гучність.

Емма почала помічати речі, які їй вдаються. Вона почала у своє самосприйняття включати переконання, що така, яка вона є, вона насправді чудова. Їй не потрібно змінюватися. Більше того: вона не хоче змінюватися! Її мати, безперечно, чудова своїм способом. А вона просто інша — але це не означає гірша. Їй шкода, що її мама так думає, але вона не змінить цього. Але те, що вона думає сама про себе, вона може змінити. Іноді виникають сумніви й більш слабкі моменти. Іноді критика все ще болить. Іноді інші вражають місце, яке ще не повністю зажило. Але Емма знає, що вона вже в іншому місці. В іншому світі, де вона здатна бачити в собі й добрі риси.

І, можливо, ще один важливий момент із її життя. Емма змінила роботу. Вона покинула відділення, де працювала її мати. Було багато вагань, страху, сумнівів, але Емма відчувала, що мусить це зробити. Навіть ціною невдачі. Перші місяці на новій роботі були важкими, але вона жодного разу не пошкодувала про зміну. Це було для неї свідченням того, що вона може бути самостійна. Що потрібно «тільки» повірити в себе.

Внутрішній критик не завжди може бути правим. Він може помилятися. Він може бути занадто жорстким, злим і безкомпромісним лише через людей, які мали великий вплив на нас у минулому. Тепер по‑іншому. Ми зараз інші. Зріліші, мудріші, досвідченіші.

Якщо і ви так само суворі до себе, як Емма, спробуйте зрозуміти, чи це справді грунтується на реальності, чи скоріше на негативному досвіді з минулого. На кількох поганих, різких і критичних зауваженнях, які відтоді не можемо викинути з голови. Можливо, сумніви пов’язані з чимось, що вже давно не правда? Можливо, ми узагальнили думку однієї людини (хоча й важливої ​​в минулому) щодо всіх ситуацій чи інших людей?

Намагайтесь бути до себе добрішими, ласкавими, відкритими. Піклуйтесь про себе, похваліться. Пробачте себе, якщо відчуваєте, що зробили щось не так. І якщо внутрішній критик дуже рішучий, говоріть собі слова похвали вголос. Прочитайте їх, як Емма на листочках у своїй квартирі. Нехай доброта й самоприйняття стануть реальністю. Не критикуйте себе більше, ніж би це робив будь хто у вашому оточенні.

Оригінал статті чеською мовою.

Nastavení soukromí

Můžeme povolit některé další služby pro analýzu návštěvnosti? Svůj souhlas můžete kdykoliv změnit nebo odvolat.

Více informací.