Ілюстрація: Йоганна Бат

Не посягай на чуже щастя

Де межі здорової, осмисленої допомоги близьким?

Aneta Langrová

Aneta Langrová
Psycholožka

31. 10. 2022

Цю статтю я почну простим реченням: «Ми не відповідаємо за щастя іншої дорослої людини». Нічого більше. Жодних подальших думок або коментарів. Спробуймо сказати це вголос: «Ми не відповідаємо за щастя іншої дорослої людини». Можливо, ви скажете: «Я й так це знаю! Це ж ясно як божий день, що кожен відповідає сам за себе». Саме так, головою ми часто розуміємо, що й до чого, але у повсякденному житті про це багато хто забуває. Вони просто не можуть пройти повз життєві історії та долі інших.

Можливо, ви також належите до людей, які турбуються про щастя близької людини, а от про власне забувають. Або ж до тих, хто час від часу відчуває тягар всього світу і переживає через кожну погану новину. Впізнаєте себе? Тоді я б хотіла адресувати цю статтю саме вам, сподіваючись, що вона трохи полегшить вам життя.

Нерідко ми навіть не розуміємо, як опинились у ситуації під назвою «я беру на себе відповідальність за твоє щастя». Ми можемо випадково зустріти людину, яка потребує нашої допомоги. Вона не обов’язково скаже про це, вистачить натяку. Чутливе й турботливе серце легко впіймає сигнал: Мені потрібна допомога. І ось вже все котиться, як помащений віз.

Цілком можливо, що в цей момент нам добре. У нас є можливості та ресурси. Тому ми пропонуємо свою енергію, час, гроші, пропонуємо піклування, психологічну підтримку, власний простір. А втім, може статися так, що цього буде недостатньо. Можливо, людина не хоче одноразової допомоги, запропонованого пальця або ж руки. А хоче всього, що ми можемо дати, чи навіть більше.

Ось так ми іноді потрапляємо у пастку. Ми хотіли допомогти, виходячи з найкращих міркувань. Разом з тим ми опиняємося на межі власних сил: Більше я цього не потягну. В мене не залишилося часу та простору для себе. Мені не вистачає сил. Однак я не можу сказати ні. Не можу відмовити у допомозі, якщо вона потрібна. Інакше я б почувалася винною. Відмова означала б, що я поганий/погана… Я маю бути поряд із цією людиною…

На думку спадає багато питань та часто важка дилема: продовжувати допомагати, забезпечити щастя й задоволення іншій людині, мати спокій і не провокувати конфлікт — або ж подумати про себе та відмовити у допомозі, навіть ризикуючи тим, що людина, якою ви опікуєтесь, цього не зрозуміє.

Певно, ви зараз думаєте: Можна ж поєднувати. Якось би мало вийти. Люди ж встановлюють особисті кордони та рамки. Ми ж не повинні віддаватися повністю. Можна ж допомагати потроху. Щоб і для себе залишалася енергія. І правильно думаєте.

Якби ж тільки все було так легко. На жаль, існують люди, які не поважають жодні рамки. Вони просто чекають, що про них попіклуються. Чекають на нашу допомогу та турботу. Чекають, що ми завжди будемо поряд. І доки ми самі не зупинимо потік вимог, вони будуть безсоромно продовжувати.

Коли це відбувається вдома

Дуже важко, коли з такою ситуацією ми стикаємося вдома, і водночас це дуже поширене явище. Мама, тато, партнер. Доросла людина, з якою ми перебуваємо у стосунках. Зазвичай ми ділимо з нею побут, зобов’язання, піклуємось і дбаємо одне про одного та інвестуємо в спільні заняття не лише час. І хоча паритет можливий не завжди, він має бути хоча б у чомусь. Втім, у деяких стосунках турбота лише одностороння.

Люда зробила б для Марка все на світі. Вона його кохає. Вона не знає, як би жила без нього. Вона так довго була сама. Коли він поряд, вона почувається щасливою. Вона його просто обожнює. Більшість жінок їй точно заздрять. Вона сама захоплюється тим, який він сильний чоловік, але, чесно кажучи, іноді вона його боїться. Через його несподівані емоційні вибухи вона буває щонайменше розгублена.

Вона вже зрозуміла, що не варто з ним розмовляти, коли він приходить із роботи. Так само, як і просити його про щось. Вдома все має бути так, як він хоче. Люда не заперечує, але іноді це на неї тисне.

«Марк просто звик до традиційних ролей. Жінка має піклуватися про родину, побут, а головне — про партнера. Вдома він нічого не робить. До того ж я ще й повинна добряче постаратися, щоб він був усім задоволений», — втомлено розповідає Люда.

«Іноді мені здається, що я його служниця. Його настрої мене сильно виснажують. Достатньо дрібниці, нерідко навіть того, що мені просто хочеться кудись вибратися на вихідні. Він може здійняти бунт, кажучи, що я постійно від нього чогось вимагаю, що я ніколи не даю йому спокою і що він не буде танцювати під мою дудку. Все підпорядковується його бажанням та настрою, які можуть змінюватися кожні дві години. Через це я часто мало не плачу. Коротше кажучи, я просто не знаю, як зробити так, аби він був щасливим…»

В історії Люди ми розглянули ситуацію з партнером. Інша розповсюджена ситуація, з якою я часто стикаюся у своїй практиці, пов’язана з жінками (звичайно, це стосується і чоловіків), які піклуються про своїх батьків. Або про інших дорослих людей, хворих, які об’єктивно потребують допомоги.

Однак ці жінки нерідко сягають дна своїх психічних та фізичних сил. Зазвичай вони працюють, займаються життям своїх дітей чи онуків, і до того ж їхні батьки дають їм зрозуміти, що вони мають право на їхній час, енергію, гроші, стовідсоткову увагу, ласку і толерантність. Інакше вони будуть поганими, невдячними дочками чи синами.

Такі батьки дивляться на своїх дітей як на боржників. Вони вичитують їм, доки не отримують бажане — час. Поглинають їх своїми вимогами, яким часто немає кінця. За те, де ти зараз, ти маєш завдячувати нам! Знаєш, скільки ми в тебе вклали? Знаєш, від чого ми через тебе відмовились? А ти навіть до нас не зайдеш? Не виділиш часу на те, щоб зайти в гості? Ти мене ось так залишиш самого? Ти ж навіть ні разу за день не зателефонуєш! Що мені робити самій? Ти залишиш мене ось так помирати? Знаєш, як я про тебе піклувалася, коли ти був маленьким?

В такій самій ситуації опинилася добросердечна Ліза. Ліза, в якої з мамою завжди були казкові відносини. Вони радше були подругами, ніж мамою та донькою. Але кілька років тому її мама перестала ходити. Через хворобу вона змушена була «пересісти» на інвалідний візок. Вона, людина, яка завжди вела активний спосіб життя, набираючись оптимізму від руху, свіжого повітря, поїздок та пригод.

Характер Лізиної мами змінився до невпізнання. З усміхненої, щасливої та оптимістичної жінки вона перетворилася на злостиву, недоброзичливу, похмуру бабцю. Так, саме так. Ліза піклується про неї з терпінням монаха‑буддиста. Вона не наважується відмовити їй у допомозі, не прийти. Однак навіть цього вже не вистачає, а забаганок із кожним днем більшає. У Лізи немає власного життя, є лише турбота про маму. В неї немає можливості набратися сил. І вона теж уже перестала сміятися. Всю життєву радість із неї висмоктала мамина хвороба.

Друже, допоможи мені

Остання історія, яку б я хотіла розповісти читачеві, — це історія про дружбу. Найкраще її ілюструє ситуація, в якій близька нам людина обтяжує нас своїм нещастям та змушує нас нести відповідальність за своє нещасливе життя. Частіше за все вона не вирішує своїх проблем. Бравурно кидається звинуваченнями в бік свого оточення. Вона вміє викликати відчуття, що ми маємо їй допомогти. Але якщо в неї щось не виходить, вона звинувачує у своєму поганому настрої або життєвих невдачах нас і більше нікого, крім нас.

Такого друга мав Вадим. Тижні, можливо, й місяці він думав над тим, як врятувати Петра. Останніми днями Петро телефонує йому щоночі, щоб поговорити про свої життєві негаразди. Про батьків, які травмували його в дитинстві. Про несправедливого начальника, який дає йому лише найскладніші завдання. Про школу, де вчителі не змогли розкрити його потенціал.

Петро вже декілька разів говорив про самогубство. Вадим боїться не підняти слухавку, бо цей один раз може виявитися фатальним. Таким, коли друг потребуватиме його найбільше. Таким, який поставить крапку в його житті. Тому він їздить за ним у паб, де знаходить його в напівпритомному від алкоголю стані. Він допомагає йому прибирати в квартирі та готує йому їсти.

Він намагається переконати його пройти лікування та хвилюється, що недостатньо старається. Хвилюється, що саме він несе відповідальність за життя друга. Ти єдиний, кому я можу відкрити душу. Хто мене розуміє. Ти єдиний, хто може мені допомогти. І Вадим допомагає. Але сам він відчуває, що його життєві труднощі, страждання нікого не цікавлять. Петру ж навіть в голову не приходить, наскільки він ускладнює Вадимові життя.

Вадим не розуміє, чи він взагалі може встановити особисті кордони. А якщо Петро щось із собою зробить? Якщо це буде моя провина? Я йому потрібен. У нього більше нікого немає. Лише я можу йому допомогти. Він постійно про це говорить.

Три заповіді тим, хто допомагає

Люда, Ліза та Вадим. Три різні ситуації, які поєднує бажання поставити на перше місце турботу про іншу людину. Про когось близького, хто з радістю прийме їхні енергію, час та нерідко й гроші. Хто скористається ласкою, доки вони матимуть ресурс.

Встановити кордони для них щось майже нереальне. Вони самі починають страждати. Їм потрібне піклування. Зрештою, вони правильно починають ставити питання щодо свого права на краплину власного простору, власні бажання, а також на турботу від іншої людини.

Отож по‑перше: ви маєте право на турботу. Стосунки з іншою дорослою людиною не мали б бути односторонніми. При цьому я хочу наголосити на словах «не мали б». Кожній людині підходить щось своє. Хтось просто не потребує, щоб інша людина про нього піклувалася. Однак, коли ми почуваємося витиснутими, наче лимон, подібно до Люди, Лізи та Вадима, доки відчуваємо, що останній, про кого думає інша людина, це ми, — ми маємо право сказати: «Досить. Вистачить. Я так далі не можу. Це не чесно. Я не твоя прислуга чи опікун. Я також маю потреби. І вони так само важливі, як і твої. Для початку буде достатньо, якщо ти хоча б почнеш до мене прислухатися».

Таким чином, ми прийшли до другого пункту: ви маєте право бути почутим. Можливо, ви здебільшого допомагаєте безкорисливо. Автоматично. Бо цього від вас очікують. І не важливо, чи це чоловік, дружина, мати, донька, батько, син або ж найкращий друг. Можливо, на вас чекає перша розмова про те, що відбувається у ваших стосунках. Про те, як ви в них почуваєтеся.

Я розумію, що вам не дуже хочеться вступати у конфронтацію. Повірте мені, зазвичай нікому не хочеться. Ми ризикуємо втратою стосунків, наражаємося на конфлікт, суперечку, виставлення кордонів. Ми ризикуємо тим, що інша сторона розізлиться та не прийме наші умови, не захоче виконувати наші бажання. І все ж, поки ми за себе не поборемося, не захистимо власні потреби, цілком можливо, ми втратимо останні залишки психічних та фізичних сил.

Люда, Ліза та Вадим почали відзначати різного роду сигнали, за допомогою яких їхня душа чи тіло «говорять» їм, що в їхньому житті щось пішло не так. Люда потерпає від шлункових розладів. Вдома вона відчуває сильну несвободу та неспокій. Час від часу, коли вона перебуває під дією сильного стресу через емоційні вибухи Марка, протягом наступних кількох днів у неї на шкірі з’являються неприємні висипи.

Ліза страждає через страшні мігрені та болі в спині. Зазвичай вона списує їх на погоду або важкі речі, які їй довелося підіймати. Однак у неї немає часу на свої болячки. Мама ж перебуває у набагато гіршій ситуації. Не можна ж порівнювати звичайний головний біль із тим, що її мама не ходить. Це було б смішно та егоїстично. На лікарів, турботу, розуміння вона не має права. Ліза мусить бути в строю. Як дочка, мати, колега, служниця, прибиральниця, «служба таксі».

Вадим не спить. Він не спить вже не перший тиждень. Або принаймні не таким чином, щоб справді відпочити. Як тільки він заплющує очі, то бачить перед собою чорний сценарій із похорон Петра. В думках він прокручує події останніх тижнів. І разом із ними всі свої обов’язки, які він постійно відкладає через турботу про Петра. Він почувається на диво зв’язаним сильніше, ніж у партнерських стосунках. Так, наче Петро обвив його, як плющ, і душить.

А як почуваєтеся ви? Ви, добрі люди, які піклуються про іншу людину? Якщо ви мені зараз відповісте: «Чудово! Я взагалі не почуваюся так, як ви оце тут пишете. Навпаки — піклування мене наповнює! Я почуваюся енергійним/енергійною…», — тоді все в порядку.

Але якщо ви впізнали у цій статті себе, можливо, якраз настав час почати боротися за себе. І перестати думати, що наше щастя, спокій чи здоров’я не мають значення.

І останнє, третє, про що б я хотіла згадати: ви маєте право на «підзарядку» власних сил. Більшість професіоналів, які працюють у «допоміжних» професіях, знають, наскільки важливою є власна терапія чи супервізія. Місце, куди ми приходимо та де маємо змогу провітрити голову. Поговорити, попіклуватися про себе, впорядкувати думки. Більшість професіоналів дає собі можливість хороше відпочити, розслабитися, щоб набратися сил, оптимізму та віри.

Тим не менше, у власному житті, повністю зосередившись на піклуванні про іншу людину, ми забуваємо про себе. Але для допомоги іншим ми повинні мати достатньо сил. Нам потрібен ресурс. Інакше ми перетворимося на боржників, які так чи інакше мають сплатити кредит — фізично або ж морально.

Дуже легко може статися так, що інша людина нас переконає — її проблеми набагато важливіші за наші. Однак не забуваймо, що об’єктивних критеріїв не існує. Турботи турботами, а біль болем. Для кожної людини вони по‑своєму важкі та по‑своєму важливі.

Ніхто не може сказати нам, що важливо, а що ні. І якщо ми самі втрапили у негаразди, ми також маємо право на руку допомоги. Багато людей але відмовляються від цього права зі словами: Я з цим якось розберуся. Мої турботи зараз неважливі. Я мушу розв'язати проблеми… Допишіть ім’я згідно з вашою ситуацією.

У будь‑якому випадку, якщо у цій статті ви побачили себе, ви точно належите до добрих людей. Людей, які пожертвували б собою заради щастя іншої людини. Людей, які в першу чергу думають про інших та здатні урізати велику частину свого комфорту та спокою. Та не втрачайте пильності. Щоб кінець кінцем ви не страждали набагато більше, ніж той, кому ви допомагаєте.

Я знаю, що встановити кордони у багатьох випадках складно. Однак, якщо ви відчуваєте, що справді не можете продовжувати, спробувати варто. Варто сказати: Так далі тривати не може. Ми повинні разом подумати, як жити далі. Ми повинні почати допомагати один одному. Інакше це мене знищить.

Я бажаю всім добрим людям багато енергії у непростих стосунках. У стосунках, де ми не хочемо відпустити іншу людину. Ми їх любимо, маємо спільну з ними історію, а головне — в нас є свої причини, чому ми про них піклуємося. У всякому разі, не забувайте про те, що для піклування про інших людей ми самі повинні мати ресурс.  

Переклад: Ольга Долга

31. 10. 2022

Оригінал статті чеською мовою
Nastavení soukromí

Můžeme povolit některé další služby pro analýzu návštěvnosti? Svůj souhlas můžete kdykoliv změnit nebo odvolat.

Více informací.