Психічні травми

Якщо ми зрозуміємо, як наше тіло реагує на травму, то зможемо поступово відновитися.

Kristina Sarisová

Kristina Sarisová
Psycholožka

14. 4. 2022

Психічні травми, так само, як і фізичні, вимагають відповідного лікування. Це цілком логічне та очевидне твердження, але в реальності, на жаль, усе буває зовсім не так. Коли ми обпікаємо руку, ми її не просто залишаємо у спокої, а лікуємо, перев’язуємо, можливо, приймаємо знеболювальне. Наші душі переживають подібні травми, але ми часто їх не помічаємо, залишаємо самі на себе.

Психоаналітик Отто Ранк описав «родову травму», яку всі переживають, коли народжуються. Під час пологів (хоч природних, хоч кесаревого розтину) дитина втрачає тепло, затишок, темряву і безпеку матки, де вона була максимально пов’язана з матір’ю, майже становила з нею одне ціле.

Після пологів усе різко змінюється. Дитина потрапляє в незнайоме, холодне і світле середовище, не знає, що з нею відбувається, ніяк не може втрутитися в ситуацію та, що для неї абсолютно непереборно, — вона втрачає звичний зв'язок із мамою. Малечу переповнює сильна тривога.

Ранк стверджував, що ця травма призводить до неврозів, які виникають у нашому подальшому розвитку. Хоча ми всі проходили через цю травму, будучи новонародженими, та виробили певні механізми, що допомагають впоралися з цим досвідом. Безсумнівно, невід’ємну роль відіграє спадкова чутливість нашої нервової системи. Отже, яким чином можна впоратися з травмами, які ми пережили?

Фізичні та психічні травми

Травма – це загрозлива подія, що виникає переважно раптово, і ми її переживаємо або як безпосередні дійові особи, або як спостерігачі (наприклад, свідки насильницької події). Вона може бути одноразовим явищем, наприклад, смерть близької людини чи зґвалтування, або тривалим, повторюваним: сімейні сварки, приниження, домашнє насильство, знущання… Травма характеризується тим, що викликає страх, безпорадність, відчай і завдає значного психологічного болю. Суть – не сама подія, а її вплив на нас.

Переживання травми викликає екстремальну стресову реакцію, що природно і нормально – це в основному і допомагає нам впоратися з нею та вистояти. Така є нормальна реакція на ненормальну ситуацію. Якщо ми можемо щось зробити в травматичній ситуації, це значний захисний фактор, оскільки безпорадність посилює психічну травму. Найгіршою здається міжособистісна травма, коли нам чинить боляче людина, від якої мають виходити любов, турбота і розуміння. Цей факт посилюється, якщо нашу травму не помічають, знецінюють або не звертають на неї уваги.

Психотравму можна порівняти з фізичною, наприклад, із переломом ноги. Якщо ми отримаємо відкритий перелом гомілки, це стане величезним потрясінням для нашого організму. Виникає стресова реакція, яка супроводжується викидом різних гормонів, що мають захистити нас у цей критичний момент. Наші сили мобілізуються для вирішення цієї проблеми. Ми не відчуваємо болю, можемо діяти з холодною головою. Якщо ситуація для нас вкрай загрозлива, організм може «вимкнутися», тобто знепритомніти – навіть це є захисною реакцією від болю.

Далі лікарі візьмуться за перелом. Лікування займає багато часу, може бути ускладнене й затяжне. Після зняття гіпсу нога ослаблена і застигла, м’язова маса зникла. Потрібна якісна реабілітація, щоб нога повернулася в порядок і повністю працювала. Та попри це, перелом з часом може дати про себе знати, наприклад, при сильному навантаженні, при зміні погоди тощо. Хоча все загоїлося, та шрами залишилися. Так само і з психічними травмами.

Якщо ми переживаємо екстремальну ситуацію, наприклад, транспортну аварію, серйозне ураження або хворобу, раптову втрату близької людини, несподіване і важке розставання, нас паралізує від потрясіння. Адже нас повністю вийняли з нашого звичного стану. Тож ми вмикаємо всі механізми, які допоможуть впоратися з кризою. А коли вона закінчиться, тіло і психіка будуть повністю вичерпаними. Настає режим «вимкнено», ми втомились і лишилися зовсім без енергії. Це також природна реакція, оскільки було докладено багато зусиль для подолання кризи. Нам потрібен спокій і відпочинок, щоб повернутися до нормального життя.

Коли ми говоримо про повторну травму ноги, уявіть, що хтось б’є нас у литку і завдає легкої травми. Але якщо це відбувається неодноразово, з різною інтенсивністю, та все одно на тому ж місці, шкіра починає пошкоджуватися, рана стає дедалі глибшою і відкритішою. При цьому в ній немає місця для відновлення, вона може запалитись і нагноїтися. Нога стає слабшою, поки одного дня зовсім не ослабне і не зламається.

Приблизно так воно і з повторюваними психічними травмами, які на перший погляд можуть здатися незначними, але при постійному повторенні набувають неабиякої інтенсивності. Наприклад, батько, який вживає надмірну кількість алкоголю, може неодноразово травмувати своїх дітей, навіть якщо він не грубий і не жорстокий. Однак його запізнення, сон до обіду, нехтування своїми обов’язками, постійні сварки з дружиною можуть травмувати дітей. Вони бачать «іншого» тата: він п’яний, не тримає рівноваги. Руйнується дитячий образ батька, на який вони могли б рівнятися.

Або емоційно нестійка мати, яка не може стримати спалахи гніву і часто кричить на дітей за дрібниці. Ви боїтеся будь‑що при ній робити, щоб не викликати агресії. Якщо діти постійно живуть у такій атмосфері, кожна мить, коли мати підвищила голос, може сприяти травматизації, на яку вони потім реагуватимуть по‑різному. Ці «маленькі» травми також можна порівняти з “синдромом вареної жаби”: коли ми кидаємо жабу в киплячу воду, вона одразу вистрибує з неї. Однак, якщо ми нагріваємо воду повільно, поступово, температура підвищується поетапно, то жаба не вистрибує, тримається і тримається, поки нарешті не звариться.

Реакції на травму

Ми можемо реагувати на травматичний досвід кількома способами. Атака або втеча – це активні реакції. Ми нападаємо, боремося, конфліктуємо або втікаємо, відступаємо, залишаємо поле. Обидва методи вимагають дії та енергії, яка має здатність вичерпуватися. Крім того, ми можемо заморозитися: спочатку будуть мобілізовані сили, за допомогою яких ми готуємось до дій (у вигляді атаки чи втечі), але вони з різних причин не будуть використані. Це нездійснена акція з невикористаною енергією, яка була для неї приготована. Саме вона залишить напругу та збудження — енергія, яку ми зібрали для дії, не просто розчинилась, а залишиться в нас.

Останній шлях реакції на травму – колапс, який характеризується повним загасанням і пасивністю, реакцією без енергії. Це може бути пов’язано з капітуляцією. Деякі тварини реагують таким чином, коли «грають мертвих», щоб врятуватися від неминучої небезпеки. 

З огляду на це, у міжособистісних стосунках можуть виникнути певні загрози. Перша з них — прихильність за концепцією Джона Боулбі. Це так званий крик загублених: ми шукаємо тих, хто зможе нам допомогти і подбати про нас, за ким підемо, і у нас усе буде добре. Однак ця прихильність може стати нездоровою.

Або підпорядкування, що знижує ризик агресії. Якщо хтось агресивний до нас, ми можемо реагувати, підкоряючись йому, бо більше не можемо терпіти його гнів. Якщо ці стратегії надмірно використовуються в дитинстві, це істотно впливає на встановлення якісних стосунків та їх підтримання.

Якщо травма дуже сильна, нестерпна і всі механізми, які можуть бути задіяні для її подолання, виходять з ладу, на думку спадає ще одне. Коли ми відчуваємо, що вже зовсім не витримуємо, виникає дисоціація: ми відокремлюємо ситуацію від себе. Однак згодом відокремлені частини все ще залишаються в нас і можуть впливати на душевну рівновагу.

Психічні травми залишають свій відбиток у довгостроковій перспективі, деякі — на все життя. Шрами після них можуть бути добре та якісно загоєні, або навпаки будуть нити, загнивати, або й повністю «розклеяться», відкриваючи таким чином стару рану. Важливо бути уважними і чуйними до своїх психічних травм, не відштовхувати їх, не заперечувати і не витісняти, хоч і може здатися, що тримати їх у секреті зручніше. Однак вони можуть поступово збиратись і неконтрольовано вибухати.

Натхнення до статті я черпала з лекції психологині Гани Войтової «Травма та дисоціація».

Оригінал статті чеською мовою