Як так, що коли нам здається, що ми цілком виснажені, інколи допомагає взятися за ще одну справу? Як ми, власне, розпоряджаємося своїм часом? Бережемо його, заощаджуємо енергію чи починаємо все нову й нову діяльність? Чи призводить це до успіху, чи ми радше падаємо в пастку прокрастинації й нічого насправді не доводимо до кінця? І як так, що інколи краще працюють механізми, протилежні до тих, які нам пропонує здоровий глузд?
- «Боже, я завершила один зі своїх багаторічних проєктів, а на моєму вільному часі це ніяк не позначилося. У мене стільки ж роботи, а вільного часу більше не стало. Як це можливо?»
- «Коли в мене багато справ, я зазвичай беруся за ще щось. Я не знаю, як це можливо, але, власне, це допомагає мені довести все до кінця, розумієш?»
- «Я, мабуть, здурію через ту медичну освіту, це все неможливо витримати», — сказала мені подруга й наступного місяця склала іспити в ще один університет. Обидва вона успішно закінчила.
На описаний вище парадокс я натрапляю останнім часом доволі часто. Як його можна пояснити? Якщо не зважати, що до певної міри може йтися про ігнорування обов’язків і прокрастинацію, та зосередитися на моделі, де цей спосіб управління часом радше корисний, знаходимо кілька пояснень, чому і як він може принести нам вигоду. Можливо, вони зацікавлять і вас.
Одне з них — «розрідження» стресу. Коли я мушу завершити роботу над звітом, який слід здати до кінця тижня, і візьму на себе ще якесь завдання, наприклад, знайду підробіток, може статися, що так я відволікаю свою увагу, а разом із нею — і стрес. Так я оптично зменшую грандіозність початкового завдання. Воно здаватиметься мені легшим, і так у мене з’явиться енергія на його виконання. Я досягну успіху і тому, ймовірно, повторю цю стратегію наступного разу.
Саме тому ще однією перевагою може бути подвоєний (або примножений) успіх. Він може підштовхувати нас далі, підтверджувати, що ми справді можемо багато з чим впоратися. Так би мовити, ми купуємо два за ціною одного.
Серед інших вигод, звісно, є й той факт, що це спонукає нас краще організовувати час. У нас не залишається простору для роздумів над окремими речами, і ми практично змушені бути ефективними. Тут виникає питання якості виконаної роботи, але припустімо, що нам вдається виконати завдання так, аби ми самі чи клієнт лишилися задоволеними. Те, про що ми збираємося говорити: часто корисніше не хвилюватися через дрібниці, не зациклюватися на деталях і зосереджуватися на загальному.
Із цим пов’язана й наша краща здатність до самопізнання. Ні, я не переплутала. Я маю на думці той факт, що через потребу краще організувати власний життєвий простір ми відкриваємо самі себе: коли ми ефективні або не ефективні протягом дня чи тижня, що нам у цьому допомагає чи навпаки шкодить, що нас демотивує, а що навпаки підштовхує вперед (в ідеалі) без нездорового стресу.
Тут є ще одна вигода, хоча вона, здається, залежить від типу діяльності й завдань (якщо вони занадто подібні, вона, швидше за все, не спрацює): потенціал для дозрівання. Це той період, якого потребує кожна ідея, щоби дозріти, або проблема, щоби нам спало на думку її рішення. На коротку мить ми даємо собі відпочити від неї, і рішення з’являється саме. Якщо ми тривалий час розрулюємо проблемні ситуації, маємо справу зі стресовим прийняттям рішень, парадоксальним чином нам може допомогти взятися за ще щось, що нас займе й тим часом дозволить розвинути свіжіший підхід, ідею чи знайти сили для розв’язання проблеми.
Наступне можливе пояснення — це уважність і можливість вибору. Я уявляю свої актуальні завдання чи обов’язки як вузеньку вуличку, якою повинна пройти: стіни міцні та рівні, і ми мусимо йти прямо в бік її кінця. Знайшовши інший, бічний шлях, ми розширимо нашу увагу, і цим потенційно розширимо і свій ментальний простір.
Ми отримаємо можливість вибору, до якої вулички зайти. Вона вже не єдина, уже немає тунельного бачення «мені слід закінчити школу» й подібних — це завдання раптом трансформується в можливість. Поза тим, так ми можемо подивитися на свою вуличку з іншого місця, можемо тільки заглянути до неї, обійти її з іншого боку, знайти наступні входи і виходи, чи, наприклад, пролетіти над нею дроном…
Я б не хотіла, аби це звучало так, що, не дай Боже, я спонукаю вас до маніакального заповнення ділового щоденника. Кожний екстремум шкодить. Так само, як і забагато вільного часу: коли його кількість переходить межу в приблизно п’ять годин щодня, він стає контрпродуктивним і не приносить нам задоволення. Нашою метою було тільки замислитися над очевидним парадоксом: якщо я раптом не встигаю, мені потрібно від чогось відмовитися. Але це працює, здається, і навпаки.
Як економити власні сили й коли варто це робити
Але я хотіла би піти ще трохи далі. Тут є питання, як і коли починати «економити» свою діяльність, бути уважнішими до себе. Якщо ми маємо справу з певною формою нашої слабкості, наприклад, депресивними станами або тривогами, можна знайти певні корисні стратегії, які дозволять нам якісно функціонувати протягом дня.
- Я пригадую хронічно хвору жінку, яка разом із родиною шукає вдалого ритму щоденних справ, аби вони могла щонайдовше піклуватися про свою дитину. Вона знає, що має спати певний проміжок часу, аби мати змогу провести час із дитиною вдень. Опісля її енергія вичерпується, і піклування бере на себе інший член сім’ї. Кожен випробовує й коригує режим дня під себе та намагається максимально збільшити інтервали.
- Алеш Палан описує історію жінки, яка бореться з психічними труднощами. Вона розуміє, що наближається один із днів, коли вона не зможе встати з ліжка, тому оточує себе «помічниками». Так вона називає палички, якими подає собі речі в такі дні. Вона уникає ліків, відчуває, що завдяки цим механізмам переживає важкі дні й може продовжувати функціонувати після них.
- Одна мама розповіла мені, що вона наперед мінімізує всі непотрібні дії. Якомога менше переодягання, підготовки себе чи дитини, якомога менше збирань. На той випадок, якщо вона не досягла надто амбітної мети, яку поставила перед собою.
У випадках, коли ми маємо справу з депресією чи іншим станом, який займає нашу увагу, тема «економії» діяльності трохи суперечлива. Це залежить від того, яку мету ми маємо й чи рухаємося до неї, чи потроху залишаємо себе. Якщо ми будемо поступово відходити від скарг у напрямку до нуля, то можемо потонути у своїх станах. Дні, коли ми не встаємо з ліжка, стають довшими, дні, коли ми не переодягаємося, стають звичними, ми спимо цілими ранками, і поступово вони стають полуднями та вечорами…
Можливо, тут допомогла би частина згаданого парадоксу: спробувати розбивати на маленькі частини те, чого ми побоюємося, не уникати зовсім цієї діяльності, а зробити її частину або принаймні наблизитися до неї. Є реальна ймовірність, що це зарядить нас енергією, а не виснажить, втомить, знищить.
Я сама знаю стани ментального виснаження, коли хочеться тільки спати. Втім, інколи я розганяю їх руховою чи іншою активністю й не пам’ятаю багато випадків, коли б я про це пожалкувала. Сил прибуває, і я відчуваю, що можу зробити більше, ніж думала (успіх), розширюю свій досвід, можливості, розпорошую увагу і відволікаюся від втоми. І так може настати наступний день.
Переклад: Тетяна Сопронюк