Адам — вправний молодий чоловік, якому скоро виповниться сорок. Він успішний на роботі, має дружину та дітей. Ви б сказали, що його нічого не турбує. Але все якраз навпаки: коли він говорить з кимось, кого не дуже добре знає, то почувається ніяково, а іноді навіть з близькими друзями йому здається, що він говорить дурниці. Необхідність сказати щось перед більшою групою людей — його нічний кошмар: він не може згадати, що саме хотів сказати, відчуває сильне хвилювання та неспокій. Через це він часто погано почувається та критикує себе за те, що не поводився так, як хотів би.
Вам знайомі описані почуття? Так що ж саме відбувається з Адамом? Імовірно, він бореться із сором’язливістю або радше з соромом. Сором викликає сильні неприємні емоції, може призводити до втрати сенсу життя, до відчуття тривоги, депресії, навіть до думок про самогубство. Цього достатньо, щоб ми поставилися до сорому серйозно та детальніше розглянули, як він виникає і що з ним можна зробити.
Адама можна описати й трохи інакше: його душа сповнена любов’ю та бажанням бути одним цілим зі світом, але світ про це не знає, тому що в нього на обличчі залізна маска, за якою людини ніколи не видно. Він був би страшенно радий, якби міг проявити себе, однак все відбувається швидше, ніж він встигає сказати бодай слово.
У повсякденному житті сором’язливість проявляється досить часто. Довгий час психологія не розглядала її як проблему, хіба що в парі з соціальною фобією (відомою в народі як страх публічних виступів). Що ж відбувається всередині сором’язливої людини, яка боїться вийти зі своєї мушлі, сказати свою думку з того чи іншого приводу, відкласти залізну маску і висловити свої бажання, думки та почуття?
У випадку з Адамом видно, що сором’язлива людина почувається незручно у багатьох ситуаціях. Це може бути звичайна зустріч з іншою людиною, виступ на нараді, презентація на конференції тощо. Напевне, кожен із нас зміг би доповнити цей список власними прикладами.
На фізичному рівні сором’язливість проявляється через почервоніння щік, внутрішнє тремтіння або навіть замерзання, коли ми взагалі не можемо «включитися». На глибшому рівні з’являються страх, тривога, збентеження, ніяковість.
Як Адам справляється із такими ситуаціями? Здебільшого він намагається їх обійти, уникає людей, поруч із якими відчуває дискомфорт. Він називає їх бульдозерами, тобто тими, хто на все має власну думку. На нараді він настільки переймається власними почуттями, що майже ніколи нічого не говорить, а якщо й каже щось, то переважно не «в тему» (як йому здається). Інколи він навпаки тисне на себе, намагаючись бути соціально активним, але опісля почувається вичерпаним.
Однак результати таких зусиль невтішні: відчуття сорому збільшується, а Адам критикує себе за те, що зробив щось не так. Він почувається повністю виснаженим та безпорадним, наче не належить самому собі.
Звідки ж взялася ця залізна маска та яке в неї призначення?
Згідно з психологічною теорією, сором’язливість виникає тоді, коли ми, будучи дітьми, хвилюємося через неприйняття того, як ми проявляємо себе у конкретних ситуаціях. Якщо це повторюється та стосується якихось особливостей нашої поведінки — таких як стриманість та ніжність, що властиві інтровертам і чутливим людям, або ж сильних проявів емоцій, наприклад, злості — ми звикаємо дивитися на себе так, наче з нами щось негаразд, перестаємо проявляти свої почуття і починаємо соромитися — тобто погоджуватися із думкою ззовні, що з нами щось не так.
Такі моменти шкодять нашій психіці та призводять до почуття сорому, коли ми соромимося того, якими ми є. Ми погоджуємося з іншими людьми, що з нами щось не так (через нашу обережність, задумливість, ніжність, сильні емоції).
Залізна маска — це, власне, і є сором, який заважає нам виражати і проявляти себе так, як ми хочемо, тому що в минулому ми багато разів відчували, що нас не розуміють або висміюють, коли ми так робили.
Якщо ми застосуємо теорію сором’язливості до Адама, то побачимо п’ятирічного допитливого, розумного та чутливого хлопчика, який не завжди був у настрої гратися з іншими дітьми. Іноді так, але здебільшого він любив сидіти в тіні та мріяти. У дитинстві він не бешкетував, поводився з дітьми чемно, але був надто спокійний і радо думав про щось своє. Він не любив змін, йому потрібно було більше часу, щоб звикнути до нового ритму, нової їжі, зміни середовища тощо. Все це викликало в нього сильні емоції, з якими він, будучи дитиною, не міг впоратися.
Його батьки були успішними та постійно зайнятими, дуже любили й люблять його, але не змогли підтримати його так, як він того потребував. Адамів батько — типовий чоловік, який для досягнення своєї мети завжди йшов по головах. Він не розумів, чому Адамові потрібно більше часу буквально на все, чому його не цікавить футбол, і чому він не прагне бути в центрі уваги. Адамова ж мама так само чутлива, як і він, але про свою чутливість вона ніколи не знала й досі не знає, тому й тиснула на Адама, щоб він не був «дівчам», бо до себе вона мала подібні вимоги.
Так Адам ще з дитинства почувався, наче з ним не все гаразд. Поступово він створив собі захист у вигляді залізної маски, яка гарантувала, що він більше не осоромиться. Водночас всередині нього дрімала велика частина його природної та спонтанної енергії, яка залишалася закритою, тому що він соромився своєї чутливості та ніжності.
Як Адам міг би впоратися з цією ситуацією?
Спочатку важливо усвідомити, що щось не в порядку, що я не функціоную так, як хотів би, і почати із цим щось робити. Багато людей незадоволені станом речей, але не можуть «зрушити з місця». Тому перший крок настільки важливий для подальших змін.
Адам міг би поговорити про це зі своєю дружиною або близьким другом, вислухати їхню думку і точку зору. Можливо, він здивується, як сильно їх цікавить, що саме його турбує та які проникливі й чутливі погляди та ідеї він виношує в своїй голові.
Також Адамові могло б допомогти, якби він почав трохи гратися і займатися творчістю, робити все, що його розслабляє, все, що йому подобається зараз та подобалося в минулому. Хай це буде біг, довгі прогулянки на природі, фотографування, вирощування помідорів… В Адама точно знайдеться безліч забутих радощів, які наповнять його приємними відчуттями.
Також йому допомогло б подивитися на своє життя зі сторони. Це могла б бути медитація або консультація у психолога (і терапія).
Людина, яка часто соромиться, не повинна залишатися з цим почуттям сам на сам, тому що протилежністю сорому є відчуття зв’язку зі світом та розуміння, що в ньому знайдеться місце й для мене. Якби Адам почав говорити про свої почуття, то точно з’ясував би, що він не єдиний, хто проживає щось подібне, і що існують способи із цим впоратися та почуватися краще.
Адам ще не знає, що погляд, яким він на себе дивиться, — критичний. І саме під цією критикою, яку він прийняв зовні, ховається простір, сповнений енергії та життя, ідей та думок, про які він і сам би хотів дізнатися і які хотів би випустити назовні, щоб нарешті відчути внутрішній спокій.
Переклад: Ольга Долга