Тут і тепер

Часом життя несправедливе, а інколи навіть смердить. Ми не повинні весь час розвиватися, часом вистачить просто жити.

Nela G. Wurmová

Nela G. Wurmová
Psycholožka

19. 8. 2022

Коли щось нас не влаштовує, буває добре це «щось» змінити. Ми часто стверджуємо, що так більше не можна, але насправді радше боїмося змін. Інколи ж трапляються моменти, коли ситуація просто нам дана. І ми знаємо, що її треба пережити. Коли сидимо у стоматолога. Коли наша дитина хворіє чи не спить уночі. Або коли ми в поході, навколо спека, у нас усе болить і хочеться їсти. Зазвичай в такі миті найбільше сил забирає наш власний жаль до себе.

«Я кивнув, зібрався із силами і вийшов під проливний дощ. Він був достоту такий холодний і неприємний, як я й очікував. Я стояв, примруживши очі і згорбивши плечі, і визирав крізь сіру стіну зливи. Тоді я перевів подих та рішуче змінив свої очікування. Як одного разу показав мені Чорний Рольф, причиною багатьох незручностей були людські очікування. Як людина я очікував, що мені буде тепло й сухо, коли я цього хочу. У тварин немає таких переконань. Отже, йшов дощ. Та частина мене, яка була вовком, могла це прийняти. Дощ означав, що тобі буде холодно й мокро. Коли я це визнав і перестав порівнювати з тим, чого я хотів, умови стали набагато стерпнішими. Я вирушив уперед».

Нечасто тут, на Psychologie.cz, можна натрапити на уривок із фентезі‑саги. Ці рядки взяті з книги «Місія Блазня» Робін Гобб. Її головний герой має зв’язок із вовком, ділиться з ним своїми думками, почуттями і, таким чином, частиною своєї особистості. Завдяки цьому він отримує здатність інколи бути просто у тваринному світі тут і тепер, відкинути на мить негаразди з минулого та страхи з майбутнього і впоратися із ситуацією просто так, як вона дана. Прожити її і скористатися тим, що вона пропонує.

Невипадково цей уривок виринув у моїй пам’яті саме зараз, коли я перебуваю не лише в ролі психотерапевтки, але й втомленої мами маленької дитини. Адже материнство несе із собою цілу купу незручностей. Порушення сну, біль у спині, труднощі із задоволенням навіть найелементарніших особистих потреб на зразок поїсти чи дійти до туалету, не кажучи вже про щось більше. Звісно, з частиною з них можна щось зробити, а відмовлятися від своїх потреб і свого тіла — точно не варіант, проте більшість цих страждань просто є складовою материнства.

І коли надворі третя ранку, я вже годину ходжу туди‑сюди по кімнаті з напівсонною дитиною й на ходу годую її, тримаючи на руках, я можу жалкувати, скиглити, як я жахливо втомилася й хочу спати, мені може бути шкода, що дитина моєї подруги вже рік спить цілу ніч без перерв. Особливо коли я вважаю, що маю право на нічний сон, адже коли я не сплю — я нещасна. Або я можу знайти в собі маму‑вовчицю і змінити свої очікування.

Я можу визнати, що народження дитини цілком логічно означає, що деякі ночі будуть виглядати ось так, а інші натомість будуть кращими. І що навіть коли я втомлена, у мене є достатньо сил, аби піклуватися про дитину. Або я можу думати про мам, які втратили дитину і, безсумнівно, були би раді зі мною помінятися. Очевидно, що бути мамою‑вовчицею не означає жертвувати собою за гранню самознищення — коли вовченята засинають посеред дня, їхня мама абсолютно без докорів сумління йде спати разом із ними і, звісно, не хвилюється про те, що вдома не прибрано.

Фекальна медитація

Усе це можна легко застосувати й до якоїсь іншої ситуації, навіть не батьківської. Наприклад, коли я завершую проєкт по роботі, зараз ніч, я вже не можу, але хочу й мушу його доробити — інакше на мене чекають надто неприємні наслідки. Якщо така ситуація повторюється, це, безсумнівно, недобре, і варто подумати над тим, як внести в роботу системні зміни або й зовсім звільнитися. Але прямо зараз, у цю хвилину я нічого не можу з цим зробити. Через низку своїх рішень і розвиток ситуації я дійшла до моменту, коли насилу вкладаюся у строки. Як є, так є. Жалість до себе, гнів або розчарування лише забирають енергію, яка мені зараз потрібна.

Досить радикальний варіант такої ментальної акробатики описує Петр Тшешняк у своїй книзі «Звуки пробудження», де він змальовує життя зі своєю донькою Дороті, що має важку форму аутизму. Дозволю собі навести приклад з одного ранку, коли автор поспішав на роботу, усе було розплановано похвилинно, йому не вистачало часу на написання статті, після чого він зайшов до кімнати своєї сплячої доньки і виявив, що вся кімната й сама донька вкриті розмазаними фекаліями. І що спочатку йому доведеться це все прибрати.

«Саме в ту мить може початися медитація, яку дало вам провидіння, і навіть майстри дзену могли б вам позаздрити. Вона полягає у тому, що посеред кімнати, вкритої екскрементами, зі спаплюженим графіком і невідомістю того, що буде, ви користуєтеся унікальним шансом почати сприймати життя таким, яким воно є насправді. Тобто не сплановане й духмяне, а непостійне, норовливе й часом смердюче.

Це делікатна й ретельна робота, яка має одну величезну перевагу — її не можливо зробити швидко. Щоразу, коли ви відчуваєте хвилю розчарування, яка накочується на вас зі спини й намагається вас здолати, це чудово. Ви відганяєте від себе стрес простим усвідомленням того, що якщо ви будете страждати зараз, це ніяк не допоможе вашому майбутньому. Ви нагадуєте собі, що колись ваш самовдоволений розум помилково включив прибирання стільця до списку нестерпних обов’язків. Та це лише образ реальності й аж ніяк не сама реальність. У ній немає подібних оцінок, і достатньо просто з любов’ю перенести цей фекальний анабазис в іншу ментальну площину, де життя не ділиться на духмяну і смердючу частини, де ваше Я не претендує на право розрізняти, що є бажаним, а що — ні».

Однак для зміни ставлення нам потрібен ресурс

Втім, аби не скотитися до самозвинувачення, коли нам просто не вдається зробити щось подібне, будьмо щирими із собою — якщо ви насправді не майстер дзену, швидше за все, ваша здатність до такої внутрішньої гімнастики залежить від того, яким є ваше життя в цілому.

Як багато труднощів вам довелося пережити за всю свою особисту історію. Чи є у вас близькі люди, які вас люблять. Чи допомагає вам хтось у важкі моменти, чи ви залишаєтеся з ними сам на сам. Як довго все це триває. Чи ви хоч трохи висипаєтеся. Чи була у вас в останні кілька годин можливість попоїсти. Чи, як пише Петр Тшешняк, ви прибираєте кал уже вдруге за день.

Якщо умови аж занадто складні, якщо тягарі переходять певну межу, наша здатність ставитися до ситуації креативно або з можливістю рости зникає, і будь‑які наші намагання змінити до неї ставлення будуть марними. Так працює наша психіка — допоки наш стрес ще не настільки сильний і входить до так званого вікна толерантності, або window of tolerance, ми можемо з ним справитися, попрацювати над собою і, можливо, змінити ставлення до ситуації.

Як тільки тягар перевищить поріг допустимості, нам просто буде погано і ми страждатимемо. Адже стрес чи втома вимикають у нашому мозку центри, які могли б нам ефективно допомогти (зокрема, це префронтальна кора). У такий момент немає сенсу бичувати себе ще й звинуваченнями в тому, що ми не змогли піднятися над ситуацією.

Із цього Петр Тшешняк виводить необхідність підвищити рівень соціальних послуг для людей із психічними порушеннями, оскільки опікун, який має вільні вихідні принаймні раз на місяць і чия дитина з інвалідністю ходить до якогось відпочинкового закладу протягом дня, швидше за все, буде здатен справлятися з подібними ситуаціями. За його словами, коли вам хтось допомагає, ви маєте більше шансів стати мудрішими через фекальну медитацію. Для решти з нас урок, мабуть, такий: практикуймо здатність бачити ситуацію як вовк, поки нам це хоч трохи вдається. А коли ми бачимо, що в нас не виходить, шукаймо собі опіки та підтримки.

«Як є, так є» можна застосовувати й до себе самого

Мені здається, що частина літератури й курсів із саморозвитку намагається створити в людей враження, що врівноважена людина буде врівноваженою завжди. Наче бути душевно спокійним, у контакті із собою означає завжди якимось чином перебувати у доброму гуморі і вміти підійматися над проблемами. Проте це несусвітня дурниця.

У медіа та розмовах із близькими людьми ми приділяємо багато уваги почуттям, нашій психіці та рівновазі — мабуть, найбільше за довгий період історії людства. Звичайно, мені як психологині це приносить радість і видається змістовним. Проте я також маю досвід того, як на благодатному ґрунті увага до почуттів може породити ще одну претензію до себе (на додачу до тих, які ми вже маємо). Клієнти часто приходять, бажаючи від себе тисяч благородних речей:

  • Бути добрим батьком/матір’ю, люблячим і водночас таким, що вміє виставляти кордони.
  • Розвиватися професійно.
  • Бути добрим партнером/партнеркою і привабливим коханцем/коханкою.
  • Мати прибраний дім і порядок у речах.
  • Готувати смачну здорову їжу для себе і решти членів родини.
  • Підтримувати приятельські стосунки та приділяти час хобі.
  • І, на додачу до всього, бути весь час у дзені, підноситися над проблемами й жити з усмішкою.

Звісно, не завжди є можливість все це підтримувати. Таким чином можна легко потрапити у пастку: що більше реальність суперечить тому, чого б нам хотілося (згідно з теорією Е.Т. Хіггінса, що більша розбіжність між справжнім Я та ідеальним Я), то більше ми страждаємо. Ідеальне Я — це те, ким би ми хотіли бути. Справжнє — ким ми є насправді. Багато в чому бажано рухатися до ідеального Я, за винятком моментів, коли розумніше наблизити ідеальне Я до реальності.

У житті бувають періоди, коли може бути нормально почуватися втомлено, коли більшу частину дня вдома панує безлад, а пік продуктивності — це прання білизни та завантаження посудомийної машини. Або деякий час нікуди цілеспрямовано не розвиватися й задоволено стагнувати. Можливо, врешті‑решт, це і є порядок, що іноді я зовсім не в порядку. У нас немає обов’язку завжди перебувати над проблемами. Усе, що від нас потрібно, — це жити.

Переклад: Тетяна Сопронюк

Оригінал статті чеською мовою
Nastavení soukromí

Můžeme povolit některé další služby pro analýzu návštěvnosti? Svůj souhlas můžete kdykoliv změnit nebo odvolat.

Více informací.