Багато людей почуваються в стосунках некомфортно, вразливо і навіть відкинуто. Вони переживають повторювані проблеми, розчарування в спілкуванні або страждають від самотності. Якщо нам важко будувати стосунки, ми базово маємо дві можливості це виправити: або звинувачуємо в цій ситуації оточення, або шукаємо помилки в самих собі. Ми зосереджуємося на індивідуальному особистісному розвитку, покращуємо навички комунікації, виставляємо кордони, але забуваємо, що ми, перш за все, — істоти соціальні, тобто залежні від стосунків.
Під час психотерапевтичних сесій часто виникає тема крихкості й ранимості. Ця тема не найулюбленіша, і в звичайному житті ми часто намагаємося якось її уникнути: забагато говоримо, відвертаємо увагу, розповідаємо про неважливі події, які сталися, аби тільки не видати, як некомфортно ми почувалися чи що переживаємо. Тоді в гру вступає сором — нищівне відчуття того, що ми погані.
Як подолати травми, яких ми зазнали ще дітьми, і вийти в світ із новим самоусвідомленням — ключова тема терапевтичної роботи. І попри те, що шляхи подолання емоційного болю унікальні, існують досвіди й практики, якими можна надихатися.
Для мене таким ключовим триптихом є набір книг: «Прив’язаність у психотерапії» Девіда Волліна, «Сила вразливості» Брене Браун та книга, яка популяризує транзакційний аналіз, — «Я ОК, ти ОК» Томаса Гарріса. Ці три книжки добре зображають весь процес: від розпізнання актуальної проблеми чи симптому (вразливість) через розуміння того, як він виник у минулому (теорія прив’язаності), до кроків, які ведуть до майбутніх змін (принципи транзакційного аналізу).
Дитинство і прив’язаність
Щоб зрозуміти почуття своєї (недостатньої) цінності, нам слід заглибитися в дитинство. Тоді через зв’язки із навколишнім світом утворюється наша особистість, яка створює свої способи функціонування і систему цінностей.
Травмовані сім’ї, в яких з’являються тривога, страх, біль або травма, часто передають своїм нащадкам інформацію, що світ — проблемне місце, до якого краще не надто прив’язуватися і від якого не варто чекати нічого доброго. У поколінні дітей чи онуків ця думка може проявлятися в широкому спектрі труднощів у стосунках, з якими все ж можна впоратися, якщо нам вдасться подолати страх власної вразливості.
Інструментом для розуміння емоційної прив’язаності між сім’єю й дитиною є родовідне дерево, на якому можна позначати не тільки роки народження наших близьких родичів, а також інформацію про стосунки і контексти, в яких ми виростали. Зовсім не важливо, що вона не є фактологічно точною, тому що ми працюємо зі своєю унікальною реальністю, з тим, що ми пам’ятаємо і що для нас було важливим, — це наша нормальність.
Візуалізуючи стосунки і розуміючи контекст часу, коли ми з’явилися на світ, ми краще усвідомлюємо, як наші опікуни ставилися до нас і чого вони навчили нас про світ. Усі ці теми, образно кажучи, придбані «комплектом» у «наплічнику», який ми носимо з собою все життя і який неприємно важчає, коли ми стаємо старшими та набуваємо досвіду стосунків.
Зрілість і вразливість
Після мапування дитинства і розуміння реальних емоційних тягарів ми можемо зняти з себе цей наплічник, перескладати його і відкласти непотрібні речі. Коли ми вирішимо застосувати для цього «прибирання» психотерапію, в особі терапевта або терапевтки ми знайдемо провідника, який пройде через цей процес разом із нами.
У психотерапії лікувати рани в сфері стосунків означає сміливо вступати в інші стосунки з переконанням, що вони нам допоможуть. Однак для цього нам потрібно подолати небезпечну прогалину вразливості: ми можемо соромитися говорити про певні речі або боїмося, що нас засудять і не приймуть.
Деякі клієнти приходять на сесію і, тільки сівши, відразу буквально кидають наплічник на землю та висипають все, що в ньому є, а іншим потрібно кілька місяців, перш ніж вони просто його відкриють і дозволять мені здалека заглянути в нього. Врешті, деякі спочатку «залишають рюкзак за дверима» і протягом кількох сеансів описують мені проблеми на роботі, перш ніж визнати, що вони є лише похідними від попереднього досвіду зі світом та близькими. Ми можемо почуватися вразливими навіть перед терапевтами.
Вразливість — це наша здатність добровільно відкриватися ризику того, що нам завдадуть шкоди. Ми переживаємо її, зокрема, в непевних ситуаціях, коли наближаємося до іншої людини і щомиті можемо бути відкинуті, розкритиковані або ж знехтувані.
- Що ви відчуваєте, коли повинні висловити комусь свою прихильність?
- Що буде, коли ви перед кимось розплачетеся?
- Як вам вдається презентувати свою мистецьку творчість?
Страх власної вразливості змушує нас будувати довкола себе високі й непроникні стіни — це може проявлятися в тенденції до перфекціонізму, надмірній зосередженості на продуктивності, через владолюбство, зарозумілість, блокування креативності, а також через тотальне управління своїми емоціями.
На жаль, недостатнє почуття власної цінності та страх вразливості ведуть нас до того, що спілкуватися зі світом навкола стає для нас проблематично. Коли ми дивимося на світ як на небезпечне місце, а на людей — як на істот, які можуть завдати нам болю, очевидно, що ми хочемо захистити себе й стаємо більш агресивними або замкнутими, аніж того вимагає ситуація.
Як із цього вийти?
Для розуміння власного способу комунікації транзакційний аналіз пропонує нам «сніговиків»: ідеться про спрощення теорії его‑станів Батько, Дорослий і Дитина, яких ми носимо в собі. Коли ми намалюємо їх на папірці, то побачимо перед собою сніговиків різної пухкості.
- Наш Батько (уявіть голову сніговика) виникає приблизно в перші п’ять років життя завдяки дослівній фіксації в нашій психіці батьківських наказів, заборон, попереджень або похвал.
- Подібним чином розвивається і наша Дитина (найнижче коло), яка навпаки виникає через наші емоційні реакції на вплив батьків.
- Дорослий, тобто зв’язок між Батьком і Дитиною, виникає значно пізніше — він пов’язаний з нашою автономією, для нього нам потрібно відчути незалежність, свободу рішень, а також мати критичне мислення.
Коли ми почнемо малювати те, як ми комунікуємо з іншими, за допомогою сніговиків, то з’ясуємо, що часто не здатні реагувати як Дорослий, а натомість «впадаємо» в стан Дитини або занадто часто звертаємося до Батьків. У комунікації це призводить до непорозумінь:
- З позиції свого Дорослого я запитую Дорослого свого партнера, коли він прийде додому, але він роздратовано відповідає з позиції Дитини: «Я зовсім не зобов’язаний говорити тобі, де я є. Ти моя мама, чи що?»
- Моє питання нагадало йому неприємну репліку батьків. Можливо, ця відповідь стосувалася не мене, але я все одно реагую на неї з роздратуванням, розкручуючи карусель так званих перехресних транзакцій, що призводить до типово дитячих конфліктів: «Це не я, це все ти…»
Аби мати можливість комфортно комунікувати з іншими, нам потрібно зміцнювати свого Дорослого всередині себе. Потрібно розуміти, що наш час обмежений і що хоча ми повинні підкорятися законам природи, нам не обов’язково дотримуватися всіх суспільних умовностей. Ми вчимося працювати з помилками, переживаємо і прощаємо невдачі, але водночас визнаємо, що наша поведінка має наслідки.
Від Дитини врівноважений Дорослий запозичує спонтанність, креативність та емоційні переживання. Батько дає йому межі та напрямок руху в довгостроковій перспективі. Тоді людина крокує життям урівноважено, поважає інших і розуміє, що кожен із нас у своєму розвитку перебуває десь в іншому місці — згідно з девізом Я ОК, ти ОК.
Знаєте це відчуття, коли на очі навертаються сльози, у вас тремтить голос або стискається зсередини живіт? Наступного разу спробуйте не ухилятися від нього. Привідкрийте своє нутро і подолайте свій сором у присутності близької людини. Можливо, від цього ви почуватиметеся жахливо, можливо, почервонієте, можливо, захочете провалитися крізь землю. Але не здавайтеся. Коли ви подолаєте цей дискомфорт, то побачите, що люди можуть прийняти вас такими, якими ви є: невпевненими та вразливими. Це тому, що ми всі однакові.
Переклад: Тетяна Сопронюк