У цьому винна тільки ти. Нічого іншого я б від тебе й не чекала. Як ти думаєш, що ти взагалі тут робиш? Ти знову зіпсувала все, що могла. Незграбніших за тебе ще пошукати. Головне — вже більше нічого не говори, бо це нікого не цікавить. Ти виглядаєш жахливо — не можеш щось із собою вдіяти? Все одно, як завжди, в тебе нічого не вийде… Можливо, ви скажете: що це за людина, яка може говорити такі речі? Вона, мабуть, досить безрозсудна і зла. Це не те, що говорять іншим людям! Ви праві. Якби ми зустріли когось такого, то, напевно, спробували б якнайшвидше розірвати ці стосунки. Але цього разу йтиметься не про когось у нашому оточенні, а про наш внутрішній світ. Про людину чи людей, яких ми носимо всередині себе.
Кая живе у стресі та постійних побоюваннях щодо того, чи виглядає, говорить і ходить вона відповідно до загальноприйнятих уявлень. Після більшості зустрічей у неї в голові відбувається монолог: Що ж це я знову патякала! Не слід було цього говорити. Я тільки підтвердила, яка я дурна. Не слід було запитувати про такі дурниці. Ніхто про таке не запитує! Інші такі розумні порівняно зі мною. Куди мені до них. Я дивна. Вони це зрозуміли.
Каю може оцінювати хто завгодно — для неї важлива думка навіть випадкових перехожих. Продавчинь, які пускають шпильку, бо мають поганий день. Попутників у потязі. Чиновників. Для неї важливі оцінки і тих людей, які її зовсім не знають. Вона вкладає їм до голови свої скептичні думки.
Кая, як і безліч інших людей, намагається зрозуміти, чому вона така — чому вона так сильно залежить від поглядів інших, чому вона бачить довкола себе тільки осуд, а в її голові — самі лише сумніви. Якщо ми шукаємо початок психологічних труднощів, то часто знаходимо відповідь у дитинстві. Можливо, це не завжди так, але правда полягає в тому, що сім’я має важливий вплив на нашу самооцінку.
У дитинстві Каю постійно з кимось порівнювали. Думка інших була для її батьків важливішою, ніж їхня, не кажучи вже про думку самої Каї. Набагато більш важливо було те, що подумає сусідка, вчителька: чи відповідає Кая очікуванням, нормам, чи надходить похвала зовні. Вони постійно намагалися відповідати рівню своїх знайомих. Вони порівнювали результати своїх дітей і дітей, яких вони зустрічали на дитячому майданчику або родинних святкуваннях.
Можливо, в нас теж є такі спогади. І ми згадуємо момент, коли нас охопила глибока невпевненість у своїх поглядах, діях, а головним виявилося схвалення інших. Це інші мають підтвердити, що я поводжусь, розмовляю, одягаюся та виглядаю правильно. Інші — це мірило. Ми судимо себе лише за тим, що про нас думають.
Кого ти носиш у голові
Але що, якби все було навпаки? Якби Каї або, скажімо, вам, хтось у дитинстві казав: Ти чудовий! Знаєш що, чхати, як на тебе дивляться, головне, що тобі так добре. Вони зовсім тебе не знають і не мають права тебе судити. Врешті, цілком байдуже, що думають інші. Особливо коли ти знаєш, що робиш так добре, як тільки можеш. Я вірю, що ти хотів як краще, і це головне. Інші геть не мають уявлення, скільки всього ти для цього повинна була зробити. Поки вони нічого не знають про тебе, вони не мають права оцінювати ні твоє життя, ні твої результати.
Як же ж це було б прекрасно! Нам стає легше лише від читання цих речень, не кажучи вже про те, щоб нам говорили їх наші близькі. Але будьмо чесними: скільки з вас чуло їх, коли ви були дітьми? Скільком з вас пощастило мати таких свідомих дорослих, які не промивали дитячий мозок ілюзорною й оманливою думкою про те, що погляди інших важливіші за їхні власні?
Можливо, тепер ви подумаєте: Ну, але тільки хвалити — теж не дуже добре. Та ж є всі ці діти, які не мають жодних кордонів і думають, що можуть геть усе. Поводяться так, ніби їм належить цілий світ, а на інших їм зовсім байдуже. Можливо, ви праві. Перебільшення у всьому шкідливе. Справді у всьому. Навіть занадто багато похвали, занадто багато впевненості, занадто багато самоусвідомлення шкодять.
І все ж зі свого досвіду я маю таке прохання: Хотілося б, щоб було на краплинку менше критики, на краплинку менше недооцінювання та недовіри до власних можливостей і до власної оцінки. І навпаки, на краплинку більше відчуття того, що нам не потрібні згода чи схвалення когось іншого і що ми хороші вже такими, якими є.
Кая в думках безупинно оцінює реакції оточення. Вона постійно думає про те, як до неї ставиться хтось інший — тому що в її дитинстві це цінувалося, тому що так її запрограмували дуже важливі для неї люди. Як тільки Кая це усвідомила, вона зробила велетенський крок. Як тільки вона дозволила собі прожити почуття, що ці критерії належать минулому, вона змогла почати дивитися на реальність.
Це так легко? Тобто я маю лише сказати собі: Мене так виховали, це погано, я так більше не хочу, і воно зникне? Ні. Не зникне. Але, можливо, прийде велике: Фух. Можливо, прийде полегшення, що ви вже дорослі. Що тепер маєте можливість знаходити нові теми для роздумів. Тепер ви можете перевірити, якою є реальність насправді. Ваша, не позначена поглядами батьків або родичів.
- Чи справді інші постійно мене засуджують?
- Чи справді вони думають, що я незграбна чи ні на що не здатна?
- Мені це справді не личить?
- Хто встановив ці критерії?
- Чи не чую я в голові всього лише своїх батьків?
Як з’ясувати реальність? Так, ви правильно думаєте: Запитати. Когось, кому ми віримо. Це мала би бути людина, яка може дати нам будь‑яку конструктивну критику. Хтось, із ким ми можемо порадитися, хто вкаже на наші помилки чи недоліки так, щоб допомогти нам вирости. Той, хто щиро нас похвалить, зможе підкреслити наші плюси і водночас тактовно вказати на будь‑які недоліки.
Інколи ми можемо мати в собі відчуття, що якщо ми не стовідсотково ідеальні, не чуємо саму лише похвалу, це погано. Але щодо інших ми можемо бути налаштовані по‑іншому. У них може бути все в порядку, якщо їм чогось бракує чи вони мають якийсь привабливий недолік. Ми усвідомлюємо, що вони вміють, що їм вдається і що в них є привабливого.
Самі ж у собі ми можемо не бачити нічого позитивного. Все, що в нас виходить, все, чим ми вирізняємося або що у нас є прекрасного, ми замітаємо під килим. Це ж очевидність. Це є в кожного… Немає. Ми знову поруч зі своєю викривленою реальністю. Реальністю, де ми погані чи де від нас нічого не залежить. Ми сприймаємо лише погане або те, що нам слід покращити, змінити, вдосконалити.
Реальність лікує
Отож якщо ви маєте в своєму оточенні близьку людину, якій ви довіряєте, запитайте в неї. Запитайте, що вона про вас думає, за що вас поважає, що, на її думку, вирізняє вас. У чому ваші сильні сторони — особливо якщо ви самі їх не бачите. Запитайте, чи є щось, над чим вам варто попрацювати. У якій сфері ви могли б розвиватися. Запитуйте все, що вас цікавить.
Перевага цих питань у тому, що ми починаємо розвіювати помилкові припущення, особливо негативні. Ми починаємо розбавляти думки перехожих, вчимося довіряти собі або своїм близьким. Ми починаємо більше цінувати чесну оцінку від когось, хто нас дійсно знає, ніж того, хто має слабке уявлення про наше життя.
Переробити модель із дитинства, яку ми носили в собі протягом стількох років, нелегко, але можливо. Ми можемо поступово вклинювати у своє життя думку, що для нас важливіший зворотний зв’язок, який хтось нам дійсно надасть і яким він чи вона намагається допомогти нам розвиватись. Якщо хтось мовчить або якщо ми лише здогадуємося, що вони про нас думають, ми зазвичай додаємо щось негативне — пов’язане із зовнішністю, результатами чи поведінкою. Коротше кажучи, ми проєктуємо власні сумніви на уми інших.
Іншим хорошим помічником можуть бути відповіді на питання типу:
- Чи знає мене ця людина?
- Чим вона здобула право мене оцінювати?
- Чому для мене таке значення має саме її думка?
- Чому ця людина для мене важлива?
І, можливо, ми самі прийдемо до розуміння, що насправді нам може бути байдуже на думку цієї людини. Тому що вона абсолютно нічого не знає про наше життя і нас самих, а тому не може судити нашу поведінку.
Носити в голові інших людей — нормально. Тільки якщо «інші в голові» підсовують нам самі лише негативні речі, грубі, нерозбірливі судження, це шкодить. Шкодить, бо це неправда. Тому що замість їхньої справжньої оцінки, їхніх відгуків ми будемо нав’язувати собі власні припущення.
Можливість висловити думку
Кая потихеньку починає відпускати з голови деяких колег. Колег, яким вона дала право оцінювати своє життя, свої рішення, слова і поведінку. Замість припущень вона намагається говорити: Не соромся сказати мені, що ти про це думаєш. Як вважаєш, це правильно? Як ти оцінюєш мої результати? Вона отримує зворотний зв'язок і вчиться його враховувати. Жоден інший. Колеги отримали шанс висловити свою думку. Якщо вони цього не зробили, то вона не витрачатиме більше час на припущення, які забирали майже всю її енергію та оптимізм.
Інколи вона отримує купу різних похвал, іноді — критику. Вона намагається надавати їм однакову вагу — не відмовлятися від похвал, щоб вони були хоча б настільки ж важливими. Натомість критику Кая старається зробити корисною. Аби за нею були питання: Що, на твою думку, я маю зробити, щоб стати кращою? Що б ти порадив зі свого досвіду? В чому і як я можу бути кращою?
Для Каї це геть нелегкі моменти — вони б ні для кого не були такими. На якісь питання вона наважується кілька днів. Вона намагається виглядати незламною, та її зачіпають слова, інколи — навіть невербальний вираз зневаги. Але вона вчиться. Вчиться триматися ногами в реальності.
Можливо, ви теж носите в собі кількох таких людей. Знайомих, колег, родичів. Людей, які хмурніють, коли бачать вас. Які відкрито демонструють свою погорду. Із зустрічі з ними ви виходите з головою, сповненою думок: Я знову облажалася. Тепер я виглядаю, як телепень. Це знову була лажа. Так тупо можу говорити тільки я… Можливо, саме час почати відпускати цих людей. Спробувати поговорити з ними і запитати: Як, по‑твоєму, я все добре роблю? Я не виглядаю по‑дурному? Не соромся сказати мені, що ти про це думаєш. Мене справді цікавить твій погляд.
Так людина дістане нагоду висловити свою думку про вас. Можливо, ви будете приємно здивовані — можливо, вона думає про вас дуже добре, а ваша нервозність здається їй милою. Звичайно, вона може вас і критикувати. Якщо так, то подумайте, наскільки ця людина намагається вам критикою допомогти, а наскільки просто хоче принизити. Наскільки вона намагається зробити її корисною, а наскільки це був лише вилив власної злості чи негативу. А, може, ця людина взагалі про вас нічого не думає і думає лишень про себе, як більшість із нас.
Отже, якщо ви маєте бажання почати з’ясовувати, що інші люди насправді думають про вас, просто уявіть собі такий сценарій: Або ти мені це скажеш, або я викину тебе з голови! Можливо, за деякий час ми виявимо, що саме ми були найбільшими своїми критиками і що настав час похвалити себе трішечки більше.
Переклад: Тетяна Сопронюк