Коли я прочитала емейл від редакції Psychologie.cz із запитанням «Як ви, експерти в сфері психічного здоров’я, самі дбаєте про себе?», я спочатку подумала, що подякую і вибачуся: моя стаття була б такою банальною! Природа, сон, супервізія… Кому це цікаво?
Але ця думка мене не відпускала, в хоромах мого розуму вона розсілася в кріслі, озирнулася, з цікавістю схиляла голову то в один бік, то в інший, а як тільки трохи освоїлася, почала запитувати: «І це ти називаєш турботою про себе? Чи відповідає це тому, що ти радиш клієнтам? Хіба так правильно? Що ти зробила для себе сьогодні? Думаєш, цього достатньо?»
Допитлива пані, трохи зухвала. Це ж досить інтимна тема. «І ти поділишся цим із читачами?» — запитала вона після перехресного допиту. «Здається, я повинна, правда?» — запитала я тоді. А пані нічого не відповіла, тільки дивилася. Допитливо і зухвало, але й доброзичливо. Я записала те, про що ми розмовляли.
Ода самоті
«Почекай, ти кажеш, що тобі потрібно побути на самоті», — повторює з трохи іронічною усмішкою пані Допитлива і відкидається на спинку крісла. «Хіба це не дивно? Ти вийшла заміж, народила дітей, твоя професія — турбота про клієнтів, і ти від них усіх втікатимеш?» — дивується вона.
Я знаю, що це може звучати дивно, і дехто, швидше за все, мене засудить, але моє піклування про себе полягає значною мірою в тому, що я втікаю від людей. Мені потрібно якийсь час побути на самоті, кудись залізти, не реагувати ні на чиї прохання і побажання, не звертати уваги на слова, жести та вирази облич… Я люблю контакт із людьми, але водночас він мене втомлює.
Я майже постійно про когось піклуюся. Але опісля мені потрібна перерва від усіх цих контактів. Я можу поїхати на природу або залишитися вдома, але на самоті, хоча б на деякий час. Під час відпустки мені дуже сподобався тиждень, коли мій чоловік поїхав відпочивати з друзями, а діти були в таборі. І я не влаштовувала ні сеансів з клієнтами, ні зустрічей з друзями, нікому не говорила, що матиму вихідні. Це було приємно. Дуже приємно.
Цікаво, що навіть у моменти, коли я перебуваю на самоті, я часто роблю щось для інших і часто думаю про них, переживаю відчуття. У той свій вільний тиждень я написала статтю, яка, сподіваюся, допоможе читачам. А потім напекла дітям печиво в табір, пошила фіранку в кімнату, перебрала одяг чоловіка. Я прибирала вдома, щоб усім було добре, коли вони повернуться… Насправді більшість моєї енергії була спрямована на інших, але без прямого контакту з ними.
Коли діти були маленькими, я любила час, коли вони спали. Я залишалася з ними в кімнаті, але мені вже не потрібно було реагувати, відповідати. Я була з ними, але насправді трохи сама, зі своїми думками. Неяскрава лампа та книга. Це було прекрасно і дуже освіжало.
Ода стриманості
Я людина не з комерційного світу, для мене менше — це краще. Квітка на столі — це красиво. Але, будь ласка, не ставте сюди другу! І не потрібно сюди ставити фото. Ні, я не хочу ще одну пов’язку на голову, у мене й так уже є дві!
Мені подобається простір, свобода, простота. Надто багато речей обтяжує мене, надто багато людей і надто багато справ також. Краще насолодитися однією подією на вихідних, ніж з висунутим язиком оббігати три. Мене десь не буде? І що? Іншим все одно буде приємно і без мене.
Тож моя турбота про себе часто полягає в тому, що я відхиляю запрошення та відмовляю інших дарувати мені подарунки. Ні, будь ласка, не даруйте мені нічого! Як максимум те, що можна з’їсти, а в ідеалі — те, що можна запропонувати і віддати комусь.
Ода тілесності
По‑третє, я мушу визнати щось приземлене: для мого піклування про себе дуже важливі тіло, сприйняття та переживання тілесності, фізичний комфорт та тимчасові виходи із зони комфорту, змістовні насолоди. Я пробувала різні методи психорелаксації, але чи можна їх порівняти з сауною?
«І це каже психологиня?», — посміюється пані Допитлива, і я мрію: поруч із сауною я уявляю купання в гірському озері, засмагання на скелі, стрибки у хвилях. Це так. Люблю рух і перебування на природі, люблю свою тілесність.
Мені подобається займатися коханням та займатися сексом зі своїм чоловіком. Вітер у волоссі і сонце на обличчі, пташиний спів та шелест дерев, запах лугів і лісів, смачна їжа, розмаїття смаків. Я так вдячна за своє тіло, за дивовижну машину, яку я отримала, щоб жити в цьому світі!
«Добре, добре, ти описала все це теоретично, але на практиці: що ти зробила для себе сьогодні?» — вколе пані Допитлива, і я знаю, чому. Конкретно кажучи, моя потреба в турботі про себе часто наражається на потреби інших. Наші діти ростуть, і їхня потреба у сні наблизилася до моєї. Тому я змушена захищати свій час, щоб побути наодинці: Будь ласка, залиште мене у спокої… — це фраза, яку мої близькі чують частіше, ніж вони хотіли б, і все ж рідше, ніж мені потрібно.
Мені хотілося б більше часу для роботи, більше часу для родини та друзів, більше часу для себе. Однак у добі лише 24 години, а в тижні — сім днів. Я намагаюся знаходити найбільш прийнятні компроміси для своїх близьких та себе.
«Як у мене виходить?» — тепер уже я звертаюся до пані Допитливої. Але на її обличчі нічого не можна прочитати. Може, вона ледь‑ледь посміхається, але трохи в дусі Мони Лізи: хтозна, чи мило, чи доброзичливо, чи як.
«Скажи й ти щось», — наполягаю я. Але замість відповіді мила пані встає зі стільця й прямує до дверей. Утім, біля них вона обертається і каже: «Знаєш що, облишмо це. Ти ж хотіла потренуватися, пам’ятаєш?» І перш ніж двері за нею зачиняються, я бачу, що вона посміхається — тепер вже по‑справжньому.
Переклад: Тетяна Сопронюк