Чи можливо вилікувати рани з дитинства та юності навіть без психотерапії? Так, але для цього однаково потрібні двоє. Якщо, наприклад, ваші батьки не були достатньо врівноваженими, люблячими, щирими і взагалі дбайливими людьми, поряд усе ще може бути саме така людина — ваша бабуся, ваш партнер чи, скажімо, ваш найкращий друг. Прийняття, емпатія, щирість та вміння дати відчуття безпеки і є, власне, тими ключовими інгредієнтами, які будь‑які стосунки перетворюють у зцілювальні.
Якщо ви цікавитеся психологією довгий час, можливо, вам уже траплялася концепція емоційної прив’язаності, запропонована Джоном Боулбі та Мері Ейнсворт. Інколи її ще називають англійським словом attachment. Кажучи коротко, коли діти ще маленькі, приблизно протягом перших двох років життя, вони створюють унікальний та сильний зв’язок із людиною, яка найбільше про них піклується. Найчастіше це мама — тому надалі ми будемо працювати з постаттю мами, але, звісно, цілком може йтися про, наприклад, бабусю чи тата, якщо вони виховують дитину в цьому віці. Якість цього емоційного зв’язку впливає на наші стосунки й наше самосприйняття протягом усього подальшого життя.
Є кілька типів емоційної прив’язаності:
Якщо мама хоча би приблизно хороша, реагує на наші потреби (не тільки тілесні, як‑от голод чи холод, а й емоційні, як, наприклад, дотик і носіння на руках), якщо вона приділяє нам увагу, є доступною, втішає нас, коли ми плачемо, усміхається нам у відповідь, час від часу з нами жартує і є передбачуваною, емоційний зв’язок є безпечним. Тоді дитина намагається бути поруч із мамою, повертається до неї у випадку невизначеності або небезпеки — мама є для неї основою, звідки можна вийти у світ і згодом повернутися. А коли мама далеко, дитина страждає. Якщо нам пощастить мати такі глибокі перші емоційні стосунки, ми з довірою й без тривоги згодом вступаємо до наступних стосунків у нашому житті.
Якщо мати відкидає дитину, забезпечує її, наприклад, тільки їжею й теплом, але не носить дитину на руках, не гладить її й не реагує на плач (скажімо, у дусі масажу, рекомендованого за доби соціалізму, коли найголовніше було не «розбалувати» дитину), дитина навчається уникати перш за все мами й не довіряти їй, а потім і людям загалом — це краще, ніж раз‑по‑раз відчувати біль через відмову. Так утворюється уникаюча емоційна прив’язаність. Такі люди бояться бути вразливими в стосунках, дозволити комусь пізнати себе й пізнавати когось, почати комусь довіряти, інколи вони здаються холодними.
Непостійна мама, яка за одну й ту саму поведінку спершу обходить дитину мовчанням, а іншого разу страшенно її лає, інколи реагує, а інколи ні, співстворює у своїй дитині тривожно‑амбівалентну емоційну прив’язаність. У дорослому віці такі люди відчувають сильний страх залишитися без партнера, прагнуть зближення і водночас бояться його. Найтяжчою для життя є дезорганізована емоційна прив’язаність. Її утворюють діти, чиї батьки були для них джерелом загрози, — наприклад, жертви тиранії або насилля.
Важливо, що, відповідно до нових досліджень у сфері нейропсихології, якість емоційного зв’язку прямо впливає на те, у який спосіб будується й організовується мозок малюка. Деякі нейробіологи навіть стверджують: мозок — це парний орган. Емоційна прив’язаність визначає наші емоції, мотивацію і процеси пам’яті на все життя. А також наше ставлення до самих себе. Мислення маленької дитини ще не настільки розвинене, щоби вона могла сказати, що мати чи батько помиляється, що він чи вона не справляється зі своїми функціями. А натомість дитина скаже:
- Зі мною щось не так.
- Я нікому не можу подобатися просто так. Любов потрібно заслужити.
- Я забагато хочу. Турбота про мене виснажує людей.
- Я недостатньо хороша такою, якою я є.
Аби не звинувачувати в будь‑якій тривозі чи втраті впевненості в собі лише батьків, звісно, слід пам’ятати, що травми, які позбавляють нас довіри до людей чи себе самого, можуть виникнути в набагато пізнішому віці, і наші батьки тут можуть бути ні до чого.
Можна мати теплі стосунки вдома, хороших дорослих поряд, але пережити цькування в школі. Або ж не вгадати з вибором партнера і вибрати когось, хто на перший погляд здаватиметься чудовим, але згодом виявиться психопатом, і наше звичне розуміння стосунків як приємних та безпечних буде з часом розтерте в порох. І все ж перший зв’язок із головним піклувальником визначає основу, з якою ми вирушаємо у життя. Водночас сумна реальність інколи полягає в тому, що ми шукаємо собі таких партнерів, якими були наші батьки.
Уже в дитинстві нас може захистити інший безпечний дорослий
Навіть творці теорії прив’язаності вказують на те, що ми поступово утворюємо емоційні зв’язки з обома батьками. Якщо перший піклувальник, наприклад, мама, перебував емоційно і психологічно на рівні чайної ложки, дитина все ще може утворити безпечну прив’язаність, наприклад, до тата. І цього може вистачити (втім, необов’язково), щоби наш мозок сформувався в здоровий спосіб і ми могли вступати в наступні стосунки з довірою.
Але навіть там, де не спрацює жоден із батьків, не все втрачено. Американська психологиня у сфері розвитку Емма Вернер провела унікальне тривале дослідження, яке це доводить. Вона вибрала приблизно 700 дітей, що народилися на одному з гавайських островів у соціально ізольованій місцевості в ризикових родинах. Їхні батьки пили, були надзвичайно бідними чи душевно хворими. І дослідниця спостерігала за цими дітьми протягом довгих десятиліть. Вона почала цю роботу в 1955 році, а висновки опублікувала у 2000‑му. Виявилося, що на долях більшості дітей і справді позначилися несприятливі вихідні умови. Але не деяких — ні. Деякі з них знайшли гарну роботу, створили родини й жили спокійним життям.
Чим відрізнялися ці «успішні» діти? Вони змогли попросити про допомогу. Часто вони розвивали інтерес до чогось, що приносило їм позитивний досвід. Але, перш за все, вони мали у своєму оточенні когось, хто зайняв місце «надійного дорослого». Брат або сестра, вчитель, тітка. Це гарні новини для великих сімей, дитячих психологів чи педагогів — навіть там, де дитина приходить із несприятливих умов, можливо допомогти змінити її життєвий шлях на краще, якщо ви запропонуєте їй безпечні стосунки.
У дорослому віці емоційну прив’язаність можна виправити
Навіть якщо в нашому дитинстві не вистачало людей, на яких можна було покластися, або ж їхньої підтримки виявилося не достатньо, щоб у нас сформувалися здорові уявлення про взаємини, ми можемо знайти зцілювальні стосунки в дорослому віці — з терапевтом, але також і з другом чи партнером. Подумаймо про основну умову сучасної психотерапії: кожний організм прямує до здоров’я сам по собі, і якщо він знайде можливість чимось вилікуватися, то, як правило, він буде до цього тягнутися. Тут ідеться про те, щоби прожити корективний досвід у стосунках, у яких вам буде добре.
У цьому, звісно, може стати посередником психотерапія — психотерапевтичні стосунки є, згідно зі всіма дослідженнями, найголовнішим лікувальним складником терапії. Завдяки нейробіологам ми зараз знаємо, що проживання таких корективних стосунків насправді здатне змінити мозок на біологічному рівні й виправити таким чином зв’язки, невдало створені раніше.
Ба більше, терапія, яка бореться із посттравматичним розладом у той спосіб, що клієнт протиставляє себе травмі, знову говорить про свій травматичний досвід і знову все переживає, насправді не дає більшого ефекту, ніж терапія, у якій «усього лише» вдається встановити безпечні та стабільні стосунки між клієнтом і терапевтом, де виникає ресурс, що посилює здорові тенденції.
Лікувальні терапевтичні стосунки досі ніхто не описав краще, ніж Карл Роджерс, засновник гуманістичного психотерапевтичного напрямку PCA (клієнтоорієнтований підхід). За Роджерсом, такі стосунки мають три базові засади. Можна сказати, що саме вони створюють не лише добру терапію, а й добре батьківство або партнерство.
Автентичність
Одна людина (наприклад, терапевт) не грається з іншою людиною (наприклад, клієнтом) у жодні закулісні ігри, не обманює, не маніпулює. Якщо вона не знає, то говорить, що не знає. Вона щира, відкрита і пряма у спілкуванні. Говорить сама за себе, ділиться своїми почуттями й думками, не робить із себе когось, ким вона не є. На питання відповідає чесно, не ухиляється від відповіді. Кажучи трохи завуальовано, але дуже влучно, «людина не робить чогось, аби інша людина робила щось».
- У міжлюдських стосунках це означає, скажімо, що якщо я чогось хочу або потребую від іншої людини, то я спокійно про це прошу. Не роблю з цього цирк, не говорю чогось такого, аби інша людина мусила сама мені щось запропонувати.
- У батьківських реакціях я більше керуюся тим, як я це проживаю саме зараз і що я про цю річ думаю, ніж тим, як мені слід було б правильно відреагувати як батьку (матері).
- У партнерстві я маю відвагу бути вразливим. Коли я, наприклад, сумую за партнером і хочу, аби він мені написав, я надсилаю йому повідомлення: «Мені стало сумно, напиши мені щось хороше». Не чекаю до вихідних, щоби цілий сніданок вичитувати йому, що чоловік подруги пише їй з роботи тричі на день.
Емпатія
Одна людина поважає й намагається зрозуміти почуття іншої. Не виправдовується, не роздає порад, не намагається перефарбувати реальність у рожевий колір, не говорить та я тебе прошу, на що ти жалієшся, або — оце ти драматизуєш, і, тим більше, — не будь істеричкою. Те саме стосується й дітей та батьківських не реви…, прошу тебе, нічого ж не сталося, і — якби ти був мудріший, такого б не сталося. Уявіть, якби вам щось таке сказав терапевт — мабуть, ви б до нього більше не ходили.
Емпатія насправді означає намагання влізти в шкіру іншої людини. Щиро спробувати уявити ситуацію з її погляду, а вже потім реагувати. Запитувати. Відчувати. А головне — слухати. Потім легше сказати — та так, ти маєш бути втомлена після цього всього; ох так, мені дуже шкода, або — мене б це теж вибісило. Чи не говорити нічого і просто обійняти цю людину.
Безумовне прийняття
Англійською — unconditional positive regard. Під цим ми не маємо на увазі, що одна людина ніколи не дратує іншу. Це би свідчило про незацікавленість. Врешті, навіть терапевт має право злитися на свого клієнта — якщо вони зможуть це проговорити, така ситуація навпаки може перенести їхні взаємини на правдивіший рівень.
Під безумовним інтересом я маю на увазі, що моя дитина, чи, скажімо, мій партнер можуть робити, що хочуть, а я все одно приймаю й люблю їх такими, якими вони є. Їхні дії в моїх очах не знижують їхньої цінності. Я можу засуджувати їхні дії, адже всі ми інколи помиляємося. Але ці люди залишаються в моїх очах перш за все хорошими. Навіть тоді, коли їм це не вдається.
Рости до кращого
Роджеріанське безумовне прийняття у сфері психотерапії містить у собі також елемент довіри: я вірю, що інша людина має в собі все потрібне для успіху. Я вірю, що він чи вона може відчувати свої потреби, вирішувати за себе й рости до кращого.
Можливо, ви знаєте «докторську» казку Карела Чапека «Про принцесу сулейманську» та фразу щодо трьох звичайних речей, яких не вистачало принцесі, щоб одужати: світло, свіже повітря, сонечко. Врешті, і в житті те, що нам потрібно, не така вже й вища математика. Ми просто хочемо, аби нас сприймали і приймали такими, якими ми є, аби нами хтось цікавився, аби ми комусь подобалися й аби інші мали нас за рівних.
У житті, звісно, не все так просто. Нелегко знайти партнера, який зможе робити так у більшості ситуацій. Нелегко самому бути тим, хто поводиться так з іншими. Неможливо (ба й не потрібно), щоби так було в ста відсотках випадків — навіть у найміцніших стосунках трапляються переступи й непорозуміння, інакше такі взаємини, мабуть, не реальні.
Якщо один із партнерів занадто травмований, інший може часом втратити терплячість, навіть коли на початку її було багато. Там, де, наприклад, партнер із тривожною прив’язаністю ревнує, інший може запропонувати безпеку, бути відкритим та щирим, не давати приводів для довіри — але вірність неможливо довести. І нічим не краща ситуація, коли двоє людей на довгі роки зав’язають у моделі «жертва — рятівник».
Один із багатьох парадоксів міжлюдських взаємин полягає в тому, що коли добрі партнерські стосунки можуть вилікувати дитячі травми, ми не повинні хотіти і вимагати від партнера такого лікування. Інша погана думка — прочитати роджерівські принципи і вирішити цілеспрямовано «вилікувати» іншого за їх допомогою, тому що, як ми вже говорили на самому початку, для зцілення потрібні двоє, а сама ідея «виправити партнера» суперечить як автентичності, так і безумовному прийняттю. Якщо стосунки будуть добрими, обидва партнери в них виростуть без яких завгодно ідей.
Якщо ви впізнаєте себе в описі тривожної або уникаючої емоційної прив’язаності людини, звісно, вам не завадить пройти курс психотерапії. Вона часто допомагає знайти способи підтримати все найздоровіше і в стосунках із партнером.
Спробуйте на собі
- У яких зі своїх стосунків ви почуваєтеся найкраще? Чому?
- Чи пов’язано це з трьома принципами Роджерса — автентичністю, емпатією й безумовним прийняттям?
- Яким партнером, другом або батьком (матір’ю) є ви самі?
- Можливо, ви самі могли би більше використовувати принципи Роджерса? У яких стосунках?