«Я страждаю на ОКР і я досить тривожна людина», — написала до нашої редакції читачка Моніка. «Після чотирьох років роботи я отримала від знайомої кращу робочу пропозицію. Я звільнилася і з нетерпінням чекала нових речей. Однак відразу після тижня на новій роботі прийшло розчарування після конфлікту з колегою, яка почала трохи насміхатися наді мною. Я це з нею вирішила, не дала себе. Але відтоді усе стало гірше. Вечір тривога, що я вранці йду на роботу, тривога вранці по дорозі на роботу. Я погано спала. Мені навіть робота перестала подобатися. Ще через тиждень я відмовилася й залишила роботу, повернувшись до своєї попередньої роботи, де відчувала себе в безпеці. Це ще один досвід для мене в майбутньому, і я виявила, що я ще не так добре вилікувалася, як я думала. Але тепер я боюся, що не зможу піти на іншу роботу, не страждаючи від тривоги. Цікаво, чи не варто було мені перетерпіти щоб і подолати цю тривогу. Я всюди читаю, як не можна дозволяти тривожності перемогти, але я відчуваю, що я би скоріше за все психічно не витримала, що я не була така сильна. Я вчинила добре чи погано?»
Добрий день, Моніко,
По‑перше, я б порадив вам позбутися думки (якщо вона у вас є), що ви зробили помилку. Помилка — це те, що є результатом нашого неправильного оцінювання або емоцій. Тут ви не могли зробити погане судження заздалегідь, тому що ви не мали й не могли мати достатньо інформації.
Тому це не помилка. Це — як ви пишете — життєвий досвід, можливо, важливий. А життєвий досвід (іноді навіть той найважливіший) не завжди веде вперед. Багато з них це крок убік або навіть крок уперед і два кроки назад. Той, хто відмовляється зробити саме такий досвід, не може жити якісним життям, тому що ми знаходимо якість лише через досвід і те, як він поступово змінює нас і наші душі.
Не відповідайте собі на запитання, на яких немає відповіді
Тому я б не зосереджував увагу на тому, чи потрібно було вам новій роботі витримати чи ні. Саме це призводить до тривожних думок. Марно й нелогічно запитувати те, на що ніколи не зможете відповісти, тому що вам для цього просто не вистачає інформації. «Чи існує життя за межами Землі?» І «Що би було, якби все було інакше, ніж було?» (що є більш загальною версією вашого запитання «чи я не повинна була витерпіти?») — це питання з тієї ж категорії: на них не можна відповісти.
Питання, на які неможливо відповісти, потрібно відпустити — поки ми не отримаємо кращу інформацію (про життя за межами Землі), або кращий досвід (тобто ви спробуєте витримати подібну ситуацію й побачите, як це буде). Якщо ми цього не зробимо, вони лише змусять нас хвилюватися, що логічно — мозок дає нам правдивий і хороший сигнал (тривогу), що на запитання немає відповіді. Нашим наступним кроком має бути або залишити опитування, або з’ясувати, чого не вистачає (інформації, досвіду), або змінити щось інше (ставлення, навички, щось зовні), щоби могти відповісти на запитання.
Якщо я нічого з цього не зроблю, але я продовжую питатися, не дивно, що тривога зростає: мозок відповідає нам правильно (запитання все ще немає рішення), і ми помилково віримо, що подальші роздуми над питанням без відповіді щось магічно змінять, що, можливо, завдяки цьому з’явиться життя в космосі за межами Землі… Це ж нісенітниця, правда? Однак у сфері роздумів про наше життя («а що, якщо») ми робимо те ж саме: ми просто розвиваємо один з основних механізмів одержимості та тривоги — так звана румінація.
Скажу це ще інакше: на даний момент для вас важливіше залишити це ваше запитання (тобто мати вміння залишити його та бажання залишити його), ніж намагатися відповісти на нього чи просити мене пророцьки відповісти на нього. Чесно скажу — я, звичайно, теж не знаю, яким був би світ, якби він був іншим, ніж він є. Якщо ви зможете зробити це з цим запитанням, а також із десятками інших, які можуть вас турбувати і які всі ми маємо потребу постійно обдумувати в голові — наприклад, в інших сферах вашого життя — це шлях до перемоги над тривогою та навязливими ідеями.
Звичайно, це лише один із кроків, який не вирішує все — але це важливий крок. Це є мистецтво володіння своєю свідомістю (моїми запитаннями, моїми роздумами), завдяки якому я забороню їй створювати тривогу.
Шлях так‑так, ні‑ні
У своєму листі ви торкаєтесь двох важливих підходів до боротьби з тривогою, а власне й до психотерапії загалом.
- Одним є група технік, яку я коротко називаю «так‑так». Це техніки, які говорять нам: проявіть себе, давайте кричати, давайте малювати тривогу, давайте боротися, давайте протистояти, витримаймо.
- Друга група — техніки «ні‑ні»: давайте спробуємо зупинити емоцію, навчимося не проявляти імпульси, спробуймо щось не сказати, навіть якщо хочемо, спробуймо чогось не робити, навіть якщо щось змушує, давайте спробуємо заспокоїтися…
У першій групі ми йдемо на це, у другій групі намагаємося не йти на це. А тепер як ви вважаєте, яка група є важливішою для лікування тривоги (для мистецтва життя, для психотерапії)?
Це, звичайно, дурне запитання. Звісно обидві важливі. Той, хто би використовував лише підходи «так‑так», був би в істериці, не в змозі ніколи себе контролювати, хто мав би лише навички «ні‑ні», ніколи не мав би ні найменшої сміливості зробити щось неприємне. У житті потрібно вміти й те, й інше. І в терапії також.
Звичайно, необхідно вміти розрізняти, коли використовувати яку групу навичок. Але для цього нам часто вистачає здорового глузду і трохи чуйності. Перебивати тривогу напролом, не зважати на неї зовсім, завжди просто долати її — це не найкращий вибір. Тривога — це не просто патологічний сигнал (наприклад, у випадку неврозів), це також життєво важливий сигнал. І якщо людина невротик або страждає нав’язливою тривогою, це зовсім не означає, що завдяки цьому в неї зникла ця тривога другого типу: корисна тривога, тривога — союзник.
Це тривога, яка може свідчити про реальну психологічну загрозу чи нестачу чогось (навіть руху, сну, соціального контакту). Це може показати нам, що ми десь неправильно (у небезпечному місці або в невідповідному для нас місці, включаючи робоче місце). Звичайно, не варто легковажно ставитися до такої тривоги (чи дискомфорту) і просто хотіти її подолати.
Ось чому ми повинні будувати пропорційність — навіть у нашій боротьбі з тривогою.
- Вміти входити в ситуації, яких ми боїмося, і де ми чітко бачимо, що ці емоції є результатом нашого неврозу або комфорту; але й уміти розрізняти, коли тривога говорить нам про щось важливе.
- Вміти зупинитися, коли ми просто дізнаємося, що це занадто багато й що подальша життєва тривога паралізує нас настільки, що ми перестанемо діяти добре чи розумно.
- Вміти заспокоїтися, отримати допомогу, підтримку, задоволення — це, звичайно, не ознака слабкості, а необхідна, фундаментальна, природна схильність здорової психіки.
Тому необхідно вміти розрізняти ці методи і вивчати обидва. Якщо я хочу тренуватися, щоби потрапити в тривогу, я повинен бути добрим до себе. Наполегливий, але чутливий, поважний і милий. Навіть боротьба з тривогою повинна мати свої межі. Іншими словами: любити себе. Не самозакохано, а по‑справжньому, через самоприйняття. Той, хто любить себе, любить (хоч трохи, наскільки це можливо) і свою тривогу, тому що вона також є його частиною. А тривога, яка вам трохи менше мішає, вас також менше турбує — завдяки цьому нам легше приступати до раніше важких справ — і, як наслідок, страх продовжує зникати… Ви бачите цей шлях?
Шукайте сенс, а не відсутність тривоги
По‑третє, я б вам порадив: ви пишете лише про «робочі посади», начебто в них розходится тільки про те, щоби нам у них було добре, щоби ми були в безпеці, щоби там були чудові люди. Але суть роботи не в цьому. Мета роботи — це досягати поза себе, ставати кращою версією себе (робота повинна змусити нас рости, змінюватись, долати, вчитися). Робота має бути зосереджена поза нами — так, як підходить кожному з нас окремо, відповідно до наших унікальних уподобань, потреб, талантів.
Чому я пишу про це тут? Можливо, потрібно зосередитися не стільки на рівні тривожності, але на якості життя. Звичайно, тривога є його (негативною) частиною, але все ж: якщо ви більше зосереджуєтеся на тому, що створюєте (тобто на якості — і що може цьому сприяти), тоді розум, природно, матиме менше можливостей зосереджуватися на тому, що залишається неякісним (наприклад, тривога) — і в кожному житті завжди залишається багато неякісного.
Зосередьтесь, будь ласка, на тому, як ви можете підвищити якість свого життя — й оскільки ви тут говорите про роботу: як ви можете покращити зміст і глибоке задоволення на роботі.
- Вам потрібно чогось навчитися?
- Перейти до іншої професії? Здобути інші навички?
- Змінити щось всередині чи зовні?
- Вас набагато більше приваблює щось інше?
Усе це не легко й не може статися одразу. Але повірте мені, якщо у вас є чому, то відносно легко пройти через кожне як, через кожне «я відчуваю тривогу» або «мій колега мені не дуже підходить». Якщо у вас немає такого глибокого чому, то, звичайно, набагато важче впоратися з тривогою, труднощами або неприємними людьми. Навіщо нам це робити, коли для цього немає вагомих причин…
Шукайте цю причину (тобто якість робочого життя), і ви побачите, що тривога буде падати все нижче й нижче в рейтингу речей, які будуть змагатися за вашу увагу… Це непросто, але воно того варте.