Любов до себе, впевненість і віра в себе все частіше сприймаються як базові складники нашого життя. Є спокуса думати про них як про джерела радості, щастя і наповнення. Їхній вплив доволі помітний, і більшості з нас здається, що з ними нам житиметься набагато веселіше. Однак я не можу позбутися відчуття, що інколи ми присвоюємо їм дещо іншу сутність, ніж вони мають насправді. І саме на таку думку своїм запитанням мене наштовхнула одна з читачок.
Я постійно шукаю схвалення від зовнішнього світу і не можу внутрішньо повірити в саму себе, пише Мія. Я розумію, що ця проблема походить із моєї віри в себе, пригніченої з самого дитинства. Мої батьки розлучилися, тато має алкогольну залежність, тому я не відчувала батьківської любові та підтримки, моє дитинство не було щасливим. Я намагаюся постійно працювати з цією темою, парадоксальним чином оточення сприймає мене як впевнену в собі й дуже успішну. Я постійно шукаю схвалення — від колег, керівника, друзів, партнера.
Хоча віра в себе та впевненість у собі — поняття, які нелегко визначити чи виміряти, ми схильні думати про них як про щось однозначне, що існує в чітких обрисах, і якщо ми цим володіємо, все раптом змінюється.
Втім, віра в себе і власні здатності — це радше сукупність досвідів і знань (а головне — наших дорослих рішень), ніж щось, що ми можемо знайти і мати. Тут навмисне написано наслідок наших дорослих рішень. Цим я хочу вже з самого початку підкреслити, що ми не приречені все життя залишатися в пастці обмежень, які для нас визначило наше середовище в дитинстві. Що зміна можлива.
У що ми, власне, віримо?
Якщо дитинство будь‑кого з нас було обтяжене залежністю, відсутністю підтримки і просто було нелегким із багатьох інших причин, зрозуміло, що це невтішним чином відбилося на нашому сприйнятті самих себе, на наших переконаннях, страхах, установках і життєвих стратегіях. Якщо нам було життєво важливо уникати небезпеки з боку оточення, спрямовувати і придушувати природні прояви емоцій, наша увага логічно зосереджувалася на світі довкола й на інших, щоб ми могли вчасно уникнути болю.
Спостереження, оцінка й аналіз ситуації — дуже корисне вміння, я сама майже щодня використовую його в своїй роботі. Дискомфорт починається тоді, коли ми розвинули це вміння ціною уваги до себе. У результаті можемо мати дорослу людину, симпатичну, успішну, люблену й об’єктивно вмілу (вона точно знає, що робити, говорити, як виглядати, одягатися і поводитися), яка, втім, не може оцінити саму себе.
Ця людина часто страждає від головного болю, безсоння і тривоги, а в сфері інтимних стосунків вона і зовсім сама не своя. Вона не мала простору для спостереження й пізнання себе, своїх потреб, цінностей, а також переконань та істин, якими керувалася. Однак її головною проблемою є не брак віри в себе, а віра сама по собі.
Якщо наша правда про себе, інших і світ нездорова та не працює, а ми цього не усвідомлюємо, усе це перетворюється на вантаж, який тягне нас на дно. Посилювати віру в свої здатності надзвичайно важливо для виживання, але цього не завжди вистачає.
- Припустімо, що докази нашої цінності й успішності (визнання інших, зафіксовані успіхи) будуть працювати як рятувальний жилет, який утримує нас на поверхні.
- Якщо до наших ніг буде прив’язаний якір у формі деструктивного переконання (я цього не заслужив/-ла, я нічого не вартий/-а), утримання жилета надутим і в робочому стані вимагатиме від нас багато сил і часу.
Тоді ми можемо опинитися під тиском, який ніколи не закінчується. Тривога, яка виникає із суперечності між тим, як нас сприймає оточення і як почуваємося ми, сильно нас розчаровуватиме і змушуватиме нас докладати все більше зусиль. Робити більше. Знати більше. Швидше. Ми станемо в’язнями своїх же навичок, які через наші дисфункційні переконання приноситимуть нам ще більше страждань замість бажаної впевненості в собі.
Правила
Мій улюблений транзакційний аналіз називає ці навички драйверами. Пояснення їх тягне на окрему статтю, а нині нам вистачить знати, що йдеться про вміння радувати інших, спішити, старатися з усіх сил, бути сильними, бути ідеальними. Їх використання може бути дуже корисним і допомагає нам досягати мети. Вони є тим рятувальним жилетом, який тримає нас над поверхнею. І все ж часто вони спрацьовують без нашого відома і змушують нас наповнювати їх деструктивно і на максимум.
Драйвери є противагою заборон, які ми несемо з дитинства. Це правди, в які ми повірили, але їхній термін придатності або закінчився, або й зовсім не настав. Знову‑таки, вони доволі часто є несвідомими, і тому ще більш обтяжливими й важко помітними. Нерідко це непохитні стовпи нашого життя. Однак, на жаль, вони є й тим уявним якорем, що тягне нас на дно.
У наступній частині питання Мії читаємо: Якщо я догоджаю іншим, все в порядку, але все ж якщо чогось хочу я, мені важко постояти за себе, наполягти. Аргументація інших завжди мене «перемелює», я інколи не знаю, які контраргументи навести, тому що конфронтація викликає в мене стрес і збиває з ніг. Я не можу говорити з Мією, але уявляю, що її заборони, яких вона дотримується, могли б звучати якось так:
- Я не маю права на власну думку.
- Я не маю права говорити «ні».
- Я не маю права наполягати…
Позбутися їх означає потрясіння для нашого світу. І навіть якщо в дорослому віці ми логічно й раціонально вирішимо щось із ними зробити, цього не завжди достатньо. Саме тому виникає той самий згаданий парадокс між тим, як ми сприймаємо самі себе, і тим, як нас сприймає оточення.
Не знаючи ситуації цілком, я би все ж припустила, що Мія справді добре попрацювала над своїми навичками (її драйвери, звісно, допомогли їй у цьому). Саме тому оточення сприймає її як успішну та впевнену в собі. Втім, її внутрішні заборони не дозволяють їй повірити, що це справді так, і тоді драйвери несвідомо запускаються далі й змушують її постійно викладатися на повну, приносити радість іншим тощо.
Піклування, підтримка, потенціал
Аби скоригувати наші життєві істини, слід звернути увагу на нашу внутрішню Дитину, яка потребує опіки і нового натхнення — у що вірити. Однак все це не так просто. Її первісна віра, хоча й марна, означає безпеку.
У слові Дитина я навмисне вжила велику літеру. Тут я маю на увазі саме той термін, що вживається в транзакційному аналізі. Ця Дитина разом з Дорослим і Батьком є однією з основних складових нашої особистості.
Мабуть, ви погодитеся зі мною, що ми не додамо віри в себе малій дитині, якщо будемо на неї тиснути, погрожуючи їй та критикуючи, що «вона повинна вміти або знати сама» і що їй потрібно більше старатися, чи як ще часто відбуваються наші внутрішні (підглянуті та вивчені) діалоги.
Перш за все вона повинна мати когось, від кого б вона могла цього всього навчитися. Вона потребує того, хто покаже їй, як це робити. Всі ми в дитинстві потребуємо батьків, які нас підтримають, похвалять, підтвердять, що з нами все ОК. А в дорослому віці ми вже можемо цілеспрямовано вибрати такого «Батька». Ми можемо по‑дорослому (тобто свідомо і компетентно) вирішити, у кого просити підтвердження, дозволу та підтримки, чому та коли.
В цьому контексті бути ОК не означає не мати вад, але бути в порядку такими, якими ми є. Автор цієї теорії Томас А. Гарріс пояснює, що до двох років більшість дітей знаходять підтвердження того, що з ними все ОК — ідеться про природний процес, який є логічним результатом турботи люблячих батьків. Якщо любляче та безпечне середовище відсутнє, дитина схильна до самозвинувачення, смутку та навіть депресії. Вона робить висновок, що найголовніше — задовольняти потреби інших. У кожній критиці вони бачать підтвердження власного стану «я не ОК».
В ідеальному випадку приблизно на п’ятому році життя установка змінюється на «Зі мною все ОК, з тобою все ОК» — дитина навчається сприймати інших людей як когось, із ким усе в порядку і хто має свої недоліки. Однак багато з нас протягом життя закорінюються в не‑ОК позиції — чи щодо самих себе, чи щодо інших — і не вірить у власні цінність, значення та силу. Але, як я зазначила на початку статті, зміна можлива.
Без навичок нічого не буде
Аргументація інших завжди мене «перемелює», конфронтація викликає в мене стрес і збиває з ніг, пише Мія. І створює мені гарний місток від попередніх зауваг до подальших думок. Навіть коли наша Дитина матиме цю омріяну підтримку, піклування і прийняття, саме ми повинні розвивати її навички та здібності. Ми — Дорослі — маємо компетентність і силу протистояти перешкодам. Дитина дозволяє нам змінюватися, але саме ми повинні ці зміни втілювати.
- Я можу в глибині душі вірити, що я в чомусь права. Я можу бути переконана в чомусь, і попри це під вогневою навалою аргументів оніміло стояти і відійти, як підбитий пес.
- Я можу точно знати, чого хочу, і попри це конфронтація з іншими викликатиме в мене стрес.
- Я можу мати необмежену віру в свої сили. Але якщо мої вміння наводити аргументи, домовлятися, стикатися з критикою чи маніпуляціями є мінімальними, тоді конфронтація, заснована на цих навичках, збиватиме мене з ніг.
Таке і справді часто трапляється з нами, зокрема з нашими внутрішніми Дітьми. Якщо ми не подбаємо про них і не дамо їм на що спертися, довколишній світ їх «перемеле».
Домовлятися з іншими — це навичка. Аргументувати — це навичка. Витримувати конфронтацію і зберігати здорове ставлення до інших — це навичка. Спілкування саме по собі — це навичка, яку кожен із нас набуває протягом життя, відповідно до своїх потреб та можливостей.
І нам не має бути соромно, якщо ми давно не мали цих можливостей або просто не знали про них. Важливо усвідомлювати, що це не дар, який одні мають, а інші ні. Це робота, яка окупається.
Не дайте заскочити себе зненацька
Наслідком усього описаного вище в ідеальному випадку була б компетентна доросла людина з непохитною впевненістю в адекватності своїх реакцій і вірою в свою здатність протистояти наслідкам, оскільки вона усвідомлює всі свої сильні сторони і даремні стратегії.
Я пишу «в ідеальному випадку» тому, що дуже добре усвідомлюю, скільки зусиль може потребувати відповідь без знецінення й оцінювання взагалі. Скільки роздумів та енергії потрібно, аби ми підходили крізь оптику ОК не лише до себе, а й до оточення, аби вміли витримувати докори — чи наші внутрішні, чи зовнішні.
На мій погляд, правильна реакція існує, але щоразу вона має інші якість, контекст, зміст і вияв. Інколи це означатиме відступити і вичекати, інколи — вибачитися, інколи — твердо стояти на своєму. Аби вміти розрізнити, що і в якій ситуації є адекватним та корисним, нам справді потрібна впевненість у собі. Усвідомлення того, ким ми є і в що віримо. Усвідомлення того, що ми відчуваємо і з чим насправді боремося. Усвідомлення своїх меж, можливостей і потенціалу. І тоді ми можемо в них вірити.
Пам’ятаєте про драйвери і заборони? Про надувні жилети і якорі? Вийти в своїй поведінці й мисленні із находжених колій означає увійти в невідоме та прийняти певну небезпеку. Ми зрозуміємо, що позбулися ваги, яка тягнула нас донизу, коли зможемо плавати без рятувального жилета. Але зняти його — це ризик.
Якщо моя внутрішня Дитина, наприклад, багато років жила в переконанні, що вона не повинна висловлювати свою думку вголос, у мить, коли я це зроблю, її охоплять паніка і докори. Тому що так не можна! Потім я мушу нагадати собі причини, чому я це роблю, знання, на основі яких я це роблю, і запевнити себе, що я усвідомлюю наслідки і що можу впоратися з ними як Доросла (на відміну від дитини). Я справді компетентна для цього.
Але що говорити — перші кроки нашого Дорослого «я» часто можуть нагадувати недосвідченого малюка. Вибір часу, вибір слів, інтонація, положення тіла — все це навички, які вимагають часу, спостереження і практики. Зміни не приходять дивом із впевненістю в собі. Впевненість у собі приходить із відпрацьованими змінами. І тому втретє (а третій раз — алмаз) нагадую, що зміни можливі.
Переклад: Тетяна Сопронюк