У нових для себе сферах я маю схильність весь час навчатись і недооцінювати себе. Мені здається, що інші набагато досвідченіші та кращі за мене, порівняно з ними я нічого не знаю. Те, що вони можуть виявитися кращими лише у самопрезентації, я залишу без коментарів. Іноді мій підхід виявляється корисним: я не беруся за справу, яку вважаю складною, доки все не з’ясую та не набуду більшої впевненості. Але іноді це буває контрпродуктивно. Я лише даремно переживаю через свою недосконалість і намагаюся знайти більше вхідних даних, інформації, розмірковую про додаткові курси та книги. У вас схожі проблеми? Прочитайте, що допомагає мені в роботі над цією рисою характеру.
«Чи натрапляли Ви у своєму навчанні або професійному житті на глухі кути, про які б Ви хотіли попередити читачів, а разом із ними, можливо, і своїх колег? Щось, у що Ви вірили, прийняли, але пізніше переоцінили?» Коли я отримала такі питання від редакції Psychologie.cz, я подумала, що це хороша тема для роздумів, яка змусить мене зупинитись. Я вже давно не розглядала те, що роблю, як помилки чи глухі кути.
Поступово я зрозуміла, що глухим кутом не обов’язково мусить бути конкретна поведінка чи рішення, — це може бути котресь із моїх переконань. Коли я спираюся на нього у своїх діях, я потрапляю в пастку. Одним із таких переконань є те, що я досі недостатньо знаю і вмію. Що моїх знань не вистачить для належного виконання певної роботи, передусім у ситуаціях, коли я починаю нову діяльність — коучинг, терапію, викладання в університеті…
До речі, це була одна з причин, чому я не почала працювати в сфері психології відразу після отримання диплому. Мені здавалося, що я нічого не вмію і знаю лише те, що з клієнтом потрібно вітатися. Подальші дії були під питанням. Це була не єдина причина, але вона зіграла вирішальну роль. На щастя, рішення присвятити себе після університету прикладній психології, а не роботі з людьми, глухим кутом я не вважаю — навпаки.
Не варто недооцінювати підготовку
У мене не завжди є час та змога вивчити і спробувати стільки, скільки потрібно, щоб переконатися у достатності власних знань та вмінь. Тоді я переживаю, що інші набагато кращі за мене, а я б ще мала зробити ось це і ось те… На щастя, мене це не зупиняє. Я навчилася пояснювати собі, чому я можу робити ті чи інші речі, що я маю за плечима та чому саме я. Колись я прочитала гарний слоган Better done than perfect, тобто зроблене — краще за ідеальне, який підходить і в цьому випадку.
Отож я таки беруся за справу, але все одно дорікаю собі, що підготовка могла бути ретельнішою, результат — кращим, що починати потрібно було лише після отримання достатньої кількості знань. До речі, щоб писати статті для сайту Psychologie.cz, я також мусила позбутися цього переконання чи хоча б відкладати його подалі, доки пишу та редагую статтю. Але потім я припустила, що не повинна прочитати десятки книг, перш ніж візьмуся за справу, достатньо мати досвід і бажання працювати в певному напрямку. Це мені допомогло.
Відчуття власної недосконалості посилилося, коли я робила перші кроки у психотерапії. В університеті мені здавалося, що всі психотерапевтичні напрями сильно відрізняються, що вони взагалі не перетинаються (так, це був глухий кут), і до певної міри я — вибачте — дивувалася тупості біхевіоризму та обмеженості психоаналітиків. Так, я була молода і сповнена ідеалів. Гуманістична психологія здавалася мені єдиним правильним напрямом, який мені підходив.
Я навчилася людиноцентрованого підходу через багато років після закінчення університету. Для мене це був дуже потужний досвід, і я до сьогодні готова захищати свій вибір. Але я почала зустрічати колег на інтервізіях, читала дописи у соціальних мережах, говорила з колегами зі своєї спеціальності, готувала з колежанкою бізнесовий курс для терапевтів‑початківців, знайомилася з іншою термінологією та думала, чи я взагалі в темі, оскільки всі інші так переконливо говорять про техніки, концептуалізацію випадків, контрперенос, протоколи та інші речі, які я знала лише поверхово, здебільшого ще з університету.
Втративши через це впевненість та піддавшись впливу власного переконання, що моїх знань недостатньо, я продовжувала вчитися, відвідувала вебінари різного спрямування… На якийсь час я навіть піддалася думці, що варто здобути психотерапевтичну освіту ще в одному напрямку, щоб нарешті впевнитися у своїх знаннях та перестати боротися з власною недосконалістю. У мене досить багато клієнтів, відгуки від більшості з них — позитивні. Вони кажуть, що відчувають полегшення, зміни, хвалять нашу з ними роботу, свободу висловлювання, але я все одно час від часу відчуваю, що цього недостатньо.
Кут пізнання
Від отримання додаткової освіти мене втримало ще й те, що я зараз проходжу супервізію коучингу. Разом з тим, що більше я вчилася, то більше розуміла, наскільки психотерапевтичні напрями схожі між собою, особливо що стосується їх сучасної подоби.
Останнє прозріння відбулося тоді, коли лекторка показала нам найновіші підходи у транзакційному аналізі та вжила термін mindful adult — свідомий дорослий, який на основі власного судження обирає найбільш адекватний Я‑стан, з якого буде реагувати. Інакше кажучи, він керується уважністю та «відповідністю», але ніколи — реакцією на подразник. Згідно з людиноцентрованим підходом, це називається «конгруентність» або ж fully functioning person (повністю функціональна особистість), тобто людина, яка знає, що робить, і робить це свідомо.
Тоді я відчула те, що розуміла вже давно. Окремі психотерапевтичні напрями не відійшли надто далеко один від одного, тому між ними не може бути непримиренної боротьби, а представники напрямів не бовдури — чи неуки. Можливо, я помиляюся, але в центрі уваги завжди людина. Зрештою, дослідження постійно вказують на те, що основною властивістю терапії є стосунки та прагнення підтримати клієнта на шляху до «свідомого дорослого», який вміє спокійно реагувати на життєві вимоги і водночас не боїться їх змінювати.
Подібним чином я поступово дійшла висновку, що можу здобути ще одну психотерапевтичну освіту (чого я не лише не заперечую, а навіть знаю, в якому саме напрямку) і що залежно від ситуації я робитиму те, що вважаю найбільш доречним. Не існує єдиної правильної терапії чи коучингу, можливостей набагато більше, тому ми з клієнтом разом шукаємо те, що підійде саме йому. Іноді нічого не виходить, бо хоч я й можу видозмінювати власний стиль, але повністю його змінити не вийде. І це нормально, оскільки і для клієнта, і для терапевта важливо, щоб метод роботи їх влаштовував.
Я постійно вчуся жити зі своїм переконанням у тому, що я недостатньо знаю та вмію. Коли я після роздумів беруся за справу, яка приведе мене до росту, і одночасно маю впевненість, що впораюсь, я вчуся не сумніватися у собі, не перевантажувати себе різними джерелами інформації та не тиснути на себе тим, що цього не достатньо. Час від часу мені допомагають слова психотерапевтки Едіт Еґер із її книги «Вибір»: «Тільки я можу зробити те, що вмію, так, як вмію лише я». В цьому я хочу підтримати і вас. Здебільшого ми вміємо достатньо. Поєднання нашої особистості, нашого досвіду та навичок — цінне й унікальне.
Переклад: Ольга Долга